Сходження на вулкан Котопаксі
Це розповідь про наше сходження на вулкан Котопаксі в Еквадорі і про те, що не все так просто, як здається на перший погляд. Навіть технічно нескладні гори є великим випробуванням, як фізичним, так і психологічним.
Вулкан Котопаксі (Cotopaxi) - діючий вулкан в Еквадорських Андах, висотою 5 897 м над рівнем моря, розташований за 75 км на південь від Кіто. Це друга за висотою вершина країни, що має форму майже ідеально симетричного конусу, висотою біля 3 800 м від основи. На горі знаходиться один з небагатьох льодовиків в екваторіальній зоні, що починається з висоти біля 5 000 м. Досі точаться суперечки про те, що Котопаксі - найвищий діючий вулкан в світі. Останнє велике виверження відбулося 1904 року. Найпізнішу незначну активність зареєстровано зовсім недавно, 1975-го
Навіть не пригадую, коли саме з’явилась ідея сходити на Котопаксі. Мабуть, під час одного з читань путівника Lonely planet, де сходження на будь-яку вершину описується як легка прогулянка, доступна абсолютно для всіх мандрівників. Йдете в турфірму, берете гіда і наступного дня ви на вершині.
Коли ми вперше побачили еквадорські гори, я зрозумів, що хочу спробувати піднятися на Котопаксі. Технічно це зовсім нескладна вершина, але висота в 5897 м наштовхувала на деякі сумніви. Потрібна обов’язкова акліматизація. Вище 5000 м на Котопаксі льодовик, тому потрібне спорядження: кішки, льодоруби, мотузка, системи.
Раніше я вже мав досвід деяких сходжень. В 2006 році я брав участь в пластовій експедиції на Монблан і побував на вершині. Також було кілька зимових вершин на Тянь-Шані по 3-4 тисячі метрів і велика кількість сходжень в зимових Карпатах. В Марічки такого досвіду не було, тож були сумніви як її організм сприймає висоту. Але я чомусь був впевнений в її силах.
Акліматизацію ми пройшли досить таки успішно, сходивши в перші дні в Еквадорі на дві вершини: вулкани Імбабура (4630 м) та Руку Пічінча (4696 м). Жодних проблем з висотою не виникало, гірська хвороба не спостерігалась ні в мене, ні в Марічки.
Під час перебування в Кіто ми дізнались, що наші швейцарські друзі (хлопець з дівчиною) замовили собі 3-денний тур зі сходженням на Котопаксі. Після їхнього сходження ми зустрілись, щоб дізнатись більше інформації. Вони були дуже втомлені, але щасливі, бо таки побували на вершині. Розповідали, що погода була не дуже хорошою, але судячи з фоток, погода була ще дуже навіть сприятливою. От тільки ціна, яку вони заплатили за тур - $250 з особи нам не дуже підходила. Тому ми поїхали в містечко Латакунга, яке знаходиться неподалік від національного парку Котопаксі і вважається найкращим відправним пунктом для сходжень.
Спершу ми навіть планували самостійно зробити сходження. Взяти напрокат спорядження і поїхати до базового табору. Але тут виявились деякі труднощі, адже громадського транспорту до національного парку немає, лише оренда джипа, прокат спорядження також виходив не надто дешевим. Тож після недовгих роздумів ми вирішили скористатися послугами турфірм. Два дні пошуків серед десятка турагенцій привели нас до контори під назвою Volcan Route.
Початкова ціна 2-денного туру на Котопаксі була $160 з особи, але ми вторгували по $10, тож вийшло $300 за двох. В цю суму входили: вартість транспорту, вхід в національний парк, ночівля в притулку на 4800 м, послуги англомовного гіда (один гід може вести максимум двох осіб), харчування, прокат спорядження та інші можливі витрати. На все-про все 2 дні. В Європі за такі послуги зняли б в 5 разів більшу суму, бо французькі чи швейцарські гіди - ой, які дорогі.
Забігаючи наперед скажу, що жодних зауважень до роботи гіда та турагенції не було. Практично все, що обіцяли, все виконали. Бо деякі турфірми халявлять, економлячи на харчуванні або пропонуючи старе спорядження. Так само гіди не до кінця виконують свою роботу, повертаючи назад за кількасот метрів від вершини, якщо ви не вклались в часові рамки.
Протягом всієї подорожі я вів щоденник, а про сходження на Котопаксі писав особливо докладно, адже не кожного дня доводиться бувати на висоті вище 5 000 м, тому тут і надалі цитати зі щоденника.
