грех патернализма
со скрежетом дочитал, кстати, вторую свою книжку українською - "Українська публічна теологія" о.Кирила (Говоруна).
Отчасти, конечно, жульничество в стиле: христофашизм - это христианство, поражённое идеологией, вставшее в услужение тоталитарному государству, воно перебудовує себе у відповідності до вимог тоталітарних режимів. А вот публичная теология - это совсем другое, она розвивалася у напрямку осмислення з християнської точки зору демократичної моделі побудови суспільства и "Щодо Мюррея, то його внеском було примирення традиційної католицької політичної етики з нормами американського політичного лібералізму... надобилося багато часу та клопіткої праці таких теологів як Джон Мюррей, аби Другий Ватиканський собор погодився з тим, що демократія не суперечить Євангелію" итп. Ну, то есть, понятно: обслуживание Церквями той идеологии, которая нам не нравится - это ужас-ужас, а вот той, которая нам нравится - это прогрессивная теология, всем втыкать!
Кстати, благодаря этому книжка становится парой к "Политическому исихазму", Петрунина, тоже сугубо спекулятивной, помнится, монографии, но, соответственно, подводящий христианство под пяту не американского либерализма, а московского третьеримизма ткскть (впрочем, там есть и прямые смысловые совпадения, только с противоположными оценками; например - про то, что настоящая симфония Церкви и государства, в том виде, о котором так любят рассказывать в МП, существовала вовсе не в Византии, а под турками, которые признавали Церковь отдельной институцией и сотрудничали с Ней на паритетных началах, а в святой матушке-Византии императоры к Церкви относились как к своему инструменту и вертели Ею как хотели).
А постоянное педалирование о. (Говоруном) духовной ценности Майдана занятно читать параллельно с писаниями на ту же тему Дзенсея Терасавы - опять же видно, как был бы Майдан, а на что его натянуть - ангажированный человек всегда найдёт.
Вобщем, публичная теология о.(Говоруна) - это, конечно, не научная дисциплина нифига, но симпатичная религиозно-политическая публицистика для умных (то есть, со справочным аппаратом и всё такое). Собственно, он там предлагает интересное: переформатирование как раз идеи симфонии с бинарной модели - "Церковь - государство", на тройственную: "Церковь - общество - государство". Как это реально сделать, не оч убедительно пишет, но идея стОящая.
А ещё мне про грех патернализма понравилось:
Етіологія клептократії епохи Януковича базується на таких гріхах як жадібність, гординя та патерналізм. З жадібністю та гординею все зрозуміло. Я хотів би більш детально зупинитися на патерналізмі. Патерналізм базується на тому, що громадянин делегує значну частину своєї свободи “вищій інстанції” - наприклад, державі. Якщо жадібність та гордість - це гріх проводу держави, то патерналізм - це гріх громадян. Провід лише користується цим гріхом - як Великий Інквізитор в “Братах Карамазових” Достоєвського. Інквізитор тут є типовим правителем нео-радянської держави, який забирає у своїх підданих тягар свободи і дає їм натомість ілюзію захищеності - хоча самої захищеності насправді немає. Нео-радянська людина завдяки цій ілюзії відчуває певний комфорт. Між тим, патерналізм як відмова від свободи та відповідальності - це порушення самих фундаментальних засад людського буття. По суті це відмова бути людиною - дегуманізація. Патерналізм призводить до нездатності людини розвивати зрілі стосунки з іншими людьми, адже стосунки можуть будуватися лише на вільному прийнятті іншого та відповідальності за свої дії. В той момент, коли людина примушує іншого або піддається примусу, особистісні стосунки стають неможливими. В такому випадку може бути тільки удавання або імітація відносин. Подібна імітація - це ушкодження особистості, яке серед іншого унеможливлює побудову здорового суспільства. Здорові суспільні стосунки базуються на відчуті відповідальності та солідарності громадянина, який вільно приймає і усвідомлює свою роль у суспільстві. Нездорові ж стосунки будуються на примусі до тієї чи іншої ролі у суспільстві і призводить до імітації громадянськості.
