Страшний день чи добрий?
Досі не можу дійти одностайного висновку чи є гарним день коли йдеш з дому о десятій, а повертаєшся за північ?
Вчора мала гарну нагоду перевірити й після ранішнього душика потопала святкувати день народження товариша в вигляді партії пейнтболу. Перший забіг - і я думала що помру від спеки або застрелюся з маркера самостійно. А от вже після третього все пішло досить добре, вірніше не пішло а потікло. Випивши за день літрів 5 води з потом вийшло мабуть всі 10, але на диво тіло пристосувалося й змогло переносити зашкальні температури. Бруднюча і вся в пилюці заплигую в таксі і їду на тренування. На диво почуваюся досить бадьоро ( синяк на правому плечі не рахуємо, то ж бойове поранення..=)). З обнадійливою фразою " все, зустрічаємося на виступ біля зеленого театру о 6, поглядую на годинник...за 20 хвилин п'ята. Про те що би встигнути заїхати додому не має жодної думки. Швиденько на КПІ, заморити черв'ячка в Домашці ( альтернатив бо немає), бо шлунок вже починає потроху бурчати. ААаа запізнюємося,..черга, оббігаємо, ми ж бо учасники, перевдягаємося, виступаємо, тупаємо в глядацький зал і продовжуємо насолоджуватися виступами інших, поки не виясняється що метро то скоро зачиняється... Салют дивилися вже в півоберт коли чимчикували до метро, а вже зайшовши всередину, я зрозуміла, що ліпше бігати в повному камуфляжі і зі зброєю під палючим сонцем чим вдихати всі принади спітнілої купи народу в громадському транспорті. Душ здався мені найгеніальнішим винаходом людства і вже впавши на ліжко подумалося - " Який все таки кльовий день, стільки встигла, стільки побачила, побільше би таких"
Ранок почався з моментального відкриття очей...Ну буває прокидаєшся і ще ніжишся, валяєшся, а тут куди там...Задуха ніби заповнює все єство..."Зараз що вже обід що так спекотно??". Ууу горло болить, бо ж вчора крижана вода була єдиним спасінням. "Треба встати та поставити чай" . Сказати що було "важко" встати це все рівно що обізвати всесвіт "чималеньким". Просуватися до кухні видається справа не така вже і легка, жахливий біль у м'язах ніби паралізував, а ще й рука права ніби ватна...ну звичайно ось де і "бойове поранення" посиніло, на колінах синці взагалі хтозна де взялися..прощавай коротка спідниця в таку то спеку. Повертаючись до кімнати дивлюся на годинник - 8:37...день ще тільки почався, а все що хочеться це лягти та лежати.
І тут згадуєш - це я вчора сережку загубила, сама улюблена пара, ніде таких не бачила=((
Дилема ніби , але десь в підсвідомості все рівно думаєш - тааа, кріпатура пройде, проб'ю у всі ще одну дірку, що би носити 1 улюблену сережку, а враження позитивні ж залишилися...
Вчора мала гарну нагоду перевірити й після ранішнього душика потопала святкувати день народження товариша в вигляді партії пейнтболу. Перший забіг - і я думала що помру від спеки або застрелюся з маркера самостійно. А от вже після третього все пішло досить добре, вірніше не пішло а потікло. Випивши за день літрів 5 води з потом вийшло мабуть всі 10, але на диво тіло пристосувалося й змогло переносити зашкальні температури. Бруднюча і вся в пилюці заплигую в таксі і їду на тренування. На диво почуваюся досить бадьоро ( синяк на правому плечі не рахуємо, то ж бойове поранення..=)). З обнадійливою фразою " все, зустрічаємося на виступ біля зеленого театру о 6, поглядую на годинник...за 20 хвилин п'ята. Про те що би встигнути заїхати додому не має жодної думки. Швиденько на КПІ, заморити черв'ячка в Домашці ( альтернатив бо немає), бо шлунок вже починає потроху бурчати. ААаа запізнюємося,..черга, оббігаємо, ми ж бо учасники, перевдягаємося, виступаємо, тупаємо в глядацький зал і продовжуємо насолоджуватися виступами інших, поки не виясняється що метро то скоро зачиняється... Салют дивилися вже в півоберт коли чимчикували до метро, а вже зайшовши всередину, я зрозуміла, що ліпше бігати в повному камуфляжі і зі зброєю під палючим сонцем чим вдихати всі принади спітнілої купи народу в громадському транспорті. Душ здався мені найгеніальнішим винаходом людства і вже впавши на ліжко подумалося - " Який все таки кльовий день, стільки встигла, стільки побачила, побільше би таких"
Ранок почався з моментального відкриття очей...Ну буває прокидаєшся і ще ніжишся, валяєшся, а тут куди там...Задуха ніби заповнює все єство..."Зараз що вже обід що так спекотно??". Ууу горло болить, бо ж вчора крижана вода була єдиним спасінням. "Треба встати та поставити чай" . Сказати що було "важко" встати це все рівно що обізвати всесвіт "чималеньким". Просуватися до кухні видається справа не така вже і легка, жахливий біль у м'язах ніби паралізував, а ще й рука права ніби ватна...ну звичайно ось де і "бойове поранення" посиніло, на колінах синці взагалі хтозна де взялися..прощавай коротка спідниця в таку то спеку. Повертаючись до кімнати дивлюся на годинник - 8:37...день ще тільки почався, а все що хочеться це лягти та лежати.
І тут згадуєш - це я вчора сережку загубила, сама улюблена пара, ніде таких не бачила=((
Дилема ніби , але десь в підсвідомості все рівно думаєш - тааа, кріпатура пройде, проб'ю у всі ще одну дірку, що би носити 1 улюблену сережку, а враження позитивні ж залишилися...