“29.08. Початок сходження
7.30. Підйом, вмивання, збирання речей. Заодно ми виписались з готелю і залишили частину речей в готелі. За дві ночі і сніданок заплатили $33
8.45. Погода надворі не надто хороша - небо затягнуте хмарами і час від часу падає дощ, видимість дуже погана. Ми вирушаємо в китайський ресторан, щоб добре поснідати, але він виявився закритим. На наше щастя, відразу поруч був відчинений невеличкий місцевий ресторан, простий і без понтів. Сніданок - $2 Спочатку нам принесли булочку і горнятко з молоком. Ми подумали: “Невже це все?” Потім нам донесли ще дві тарілки з рисом, куркою і салатом. Цього вже було достатньо, але це ще не все. Наш “легкий” сніданок ще включав яєшню і ожиновий сік. Це вже взагалі було шикарно. Ми ситі і щасливі пішли в офіс турфірми.
9.15. Офіс уже відкритий. Ми залишили ноутбук та інші цінні речі і пішли ще в сусідній магазин докупити булочок і води. Поки ми це робили, прийшов власник і сказав, що ми повинні заплатити всю суму. Я пробував дискутувати на цю тему, мовляв, заплатимо частину зараз, а частину потім, але він навідріз відмовився, тож довелось заплатити.
(Напередодні ми заплатили завдаток $40, а також підібрали все необхідне спорядження)
9.45. З’явився наш гід Серхіо. Молодий такий, невисокий і дуже веселий. Ми завантажили речі в машину і поїхали. Погода ніби трохи покращилась, але все одно небо було затягнуто хмарами і Котопаксі не видно взагалі.
10.15. Перша зупинка біля величезного каменя, який залишився на цьому місці після серйозного виверження вулкану Котопаксі в 1897 році. Відстань до вулкану - 50 км. Лише можна уявити якої сили було виверження.
Ми з Серхіо навіть залізли на цю глибу.
По дорозі Cерхіо розказав, що побував на багатьох вершинах в Еквадорі і Перу, і навіть був на Аконкагуа. Йому 26 років, але на вершині Котопаксі був вже з сотню разів, тому жодних сумнівів щодо професійності. Ще в нього 2 брати і 4 сестри. Ми навіть заїхали до нього додому, в село перед Котопаксі під назвою Санта-Марія
Наш гід Серхіо
11.00. Зупинка на в’їзді в національний парк Котопаксі. Висота 3200 м. Серхіо пішов вирішувати питання в’їзду, а ми зробили кілька фотографій. Погода досі незрозуміла - з одного боку видно блакитне небо, а з іншого - там де Котопаксі - все небо застелене хмарами. Час від часу вітер відганяє хмари і можна побачити обриси Гори.
11.30. Чергова зупинка на висоті 3600 м. Але перед тим ми проїжджали через залізничний переїзд. Виявляється в Еквадорі є залізниця! Мало того, нам навіть пощастило побачити цей потяг! Це такий нещасний один вагон, більше схожий на наш трамвай.
На 3600 м знаходиться музей, але побачити його нам не вдалось, бо він був зачинений. Зате побачили каньйон поруч.
А ще нарешті спробували чаю з коки за $1.
Я пив його і вже відчував, як мене починає гребти, але потім прочитав на коробці, що він не містить наркотиків і весь ефект плацебо пішов коту під хвіст.
Тут, на 3600 погода стала набагато прохолоднішою і чим ближче ми під’їжджали до Котопаксі, тим холодніше ставало. Тут ми вдягнули всі наші речі, які взяли напрокат - дві пари штанів, альпіністичні черевики, полари і куртки.
11.50. Ще одна зупика на озері Laguna Lampiopungo. А це вже висота 3830 м. Виходиш з машини - надворі мєрзкий холод і січе дощ. Ми робимо одну фотку і їдемо далі.
В цьому місці не було особливих підйомів і рельєф нагадував якесь плато, по якому петляє дорога, яка згодом почала підніматися круто вгору до нашої останньої зупинки.
12.40. Парковка машини на висоті 4600 м. Не знаю, чи є ще вищий паркінг. З цього місця дуже добре видно жовтий дах притулку і де-не-де видніються шматки снігу на землі. Збираємо речі, виходимо з машини. Надворі жахливий холод і мете мокрий сніг.
Починаємо підйом. Дуже повільно, аж надто повільно, крок за кроком піднімаємось догори. Саме такий темп є найкращим для набору висоти. Вже зараз трохи відчувається нестача кисню, але загалом самопочуття чудове. Вибраний нашим гідом темп дає достатньо часу, щоб робити фотографії і не відставати. Навколишні ландшафти нагадують марсіанські - навколо червона земля, чорне каміння, шматки льоду та снігу.
13.20. За якихось 40 хвилин ми піднімаємось до притулку Refugio Jose Rinas. А це вже висота 4810 м - метр в метр з висотою Монблану, от тільки умови суттєво відрізняються від альпійських. Хоч погода і не дуже, та бувало і гірше.
В притулку скидаємо наші речі і готуємось до обіду. Refugio це досить таки велика двоповерхова будівля.
На першому поверсі знаходиться велика їдальня з двома кухнями, на другому - двоповерхові нари. Вартість проживання (койко-місце на матрасі) - близько $20 за ніч. Тут дуже холодно, адже немає жодного опалення, тому обов’язково потрібні спальники. Туалети знаходяться назовні, але це окремі будівлі, тому справляти потребу на вулиці не доводиться.