Церква є школою, яка вчить своїх членів розвивати стосунки з Богом і ближнім на основі свободи, а не примусу. В цьому, зокрема, була радикальна відмінність вчення Христа від релігійності римського середовища, яке передбачало регулювання державою всіх аспектів публічного і приватного життя громадянина. Хоча на практиці історичні церкви не завжди дотримувалися цієї норми, але це не відміняє нормативності свободи в житті християнина. Християнство, яке слідує заповітам Христа, навчає людей позбуватися патерналізму і брати на себе відповідальність за власне життя і за суспільство. Це робить Церкву корисною у вирішенні проблеми патерналізму, і саме такий внесок у розбудову громадянського суспільства можуть робити українські церкви.
Церква через політичну теологію може допомагати суспільству лікувати не лише причини, але й симптоми суспільно-політичних хвороб. Серед таких симптомів я би назвав насамперед відсутність здорового глузду. Здоровий глузд, або, якщо використати уточнюючий вислів Джона Роулза, “освічений здоровий глузд” (educated common sense[17]), у своїй соціальній проекції формує громадський сенс. За Бертоном Дребеном, “громадський сенс” (public reason) - це є здоровий глузд (common sense) у кращому сенсі здорового глузду”[18]. Всі хворобливі політичні режими є кафкіанськими і чинять насильство над здоровим громадським глуздом - насамперед через засоби масової інформації.
Іншим симптомом нездорового суспільства є дефіцит меритократії. Статус людини в такому суспільстві залежить не від її освіти, талантів і чеснот, але виключно від її лояльності до влади. В таких суспільствах не існує конкуренції чеснот, але існує лише конкуренція лояльностей. Особа, що виграла конкурс лояльності, отримує підвищення незалежно від її здібностей. Не можна сказати, що немеритократичні суспільства прямо відкидають освіту, таланти та інші чесноти - на словах вони проголошують їх пріоритет. Але на практиці лояльність в таких суспільствах відсуває на задній план інші чесноти і робить їх непотрібними. Іншими словами, в нездорових суспільствах чесноти не витримують конкуренції з лояльностями.
Ще одним симптомом безглуздих і немеритократичних суспільств є несправедливість. Джон Роулс у своєму класичному дослідженні “Теорія справедливості” добре продемонстрував, що справедливість нерозривно пов’язана із здоровим глуздом і, таким чином, є фундаментальною категорією для побудови суспільства. Несправедливість є насильством над здоровим глуздом. Вона також є порушенням меритократії. Це несправедливо, коли людина з інтелектуальними та моральними достоїнствами не може домогтися соціального статусу, який би відповідав цим достоїнствам. Це також несправедливо, коли людина без талантів та чеснот досягає соціального положення, якому вона не відповідає.
Несправедливість зростає на дефектах правової системи. Парадокс несправедливих суспільств полягає в тому, що гарні закони працюють в них вибірково - за принципом, сформульованим Ґетуліо Варгасом, президентом Бразилії з 1951 по 1954 роки: “Для моїх друзів - все що вони хочуть. Для моїх ворогів - закон”[19]. Цей принцип, який був охарактеризований як “(не) верховенство закону”[20] ((un)rule of law), був особливо популярний в Латинській Америці в дев’ятнадцятому і двадцятому століттях. Він, на жаль, став засадничим для нео-радянських країн на початку двадцять першого століття. Особливого абсурду він досяг в горезвісну добу Віктора Януковича.
(Не)верховенство закону є імітацією правосуддя. Імітація - це ключовий параметр, який визначає стан суспільства - будь-якого суспільства. На мою думку, хворобливість суспільства - це кількісна величина, яку можна вираховувати за коефіцієнтом імітаційності. Слід зазначити, що коефіцієнт імітаційності досяг критичної позначки в Україні. Всі три гілки влади були і значною мірою продовжують імітувати самих себе. Особливо трагічні наслідки це має під час агресії проти України, коли з’ясувалося, що наша армія - це також головним чином імітація. І ціною великих жертв Україна зараз зменшує коефіцієнт імітаційності армії, влади та суспільства.
Цей коефіцієнт визначає також абсурдність, не-меритократичність та несправедливість в будь-якому суспільстві - як сума імітацій різних аспектів соціального і політичного життя. Всі суспільства і політичні системи - навіть найдосконаліші - мають певний рівень імітацій. Однак нездорові суспільства мають набагато вищу міру імітації. Так, наприклад, радянська система імітувала владу народу. Багато пострадянських країн аналогічним чином імітують демократію. Це явище можна назвати “омонімністю”. Воно означає, що ті самі політичні терміни в нео-радянському та демократичному контекстах означають різні речі. Так, парламент не є представницьким органом; він також не є місцем для дискусій, за висловом одного російського політика, але є клубом для лобіювання економічних та політичних інтересів. Суди імітують верховенство права, а медіа маніпулюють свідомістю людей через “джинсу”. “Омонімність” деформує політичну семантику в нео-радянських країнах. Таку деформацію я би назвав “семантичним зсувом”, через який політична lingua franca демократичного світу значно змінює свій зміст, коли використовується в нео-радянських країнах.
