викид радіаційних думок
не знаю як воно сталося... але період гострого болю просто минув. просто минуло два роки, з тих пір нашої осінньої "пригоди". я й не відчув, як швидко. коли мені нестерпно боліло, я міг все це виплюнути в вірші, чи в розмову з кимось. я тоді був цікавий багатьом людям - просто тому, що мабуть теж підсвідомо люди розуміють, мовляв "якщо зараз витягну з лайна - буду себе відчувати героєм(геройкою), а він тим більше не забуде". а насправді це був просто прояв того, що люди відновлюють відчуття власної гадності за твій рахунок, користуючись тобою. не сказати що це погано в принципі, мабуть, я теж так роблю, просто мені не допомагає майже ні те, ні інше. просто з часом ця ж людина стає нецікава, або ще яка байда, бо таким чином ти майже робиш нову людину, під свою копію, залишаючи в ній всю стереотипність свого нещастя - потім вона тебе зненавидить за те, що ти таким чином піднімав свою гідність в своїх очах.
тепер мені не болить, я не кричу про це, я багато чого відкинув - всякі образи на слова у стилі простих смертних - мене вважають за доброго і стриманого, але мало хто знає, що за цим мовчанням ховається проста зневіра. зневіра у те, що слова допоможуть, зневіра до людей, бо вони не вміють бути вірними і тікають в кущі при першій же загрозі своєму еґо. зневіра до всього - бо твої дії не змінять того, що в тебе невиліковна хвороба, і навіть твої дії не змінять когось поруч для того, щоб зробити його щасливим - скоріше, твій приклад зробить їх приречено-нещасними, бо така моя психіка і підсвідомість, і вона не зміниться - і навіть цей факт вже не робить боляче. на диво. просто розумієш, що ти залишишся один, а життя в сім"ї з тобою перетвориться на якусь карикатуру, бо з вигляду все почнеться дуже круто, а насправді ти пустий всередині і не можеш нічого дати, не можеш радіти зранку, не можеш заснути ввечері, не можеш не заповнювати пустоти. просто хочеться, щоб тебе хтось розумів і не кидав як ганчірку, бо в тобі і розбивати вже нІчого.
а на фоні зневіри, не злості, а зневіри і частково відлюдькуватості, мені мабуть не судиться довірити комусь своє життя в руки, і я так і залишуся сам, бо душа просто звикла до самотності і цього стилю життя, де менше болить, де тебе майже ніхто не чіпає, поважаєш себе сам, працюєш в своє задоволення сам, і ніхто тебе не скривдить через 10 років зрадою або дитячим рішенням в стилі "кинути іграшку, бо хочеться нову, замість того, просто щоб випрати і зашити стару до нового стану". егоїзм у відповідь - такий собі механізм виживання.
не знаю навіщо це пишу... мабуть, трохи вина заговорило. і мабуть тому, що більше майже нікому про це. і більше того - багато від кого "дякую, дуже допоміг" цінне і навіть приємне для мене. прикро, що зробити те саме для мене ніхто не зможе. все доводиться переносити самому, без варіантів - навіщо ж тоді люди? простіше сидіти вдома, оце і сформувало мене. і я знаю, що немає шляху назад, але я й не обертаюся, щоб принаймні уявно його намалювати.
