Коляда в Криворівні, 7 січня 2010 року.
Колядують по всійУкраїні, напевно, але так, як колядує Верховинщина, не колядує ніхто. Вчора відправилася в улюблене село Івана Франка і Параджанова - Криворівню - щоб побачити це на власні очі.
Під церквою вже стояло два туристичних автобуси. Туристи піднімалися наверх до храму, а деякі ще палили біля транспорту. Від зграйки молоді (четверо чоловік, три хлопця і дівчина) до невеликого кенотафу січовим стрільцям (хрест і два прапори, жовто-блакитний і червоно-чорний) відірвався худий і неприємний зовні молодик, підійшов до прапорів і демонстративно плюнув на червоно-чорний. Його товариші загиготіли, хтось сказав: "О-очень умно!" Всі гуцули Криворівні зараз йшли до церкви. З топірцями. Але не попри могилу стрільців.
12-15 на годиннику, навколо церкви натовп селян і приїжджих.
Такий наплив народу не дивує - після шикарної статті Кушніренків всі вже знають, де шукати гуцульську автентику. Тільки от точного часу початку дійства не відає ніхто, крім, можливо, місцевого священика. А він зайнятий, у нього служба.
До вдягнутого в бляшаний костюмчик храму підтягаються колядники.
Поміж колядниками і натовпом ходять зі скринькою, пожертви збирають. На церкву. Хочуть, напевно, ще й нижній ярус зрубу нещасної святині на консервну банку-бляшанку перетворити.
Колядники:
Всі колядувальники (принаймні, їхня верхня половина) в народних строях: вишиті сорочки, темно-червоні або сірі розшиті сердаки, яскраві кептарі (штани і мешти в народу сучасні). Деякі дівчата і жінки з Криворівні теж вбрані в традиційні шати.
Роздивляються одна одну, вихваляються обновками (гостромодна леопардова тенденція вже й до Карпат дійшла):
Он які є гарненькі:
Хочете ще? Та будь ласка:
Ось яка гуцульська краля. Чесно призналася, що в такому взутті на снігу трохи зимно, але ж як виглядає!
А коляда все не розпочинається. Вже по першій годині, скоро друга.
Натовп фотографує - і затято - поки що бачить.
Чоловіки-колядувальники ходять за стару дзвіницю на перекури. З трембітами на фоні гір виглядають таки фотогенічно.
Трембіти чомусь обмотані синьою ізолентою. А це вже не так фотогенічно.
О, здається, скоро почнеться: музиканти почали готуватися.
Я знаю, як це виглядає: непогано, так? Музично. Насправді треба взяти до уваги, що люди ці консерваторій не закінчували і Ліпінського з Паганіні не обожнюють. Грають як вміють. Вміють переважно лише одну-дві мелодії.
Народ тим часом підтягується до храму. Між народом з діловитим поглядом ходить товстенький рудий кіт, час від часу треться об ноги колядувальників і дає себе носити на руках туристам.
Все, священик вийшов. Досить харизматичний, правда, голос тихенький. Командує колядувальниками як весільний оператор молодятами. Встали зараз тут, потім пішли туди, туристи, будь ласка, відійшли ось туди, люди з камерами стали он там, перші два ряди колядувальників, а ну присядьте. Групове фото зробимо.
І ось тут, як на мене, і лежить головна відмінність обожнюваних моїх маланок від карпатської коляди. Коляда відбувається під пильним священицьким оком, а тому, як і все, приватизоване церквою, позвбавлена драйву, нерву, азарту життя. Літні колядувальники завчено співають довжелезні колядки, молодь переважно плутається в словах і вступає лише там, де чує знайомі фрази. Рухи теж усталені, канонізовані, як позиції ніг в балеті. Зараз ми робимо це, потім це, потім ще то - на коліна перед храмом - і підемо по селу. Я все розумію, ритуальність і мусить бути такою, з свідомістю, виведеною з гри, з завченими з малечку словами і діями. Але від того ще більше чекаю на маланки :о).
Ну і не всі роблять це механічно й на колядуванні. Є погляди, що горять якимось священим полум'ям радості від дійства, є щирі посмішки, є вони. Хай будуть, і хай їх буде більше. Шкода буде, якщо цей прадавній звичай перетвориться в шкільний завчений монтаж з приводу свята.
Та я відволіклася від дійства. Колядники стають у коло і по черзі підходять до священика. Той кропить їх і дає цілувати хрест. Епідемія свинячого, козячого і інших грипів цих людей не обходить.
Всі підійшли, всіх покропили. "97", - здивовано-радісно шепоче священик сусідам на ґанку. Ого. Писали, до коляди стають АЖ до восьмидесяти чоловік. А тут - 97. Рекорд!
Почалось! Колядувальники утворюють велике коло навколо хреста. Меньше коло - скрипалі. Обличчям до храму, вже перед новою дзвіницею - трембітарі. Духова секція - по боках. До речі, і давно гуцули роблять роги з алюмінію?
За командою трембіти піднімаються в повітря, духова секція дує в свої роги. Шум стоїть - огого. Назвати його мелодійним не наважиться ніхто, та тут якось і не йдеться про мелодійність: гуцули сповіщають горам і світам про своє свято, не більше. З цим завданням і алюмінієві рури з ринв справляються.