Імітація є частиною політичних технологій і маніпуляцій, які в неорадянському контексті стали вельми популярними і, у повній згоді із семантичним зсувом, називаються “зв'язками з громадськістю” - PR. Ми з вами добре знаємо, що “пі-ар” - це зовсім не про зв’язки з громадськістю, але про спроби маніпулювати громадською думкою. Особливістю пострадянської політичної культури є майже релігійна віра в силу політичних технологій. Слід зазначити, що ця віра справджується, якщо судити по тому, який ефект має російська пропаганда війни навіть на мислячих людей.
Найбільш небезпечним симптомом пострадянських суспільств є корупція. Я хочу наголосити, що вона є саме симптомом, а не причиною хвороб суспільства. Корупцію спричиняє жадібність влади і патерналістична безвідповідальність громадян. Корупція є соціальною проекцією гріха брехні. Вона підсилює й інші нездорові симптоми: нестачу здорового глузду у суспільно-політичних відносинах, меритократії і справедливості. Корупція сприяє процесам імітації та маніпуляції в суспільстві. Як і решта симптомів, корупція не може бути викоренена повністю, якщо три основні гріхи - жадібність, гордість, і патерналізм залишаються основою суспільних стосунків.
Саме проти названих причин та симптомів суспільних хвороб, які загрожували самому життю українського суспільства, повстав Майдан. Подолання цих хвороб можливе завдяки співпраці Церкви та суспільства. В цьому також корінь протистояння на сході нашої країни, де система названих вище пороків засіла глибоко в свідомості людей і де вона представлена як ледь не особливий цивілізаційний код “руського миру”. Справді, система, яку боронять сепаратисти, базується на жадібності місцевих “еліт” та їх гордині, яка не дозволяє їм налагодити комунікацію з рештою країни та власним народом. З боку народу ця порочна система базується на патерналізмі радянського зразка. Вона має також всі зазначені вище хворобливі симптоми, включно із відсутністю здорового глузду, соціальних ліфтів, побудованих на меритократії, справедливості. Ця система має надзвичайно високий коефіцієнт імітаційності та маніпулятивності. І, звичайно, вона не могла б існувати без всеохоплюючої корупції.
Важливою рисою терору, який зараз відбувається на сході, є релігійна риторика та символіка. Події в Донецькій та Луганській областях є віддзеркаленням тієї інтерпретації Майдану, яку просували антиукраїнські ЗМІ. Хочу підкреслити - віддзеркаленням на самого Майдану, а саме його картинки в російських та проросійських ЗМІ. Майдан підозрювали у маніпуляціях з боку його проводу, який наче штовхав протестуючих на смерть - і ось ми маємо подібну маніпуляцію в Одесі, що призвело до страшної трагедії 2 травня. Про Майдан говорили, що його підбурювали інші країни - і ось сусідня країна аж ніяк не приховує своєї підтримки так званої “руської весни”. Події на сході є викривленням того, що відбувалося в Києві. Майдан був революцією гідності, що мала на меті захист свободи, а сепаратистський рух бореться за відновлення патерналістичної моделі суспільних відносин. Майдан був революцією середнього класу, а події на сході - революцією наших люмпенізованих громадян.
Хороший о.(Говорун) вобщем.
офф-топы:
на волне порицания првзщтнц Алексеевой я вспомнил своё давнее недоумение, почему во многих городах Украины улицы названы в честь её мужа. Почитал Википедию: не мужа, оказалось, а мужниного дедушки. Гад был тот ещё и к Украине отношения не имел вроде как, так что ответа нет. Но хорошо излагает Википедия:
К 1937 году научная полемика трансформировалась в борьбу с «врагами народа». В результате дискуссии между Вильямсом и академиком Николаем Тулайковым о пользе применения травопольной системы земледелия, Тулайков был арестован и погиб.
это называется "Вклад в науку", угу.
+++
трепещет вата от сайта Миротворец
(
Comments |Comment on this)