13.40. Обід. Наш гід Серхіо почастував нас гарячим супом, бутербродами з сиром і ковбасою, бутербродами з варенням та гарячим чаєм. Чесно кажучи, ми після сніданку були ще не дуже голодні, тому обжерлися цим обідом.
14.15. Вдягаємо бахіли, беремо льодоруби і кішки, натягуємо окуляри, шапки і вирушаємо до льодовика, щоб вчитися користуватися льодовим обладнанням.
Погода надворі дуже погана - сильний вітер і сніг, але нас це не зупиняє і десь півгодини ми повземо до льодовика, який починається на висоті 5000 м. Тут вдягаємо кішки і пробуємо йти вверх, вниз, вбік, розвертатись, страхуватись льодорубом. Марічка спочатку боїться, але потім все починає виходити. Я також з радістю згадав, вже забуті навики 6-річної давності.
Наостанок ми навіть пробуємо полазити по вертикальній стінці висотою 3 м. Мене це дуже вперло. Робимо кілька фоток і вниз.
15.50. Вільний час, протягом якого я пишу це все. Ми п’єм чай, вчимо іспанську і читаємо путівник.
17.30. Наш гід забабахав нам афігенну вечерю - спагетті з соусом із курки. Коли ще можна з’їсти таку смакоту на 4800 м? Потім ще навіть був десерт. Ми понаїдались так, що ледве встали з-за столу.
18.00. Початок сну. Крім нас в притулку було ще десь з 20 осіб, в основному німці. Частина з них також збиралась на сходження. Тож з 18 до 19 години всі влягались. Але за шість годин сну нормально виспатись не вдалось. Взагалі це важко назвати сном. За стіною було чутно як страшно гуде вітер і цей вітер постійно наганяв тривожні думки: “Якщо на 4800 так дме, то що тоді на 5900???” Так що майже весь сонний час пройшов в якихось різних думках, час від часу дрімаючи.
00.00. Вставання. Збираємо речі і йдемо снідати. На сніданок - мюслі, йогурт, чай, бутерброди з сиром і ковбасою. Ми так об’їлись цих мюслів, що вони нам потім довго “згадувались” під час сходження, краще б взагалі не снідали. Перед одяганням системи треба було обов’язково сходити в туалет. Надворі погода ще більше погіршилась з попереднього дня. В усі можливі щілини притулку вітер задував сні., так що в деяких місця снігу було вже кілька сантиметрів, в тому числі і на ліжках, поблизу вікон та дверей. Команда німців чисельністю більше 10-ти осіб в повному спорядженні вийшла з притулку трохи раніше. Разом з нами виходило ще двоє німців, які так як і ми взяли тур в Латакунзі, тільки в іншій фірмі Tierra Zero за $145. Ми також заходили в цю турфірму, але вона була зачинена.
00.40. Вихід з притулку. Надворі дує вітер зі снігом, але не надто сильний, йти можна. Починаємо підйом догори відразу від притулку. Кішки не потрібні, бо йти треба по камінню, але зараз це нагадує більше кашу з ґрунту, снігу, каміння та льоду, по якому трохи важко йти, але ми потрохи піднімаємось. З підйомом посилюється вітер. Від нього стає важко дихати. Вітер дуже сильний і коли повертаєш лице в напрямку вітру, то сніг боляче б’є по обличчю. Гід йде першим, за ним Марічка, потім я. Тут перший раз Марічка каже, що їй важко і немає чим дихати. Я її заспокоюю, але потім це повторюватиметься ще не раз. Як на мене, то важко дихати лише через вітер, який збиває дихання, а не через висоту - акліматизація в нас була достатня. З кількома зупинками, коли Марічка уже наче не могла йти ми доходимо до льодовика. Під час зупинок Маруся справді виглядала страшно і гід постійно повторював “Lady is not good”, але я намагався постійно заспокоювати і підбадьорювати Марічку, що вдавалось. Вже ближче до льодовика вона почала краще йти і видно було, що вона не втрачає концентрації. Як не дивно, але цими турботами про стан Марічки, я взагалі не звертав увагу на себе, хоча йти також було нелегко.
