(no subject)
Так от, моя сестра - лікар. Якось по збігу ряду обставин їй, зазвичай помірковані господині та зразковій дружині, припекло зірватись світ за очі, але щоб не без користі теж. І подалась вона до далекої Лівії, де й працювала аж років п'ять за контрактом. Одне діло - десь на карті світу чи в стрічці новин побачити країну, зовсім по іншому - коли розповідає жива людина. Про світ, який неначе залишився в сімдесятих роках. Про людей, що як діти - ліниві, досить вредні, але безпосередні і доброзичливі. Про чудове смарагдове море й руїни античних міст. Про урожаї грибів в невеличких гаях і пастки для скорпіонів у кімнаті. Про смішливих чорнооких медсестричок, які перед відпусткою умовляли й таки розмальовували їй руки й ноги узорами з охри - "щоб чоловік любив". Про здоровенного мужика, якого піймала на підгляданні (й іншому глупстві) під вікном і відчитала, як школяра - бо тільки так з ними можна розмовляти (потім весь вечір коліна трусилися, коли пішов, присоромлений). Про дивну назву державного устрою - джамахерія. Я розсміялася: а хто ж головний - джамахер, чи як?
Ні, каже, не джамахер. Просто - папа...