Перед храмом - гуцули без інструментів, з топірцями-бартками, котрі вони злегка підкидають ритмічно в повітря.
Нарешті головний колядувальник ("береза") і за сумісництвом сільський голова Криворівні Іван Зеленчук дзвенить дзвіночком: коляда розпочалася:
Колядники відправляються ватагами в похід навколо храму. Кожна ватага - десь по 10-12 чоловік. Йдуть співаючи і граючи. В кожный ватазі крім "берези" є "виверця" - в його руках маленька дерев'яна скриня на пожертви, які дадуть колядникам. Самі колядки довгі, хвилин по 20. Кажуть, бувають і до 40 хвилин.
Відходивши потрібну кількість разів, зупиняються перед церквою і вклякають. Повністю на коліно не опускається ніхто: відлига, під ногами мокре болото, штани мастити шкода - колядникам же по всьому селу ще ходити доведеться, хочеться бути гарними.
Для мене ж зараз шанс зайти-таки у храм,сфотографувати інтер'єри. Ось який свічник чудовий.
За пересуваннями колядників навколо храму слідкують всі, хто тут зібрався. Навіть от такій малечі цікаво:
Ну і що, що тут ніякого телебачення і мало представників ЗМІ. Колядувальники мають своїх операторів і фотографів:
Все дійство займає менше години, після чого колядувальники розходяться селом в усі боки.
Їм доведеться підніматися до найвіддаленніших хат в усіх кутах села - і віншувати з святом жителів Криворівні.
Як це відбувається далі, написано в статті Наталі і Мирослава Кушніренків:
Господарі вже чекають на ґанку. Жінка тримає в руках дерев’яного хреста, перев’язаного жмутом ниток. «То - повесмо, - каже сестра господині, - перші нитки цегорічної пряжі». «З вовни?» - запитуємо. «З овец», - терпляче пояснює вона нетямущим гостям із міста. Колядники щосили дмуть у роги й трембіти. Першу вітальну колядку вони співають надворі.
«Трембітают, як заходят в хату і вже як відходят, - пошепки розповідає нам брат господаря. - Трембіта то в гуцулів, як мобільний телефон, аби знати, що сталося. Мельодії для всього є різні: полонинська, похоронна чи ото колядницка. Її ніколи не трембітают як лиш на коляди». «А дзвіночки для чого?» «Та дзвоники мус бути, - дивується оповідач. - Навіть у співанці колядницькій співається: «озьмимо з собов дзвінки, кожен мусит мати, аби мали нам гості в шо гроші метати». «А чому хлопці з топірцями?» «Гуцул без бартки - то не гуцул», - трохи зверхньо відповідає чоловік. «Гуцули - то горєчі хлопці. То як без бартки?» Ми знизуємо плечима. «О, видите!» - чоловік значущо піднімає догори вказівний палець.
Господиня сходить з ґанку до колядників. Кожен з них хреститься і цілує розп’яття. Вона благословляє ватагу і загортає хрест у хустку. «Виверці», який тримає скриньку (складає заколядовані на церкву гроші), жінка простягає купюру. Тепер гостей заводять до хати. Нас, певна річ, не чекали. Але ґречно запрошують. «То є честь - мати таких гостей!» - кажуть радісно.
Столи накриті «у світлиці» - у вітальні, де родина зазвичай не мешкає, але приймає гостей і родичів на свята. На тканих скатертинах-«обрусах» викладені наїдки й напої. Багато сиру - розсипом, грудками, плястерками (пластинками), кавальчиками (більшими шматками). Різне м’ясо, салати, бараболя сусідують з горами солодощів і величезними тарілками солодкого чорничного киселю. Колядники вмощуються в ряд за найдовшим столом упоперек кімнати. Гості сідають по обидва боки від них. Трапеза починається молитвою, яку промовляє «береза» Зеленчук. Далі - співи. Бартки притулені до лавок, дзвоники мовчать. Тут господарі - скрипка й голос. Спочатку лунає традиційна «Гой, дай вам Боже…». Потім - різдвяна колядка до господаря, окремо - до господині. А також до господарства - до маржини (худоби), до пасіки, до городу. Після цього колядують до синів і до родичів, які є в хаті. Всі віддячуються в скриньку. Перерви поміж співом зовсім невеликі, колядки - від 20 до 40 хвилин кожна. Непомітно збігає майже чотири години. Голос «берези» стає ледь надтріснутим. Іще не співали вітальної хіба коту, який поважно розлігся на лаві між гостями. Остання колядка - «У злоті»: все, що є в хаті, по черзі перелічується і доповнюється приспівом «Сам пан у злоті і єго чєлідочка у злоті». Збігає ще година. Знову молитва, колядники дякують господарям і трублять відхідну.
Я рада, що була там і бачила це. Бачила з вікна бусу коляду в Буківцю: гуцула на коні верхи, групу колядників на порозі хати. Значить, весь Верховинський район яскраво святкує. В Заболотові ранком ходили діти-колядувальники. В Косові зустріла дві такі різні групи:
Але, погодьтесь, це трохи не те. В Криворівні - краще. :о)
Ну ось і все :о)