На початку льодовика ми догнали велику групу німців, вдягнули кішки і зв’язались мотузкою. По льодовику йти стало якось простіше. Ми потрохи набирали висоту, Марічка також добре йшла. Вітер був такий же сильний, але терпіти можна було. За таких умов навіть з’явились думки про підкорення вершини. За деякий час ми зайшли в зону crevases - льодовикових розломів, через які ми проходили наче через лабіринти. Навколо дуже красиво - тріщини, величезні брили льоду, незвичайні бурульки. Але найголовніше - в цих льодових лабіринтах було легко йти, бо вітер стих - льодові стіни обороняли нас від нього. На той час ми піднімались уже досить довго, десь години три. На одній із зупинок я запитав “Яка висота?”, гід відповів - “5400”. Мені здавалось, що набагато вище, бо сил ми вже потратили чимало. А це була лише половина шляху. Вже тут мене почали турбувати сумніви, бо стан Марічки був близький до критичного і подолати ще таку ж частину шляху, яка складніша технічно і де погодні умови значно гірші, виглядало майже нереально. Мої сумніви підтвердились, коли ми вийшли з кревасів на схил не захищений нічим і тут я зрозумів, що мабуть треба буде спускатись вниз. Страшні пориви вітру не давали змоги йти і просто кидали нас на землю. Марічка кілька разів падала на землю і не могла піднятись. Я підійшов до гіда і запитав “Чи далі буде гірше?” Він сказав, що наверху набагато крутіше і вітер буде сильніший, але рішення за нами - ми можемо продовжувати сходження або повертати назад. Зважаючи на стан Марічки, в нас був лише один варіант, тож ми почали спуск. На той час ми вже добряче обмерзли, все наше спорядження та одяг покрились шаром льоду, так що на фото, яке ми зробили перед спуском ми виглядали дуже екстремально.
Від холоду затвор фотоапарату до кінця не відкривався
Спускаючись, ми зустріли двох німців, з якими познайомились в притулку. Вони трохи відстали, але на відміну від нас, продовжували підйом.
Спустились ми відносно швидко. На кішках спускатись по льоду, а потім по замерзлій грязюці з камінням було дуже комфортно і за якихось 1,5 години ми вже були в притулку. Наш гід Серхіо запропонував відразу їхати в Латакунгу, але ми вирішили ще кілька годин поспати, бо були дуже втомлені. Знявши з себе обледенілий одяг, ми залізли в спальники і нарешті заснули.
В притулку зробили ще кілька фотографій з обмерзлими нами
За кілька годин в притулку лід на нашому наплечнику так і не розтопився
Через всі можливі шпарини сніг потрапляв всередину притулку, так що на деяких ліжках зранку вивилось кілька сантиметрів снігу.
30.08. Спуск в Латакунгу.
Хоч ми і домовились виїхати в 8 ранку, але забули поставити будильник і проспали аж до 9.40. Розбудив нас один із гідів, який щось голосно говорив по рації. Пізніше ми дізнались, що зі всіх людей, які піднімались цієї ночі, лише четверо осіб з двома гідами піднялись на вершину. Одна з цих зв’язок - німці, яких ми зустріли на спуску. Коли встали, то вони саме повернулись - вигляд в них був такий же, як в нас кілька годин тому - весь одяг обледенілий і страшенно втомлені. Ми їх привітали і запитали “Як було?” Один з них розповів, що був такий вітер, що на вершину вони вилазили на чотирьох, нічого не бачили, дві хвилини на вершині, одне фото і спуск вниз. Але найстрашніше було те, що інша зв’язка, яка піднялась на вершину ще досі не повернулась. Як правило, сходження триває 8-9 годин, а це вже пройшло більше десяти. Ми так і не дізнались чи вони благополучно спустились, але мабуть все закінчилось добре, бо з ними був гід. А ця величезна група німців спустилась ще раніше за нас, тому можна сказати, що після цих двох зв’язок ми піднялись найвище.
Після швидкого перекусу, ми зібрали речі і вирушили вниз до автомобіля. Погода, як і раніше, була дуже погана, значно гірша від тієї, що була напередодні, коли ми піднімались. За одну ніч все навколо замело снігом, а видимість не перевищувала 10-20 м. Таке враження, ніби ми потрапили в найгіршу погоду в сеозні.
Машина наша також покрилась льодом і довелось зішкрябувати лід з дверей і ручок. Трохи розігріли машину і пошвидше вниз.
Вже коли ми спустились до величезного плато, хмари несподівано розійшлись і повністю відкрили постать грізного Котопаксі, який ми так і не змогли підкорити. Ми зупинились, зробили кілька фото, а вже через 10 хвилин вершину вулкану знову затягнуло хмарами і можна було лише уявити “що зараз твориться на вершині”
“Как вечным огнем сверкает днем вершина изумрудным льдом, которую ты так и не покорил...”
В офісі турфірми ми повернули все спорядження, в магазині навпроти купили пляшку рому і пляшку Кока-коли і вирушили в наш старий-добрий Hotel Central, щоб відпочити".
