(no subject)

[alla_g]

Позавчора піднімаюсь на Арсенальній десь біля полудня - а вниз спускаються "прєкрасние всьо люді". Трохи підпухлі очі , синюшні носи й характерний для "хроніків" рум'янець. Вийшла - зрозуміла, звідки товпище - антимайдан розповзається. Частина - в метро, частина - кудись в напрямку Лаври (судячи з запитань), але чомусь аж по Цитадельній. Люди на зупинках (в основному жінки молодшого пенсійного віку) ніби й не помічають, але на обличчях за відстороненістю проглядає бридливе презирство. Ті ж, що йдуть (кожна групка - з "ведучим", в якого змотані сині прапірці на плечі, а лице не пропите, ні - таке комуняче, як з совіцьких плакатів про пєрвомай) - ніби й такі собі просто роботяги. Але розмовляють трохи голосніше, сміються напруженіше і ніби усім своїм виглядом кажуть "а нам - трин-трава", "ми нє люди - а кармани". Обганяю одну, другу групу, на язику крутиться запитання "Почім сьогодні совість, хлопці?". Але так і залишається неозвученим - бо там стіна, така стіна... То інший вимір, там інші цінності.
Згадалось з донецької молодості. Їхала в трамваї, поряд - дві дівахи. Краєм ока собі відмітила їх дешевий вульгарний макіяж, брудні руки з облупленим лаком, неохайну пошарпаність і відчула якесь таке легке зверхнє презирство. І зловила себе на цьому, стало соромно. Подумала - ну не винні ж вони, що немає грошей, що так життя склалося. Стало жалко зразу їх, убогих, винувато якось відчулася. От в таких думках їхала собі кілька зупинок. Вийшла на кінцевій, кинулась в сумку за гаманцем - а там пусто. А із зупинки швиденько "змиваються" дві "нещасні" попутниці, ховаючи в обідрану сумку моє портмоне з білими зірочками і всією 90-рубльовою зарплатнею...