Звичайно, дуже шкода, що ми не змогли піднятися на вершину, адже в нас був лише один шанс. З іншого боку, зважаючи на погодні умови, добре, що ми нічого собі не обморозили і живі-здорові спустились вниз. Та навіть 5400 метрів - чудовий результат. До такої висоти ні я, ні Марічка ніколи в житті не підіймались, а це - майже висота Ельбрусу. Особливої похвали заслуговує Марічка, яка так довго трималась молодцем і чудово справлялася з кішками і льодорубом. Так що, моя дружина крутіша від вас всіх, підкорювачів Говерли і Петроса :)
Вулкан Котопаксі (Cotopaxi) - діючий вулкан в Еквадорських Андах, висотою 5 897 м над рівнем моря, розташований за 75 км на південь від Кіто. Це друга за висотою вершина країни, що має форму майже ідеально симетричного конусу, висотою біля 3 800 м від основи. На горі знаходиться один з небагатьох льодовиків в екваторіальній зоні, що починається з висоти біля 5 000 м. Досі точаться суперечки про те, що Котопаксі - найвищий діючий вулкан в світі. Останнє велике виверження відбулося 1904 року. Найпізнішу незначну активність зареєстровано зовсім недавно, 1975-го
Навіть не пригадую, коли саме з’явилась ідея сходити на Котопаксі. Мабуть, під час одного з читань путівника Lonely planet, де сходження на будь-яку вершину описується як легка прогулянка, доступна абсолютно для всіх мандрівників. Йдете в турфірму, берете гіда і наступного дня ви на вершині.
Коли ми вперше побачили еквадорські гори, я зрозумів, що хочу спробувати піднятися на Котопаксі. Технічно це зовсім нескладна вершина, але висота в 5897 м наштовхувала на деякі сумніви. Потрібна обов’язкова акліматизація. Вище 5000 м на Котопаксі льодовик, тому потрібне спорядження: кішки, льодоруби, мотузка, системи.
Раніше я вже мав досвід деяких сходжень. В 2006 році я брав участь в пластовій експедиції на Монблан і побував на вершині. Також було кілька зимових вершин на Тянь-Шані по 3-4 тисячі метрів і велика кількість сходжень в зимових Карпатах. В Марічки такого досвіду не було, тож були сумніви як її організм сприймає висоту. Але я чомусь був впевнений в її силах.
Акліматизацію ми пройшли досить таки успішно, сходивши в перші дні в Еквадорі на дві вершини: вулкани Імбабура (4630 м) та Руку Пічінча (4696 м). Жодних проблем з висотою не виникало, гірська хвороба не спостерігалась ні в мене, ні в Марічки.
Під час перебування в Кіто ми дізнались, що наші швейцарські друзі (хлопець з дівчиною) замовили собі 3-денний тур зі сходженням на Котопаксі. Після їхнього сходження ми зустрілись, щоб дізнатись більше інформації. Вони були дуже втомлені, але щасливі, бо таки побували на вершині. Розповідали, що погода була не дуже хорошою, але судячи з фоток, погода була ще дуже навіть сприятливою. От тільки ціна, яку вони заплатили за тур - $250 з особи нам не дуже підходила. Тому ми поїхали в містечко Латакунга, яке знаходиться неподалік від національного парку Котопаксі і вважається найкращим відправним пунктом для сходжень.
Спершу ми навіть планували самостійно зробити сходження. Взяти напрокат спорядження і поїхати до базового табору. Але тут виявились деякі труднощі, адже громадського транспорту до національного парку немає, лише оренда джипа, прокат спорядження також виходив не надто дешевим. Тож після недовгих роздумів ми вирішили скористатися послугами турфірм. Два дні пошуків серед десятка турагенцій привели нас до контори під назвою Volcan Route.
Початкова ціна 2-денного туру на Котопаксі була $160 з особи, але ми вторгували по $10, тож вийшло $300 за двох. В цю суму входили: вартість транспорту, вхід в національний парк, ночівля в притулку на 4800 м, послуги англомовного гіда (один гід може вести максимум двох осіб), харчування, прокат спорядження та інші можливі витрати. На все-про все 2 дні. В Європі за такі послуги зняли б в 5 разів більшу суму, бо французькі чи швейцарські гіди - ой, які дорогі.
Забігаючи наперед скажу, що жодних зауважень до роботи гіда та турагенції не було. Практично все, що обіцяли, все виконали. Бо деякі турфірми халявлять, економлячи на харчуванні або пропонуючи старе спорядження. Так само гіди не до кінця виконують свою роботу, повертаючи назад за кількасот метрів від вершини, якщо ви не вклались в часові рамки.
Протягом всієї подорожі я вів щоденник, а про сходження на Котопаксі писав особливо докладно, адже не кожного дня доводиться бувати на висоті вище 5 000 м, тому тут і надалі цитати зі щоденника.
“29.08. Початок сходження
7.30. Підйом, вмивання, збирання речей. Заодно ми виписались з готелю і залишили частину речей в готелі. За дві ночі і сніданок заплатили $33
8.45. Погода надворі не надто хороша - небо затягнуте хмарами і час від часу падає дощ, видимість дуже погана. Ми вирушаємо в китайський ресторан, щоб добре поснідати, але він виявився закритим. На наше щастя, відразу поруч був відчинений невеличкий місцевий ресторан, простий і без понтів. Сніданок - $2 Спочатку нам принесли булочку і горнятко з молоком. Ми подумали: “Невже це все?” Потім нам донесли ще дві тарілки з рисом, куркою і салатом. Цього вже було достатньо, але це ще не все. Наш “легкий” сніданок ще включав яєшню і ожиновий сік. Це вже взагалі було шикарно. Ми ситі і щасливі пішли в офіс турфірми.
9.15. Офіс уже відкритий. Ми залишили ноутбук та інші цінні речі і пішли ще в сусідній магазин докупити булочок і води. Поки ми це робили, прийшов власник і сказав, що ми повинні заплатити всю суму. Я пробував дискутувати на цю тему, мовляв, заплатимо частину зараз, а частину потім, але він навідріз відмовився, тож довелось заплатити.
(Напередодні ми заплатили завдаток $40, а також підібрали все необхідне спорядження)
9.45. З’явився наш гід Серхіо. Молодий такий, невисокий і дуже веселий. Ми завантажили речі в машину і поїхали. Погода ніби трохи покращилась, але все одно небо було затягнуто хмарами і Котопаксі не видно взагалі.
10.15. Перша зупинка біля величезного каменя, який залишився на цьому місці після серйозного виверження вулкану Котопаксі в 1897 році. Відстань до вулкану - 50 км. Лише можна уявити якої сили було виверження.
Ми з Серхіо навіть залізли на цю глибу.
По дорозі Cерхіо розказав, що побував на багатьох вершинах в Еквадорі і Перу, і навіть був на Аконкагуа. Йому 26 років, але на вершині Котопаксі був вже з сотню разів, тому жодних сумнівів щодо професійності. Ще в нього 2 брати і 4 сестри. Ми навіть заїхали до нього додому, в село перед Котопаксі під назвою Санта-Марія
Наш гід Серхіо
11.00. Зупинка на в’їзді в національний парк Котопаксі. Висота 3200 м. Серхіо пішов вирішувати питання в’їзду, а ми зробили кілька фотографій. Погода досі незрозуміла - з одного боку видно блакитне небо, а з іншого - там де Котопаксі - все небо застелене хмарами. Час від часу вітер відганяє хмари і можна побачити обриси Гори.
11.30. Чергова зупинка на висоті 3600 м. Але перед тим ми проїжджали через залізничний переїзд. Виявляється в Еквадорі є залізниця! Мало того, нам навіть пощастило побачити цей потяг! Це такий нещасний один вагон, більше схожий на наш трамвай.
На 3600 м знаходиться музей, але побачити його нам не вдалось, бо він був зачинений. Зате побачили каньйон поруч.
А ще нарешті спробували чаю з коки за $1.
Я пив його і вже відчував, як мене починає гребти, але потім прочитав на коробці, що він не містить наркотиків і весь ефект плацебо пішов коту під хвіст.
Тут, на 3600 погода стала набагато прохолоднішою і чим ближче ми під’їжджали до Котопаксі, тим холодніше ставало. Тут ми вдягнули всі наші речі, які взяли напрокат - дві пари штанів, альпіністичні черевики, полари і куртки.
11.50. Ще одна зупика на озері Laguna Lampiopungo. А це вже висота 3830 м. Виходиш з машини - надворі мєрзкий холод і січе дощ. Ми робимо одну фотку і їдемо далі.
В цьому місці не було особливих підйомів і рельєф нагадував якесь плато, по якому петляє дорога, яка згодом почала підніматися круто вгору до нашої останньої зупинки.
12.40. Парковка машини на висоті 4600 м. Не знаю, чи є ще вищий паркінг. З цього місця дуже добре видно жовтий дах притулку і де-не-де видніються шматки снігу на землі. Збираємо речі, виходимо з машини. Надворі жахливий холод і мете мокрий сніг.
Починаємо підйом. Дуже повільно, аж надто повільно, крок за кроком піднімаємось догори. Саме такий темп є найкращим для набору висоти. Вже зараз трохи відчувається нестача кисню, але загалом самопочуття чудове. Вибраний нашим гідом темп дає достатньо часу, щоб робити фотографії і не відставати. Навколишні ландшафти нагадують марсіанські - навколо червона земля, чорне каміння, шматки льоду та снігу.
13.20. За якихось 40 хвилин ми піднімаємось до притулку Refugio Jose Rinas. А це вже висота 4810 м - метр в метр з висотою Монблану, от тільки умови суттєво відрізняються від альпійських. Хоч погода і не дуже, та бувало і гірше.
В притулку скидаємо наші речі і готуємось до обіду. Refugio це досить таки велика двоповерхова будівля.
На першому поверсі знаходиться велика їдальня з двома кухнями, на другому - двоповерхові нари. Вартість проживання (койко-місце на матрасі) - близько $20 за ніч. Тут дуже холодно, адже немає жодного опалення, тому обов’язково потрібні спальники. Туалети знаходяться назовні, але це окремі будівлі, тому справляти потребу на вулиці не доводиться.
13.40. Обід. Наш гід Серхіо почастував нас гарячим супом, бутербродами з сиром і ковбасою, бутербродами з варенням та гарячим чаєм. Чесно кажучи, ми після сніданку були ще не дуже голодні, тому обжерлися цим обідом.
14.15. Вдягаємо бахіли, беремо льодоруби і кішки, натягуємо окуляри, шапки і вирушаємо до льодовика, щоб вчитися користуватися льодовим обладнанням.
Погода надворі дуже погана - сильний вітер і сніг, але нас це не зупиняє і десь півгодини ми повземо до льодовика, який починається на висоті 5000 м. Тут вдягаємо кішки і пробуємо йти вверх, вниз, вбік, розвертатись, страхуватись льодорубом. Марічка спочатку боїться, але потім все починає виходити. Я також з радістю згадав, вже забуті навики 6-річної давності.
Наостанок ми навіть пробуємо полазити по вертикальній стінці висотою 3 м. Мене це дуже вперло. Робимо кілька фоток і вниз.
15.50. Вільний час, протягом якого я пишу це все. Ми п’єм чай, вчимо іспанську і читаємо путівник.
17.30. Наш гід забабахав нам афігенну вечерю - спагетті з соусом із курки. Коли ще можна з’їсти таку смакоту на 4800 м? Потім ще навіть був десерт. Ми понаїдались так, що ледве встали з-за столу.
18.00. Початок сну. Крім нас в притулку було ще десь з 20 осіб, в основному німці. Частина з них також збиралась на сходження. Тож з 18 до 19 години всі влягались. Але за шість годин сну нормально виспатись не вдалось. Взагалі це важко назвати сном. За стіною було чутно як страшно гуде вітер і цей вітер постійно наганяв тривожні думки: “Якщо на 4800 так дме, то що тоді на 5900???” Так що майже весь сонний час пройшов в якихось різних думках, час від часу дрімаючи.
00.00. Вставання. Збираємо речі і йдемо снідати. На сніданок - мюслі, йогурт, чай, бутерброди з сиром і ковбасою. Ми так об’їлись цих мюслів, що вони нам потім довго “згадувались” під час сходження, краще б взагалі не снідали. Перед одяганням системи треба було обов’язково сходити в туалет. Надворі погода ще більше погіршилась з попереднього дня. В усі можливі щілини притулку вітер задував сні., так що в деяких місця снігу було вже кілька сантиметрів, в тому числі і на ліжках, поблизу вікон та дверей. Команда німців чисельністю більше 10-ти осіб в повному спорядженні вийшла з притулку трохи раніше. Разом з нами виходило ще двоє німців, які так як і ми взяли тур в Латакунзі, тільки в іншій фірмі Tierra Zero за $145. Ми також заходили в цю турфірму, але вона була зачинена.
00.40. Вихід з притулку. Надворі дує вітер зі снігом, але не надто сильний, йти можна. Починаємо підйом догори відразу від притулку. Кішки не потрібні, бо йти треба по камінню, але зараз це нагадує більше кашу з ґрунту, снігу, каміння та льоду, по якому трохи важко йти, але ми потрохи піднімаємось. З підйомом посилюється вітер. Від нього стає важко дихати. Вітер дуже сильний і коли повертаєш лице в напрямку вітру, то сніг боляче б’є по обличчю. Гід йде першим, за ним Марічка, потім я. Тут перший раз Марічка каже, що їй важко і немає чим дихати. Я її заспокоюю, але потім це повторюватиметься ще не раз. Як на мене, то важко дихати лише через вітер, який збиває дихання, а не через висоту - акліматизація в нас була достатня. З кількома зупинками, коли Марічка уже наче не могла йти ми доходимо до льодовика. Під час зупинок Маруся справді виглядала страшно і гід постійно повторював “Lady is not good”, але я намагався постійно заспокоювати і підбадьорювати Марічку, що вдавалось. Вже ближче до льодовика вона почала краще йти і видно було, що вона не втрачає концентрації. Як не дивно, але цими турботами про стан Марічки, я взагалі не звертав увагу на себе, хоча йти також було нелегко.
На початку льодовика ми догнали велику групу німців, вдягнули кішки і зв’язались мотузкою. По льодовику йти стало якось простіше. Ми потрохи набирали висоту, Марічка також добре йшла. Вітер був такий же сильний, але терпіти можна було. За таких умов навіть з’явились думки про підкорення вершини. За деякий час ми зайшли в зону crevases - льодовикових розломів, через які ми проходили наче через лабіринти. Навколо дуже красиво - тріщини, величезні брили льоду, незвичайні бурульки. Але найголовніше - в цих льодових лабіринтах було легко йти, бо вітер стих - льодові стіни обороняли нас від нього. На той час ми піднімались уже досить довго, десь години три. На одній із зупинок я запитав “Яка висота?”, гід відповів - “5400”. Мені здавалось, що набагато вище, бо сил ми вже потратили чимало. А це була лише половина шляху. Вже тут мене почали турбувати сумніви, бо стан Марічки був близький до критичного і подолати ще таку ж частину шляху, яка складніша технічно і де погодні умови значно гірші, виглядало майже нереально. Мої сумніви підтвердились, коли ми вийшли з кревасів на схил не захищений нічим і тут я зрозумів, що мабуть треба буде спускатись вниз. Страшні пориви вітру не давали змоги йти і просто кидали нас на землю. Марічка кілька разів падала на землю і не могла піднятись. Я підійшов до гіда і запитав “Чи далі буде гірше?” Він сказав, що наверху набагато крутіше і вітер буде сильніший, але рішення за нами - ми можемо продовжувати сходження або повертати назад. Зважаючи на стан Марічки, в нас був лише один варіант, тож ми почали спуск. На той час ми вже добряче обмерзли, все наше спорядження та одяг покрились шаром льоду, так що на фото, яке ми зробили перед спуском ми виглядали дуже екстремально.
Від холоду затвор фотоапарату до кінця не відкривався
Спускаючись, ми зустріли двох німців, з якими познайомились в притулку. Вони трохи відстали, але на відміну від нас, продовжували підйом.
Спустились ми відносно швидко. На кішках спускатись по льоду, а потім по замерзлій грязюці з камінням було дуже комфортно і за якихось 1,5 години ми вже були в притулку. Наш гід Серхіо запропонував відразу їхати в Латакунгу, але ми вирішили ще кілька годин поспати, бо були дуже втомлені. Знявши з себе обледенілий одяг, ми залізли в спальники і нарешті заснули.
В притулку зробили ще кілька фотографій з обмерзлими нами
За кілька годин в притулку лід на нашому наплечнику так і не розтопився
Через всі можливі шпарини сніг потрапляв всередину притулку, так що на деяких ліжках зранку вивилось кілька сантиметрів снігу.
30.08. Спуск в Латакунгу.
Хоч ми і домовились виїхати в 8 ранку, але забули поставити будильник і проспали аж до 9.40. Розбудив нас один із гідів, який щось голосно говорив по рації. Пізніше ми дізнались, що зі всіх людей, які піднімались цієї ночі, лише четверо осіб з двома гідами піднялись на вершину. Одна з цих зв’язок - німці, яких ми зустріли на спуску. Коли встали, то вони саме повернулись - вигляд в них був такий же, як в нас кілька годин тому - весь одяг обледенілий і страшенно втомлені. Ми їх привітали і запитали “Як було?” Один з них розповів, що був такий вітер, що на вершину вони вилазили на чотирьох, нічого не бачили, дві хвилини на вершині, одне фото і спуск вниз. Але найстрашніше було те, що інша зв’язка, яка піднялась на вершину ще досі не повернулась. Як правило, сходження триває 8-9 годин, а це вже пройшло більше десяти. Ми так і не дізнались чи вони благополучно спустились, але мабуть все закінчилось добре, бо з ними був гід. А ця величезна група німців спустилась ще раніше за нас, тому можна сказати, що після цих двох зв’язок ми піднялись найвище.
Після швидкого перекусу, ми зібрали речі і вирушили вниз до автомобіля. Погода, як і раніше, була дуже погана, значно гірша від тієї, що була напередодні, коли ми піднімались. За одну ніч все навколо замело снігом, а видимість не перевищувала 10-20 м. Таке враження, ніби ми потрапили в найгіршу погоду в сеозні.
Машина наша також покрилась льодом і довелось зішкрябувати лід з дверей і ручок. Трохи розігріли машину і пошвидше вниз.
Вже коли ми спустились до величезного плато, хмари несподівано розійшлись і повністю відкрили постать грізного Котопаксі, який ми так і не змогли підкорити. Ми зупинились, зробили кілька фото, а вже через 10 хвилин вершину вулкану знову затягнуло хмарами і можна було лише уявити “що зараз твориться на вершині”
“Как вечным огнем сверкает днем вершина изумрудным льдом, которую ты так и не покорил...”
В офісі турфірми ми повернули все спорядження, в магазині навпроти купили пляшку рому і пляшку Кока-коли і вирушили в наш старий-добрий Hotel Central, щоб відпочити".
Звичайно, дуже шкода, що ми не змогли піднятися на вершину, адже в нас був лише один шанс. З іншого боку, зважаючи на погодні умови, добре, що ми нічого собі не обморозили і живі-здорові спустились вниз. Та навіть 5400 метрів - чудовий результат. До такої висоти ні я, ні Марічка ніколи в житті не підіймались, а це - майже висота Ельбрусу. Особливої похвали заслуговує Марічка, яка так довго трималась молодцем і чудово справлялася з кішками і льодорубом. Так що, моя дружина крутіша від вас всіх, підкорювачів Говерли і Петроса :)