Це неможливо не передрукувати!
(c) petrimazepa.com Вчені, засліплені старезними шаблонами, колись наполягали, що українській ментальності притаманний кордоцентризм - серцесприйняття чи серцедумство. Що, на відміну від більшості довколишніх народів, щирий українець усе пропускає через власне серце, яке є водночас джерелом емоцій та фільтром будь-якого знання. Ця традиція йде ще від Сковороди - і зараз, безумовно, застаріла.
Для будь-кого вже очевидно, що епоха кордоцентризму минула, наче й не було. Колись він виник як продовження східнохристиянської чернечої традиції ісіхазму - «спускання розуму в серце». Ми пройшли цей етап та рушили у спусканні розуму набагато далі. Кожен, хто стежить за суспільними зрушеннями в Україні, політичним процесом та обговоренням суспільно важливих питань, мусить чесно й неупереджено визнати: новим українським мото, нашим національним способом пізнання, є аноцентризм.
Щоб не послуговуватися зайвий раз іншомовними термінами, перекладемо це на власний розсуд - сракодумство, чи то пак сракосприйняття.
Розглянемо ж цей цікавий феномен нашої з вами суспільної дійсності.
Найвизначніша риса українського аноцентризму - емоційне та безпосереднє сприйняття навколишнього, і такі самі реакції на подразники. Кордоцентризм наполягав на симфонії розуму як раціонального начала та серця - як емоційного, а аноцентризм симфонізує розум з іншим емоційним началом. Раціоналіст - думав, кордоцентрист - відчував, аноцентрист - чує. І чує недобре.
Українець-серцедумець потребував героїв як зразків для наслідування звитяг. Сракодумець теж їх потребує, але вже як людей, що зроблять звитяги за нього. «Хтось там прийде - порядок наведе!» - кричить сракодумець. Тим самим натякає, що сам він і не намагатиметься.
Тому в сракодумця завжди є герої. Але від возвеличення героя до розчарування в ньому лише зрідка проходить більше ніж рік. Бо за рік сракодумець уже чує, що це падло не зробило його щасливим. Тоді він переобирає героя - зазвичай із ворогів попереднього.
Серцедумець був завжди юним, майже підлітком. Сракодумець зробив крок далі та глибше - у глибокий препубертат. Він дивиться на світ широкими очима дитини. Дуже, дуже важкої дитини. Дитини, для якої найбільша зрада - думка про те, що щось у цьому світі слід робити самотужки. Дитини, що не може змиритися з відсутністю поряд батьків та негарантованістю безкоштовних цукерок у винагороду за саме її існування.
«Держава мусить забезпечити мені добробут! - каже сракодумець. - Бо ж на що ще вона потрібна?»
Насправді вона потрібна йому навіть не для цього, а для того, щоб хтось був винним за нього.
Серцедумця критикували за те, що його світ був чорно-білим. Сракодумець не розмінюється: його світ чорно-чорний. Наявність білого кольору передбачала б, що щось може піти добре. А з цього був би лише крок до висновку, що якщо щось іде недобре, то сракодумець сам у цьому винний. Цю думку він не може собі дозволити.
«А чому, власне, я? Що, інших нема?»
Кордоцентрист брав усе близько до серця, аноцентрист - інакше. Він вимагає переваг для простої людини. А хіба є в країні людина, простіша за нього?
Хай чиновники не беруть хабарів - хіба що в простої людини, якщо тій дуже треба.
Хай поліція ловить мажорів, а простих людей не чіпає.
Хай у судах зглянуться над її долею, як щось раптом поцупить. Бо ж у всіх буває, а Ахметов не сидить.
Бо ж проста людина завжди у скруті, а тому потребує допомоги, розуміння та прощення.
Розум сракодумця - реактивний. Він не планує, а реагує, щиро й емоційно. Йому не так важливо, як іде війна, як те, яку вона має офіційну назву. Не над якими будівлями розвивається прапор, а як розташовані на ньому кольори.
Український бізнес на території агресора для нього - зрада, бо він платить гроші Росії.
Бізнес агресора на території України для нього - зрада, бо він платить гроші Росії.
Сракодумець щирий. Підступом він вважає будь-який план, складніший за один крок. Той, що передбачає три - то вже змова.
Сракодумець дієвий. Коли котові робити нічого - він щось собі лиже. Коли сракодумцеві нічого робити - він ладний собі щось відірвати. Чи хоча б хату підпалити, а там і зігрітися.
Бо треба ж щось робити!
Самошкода для нього завжди краща за бездіяльність. Стане гірше? Дивись вище: світ і так чорно-чорний і хтось інший завжди мусить за це відповісти.
Візьмемо, наприклад, питання війни.
Раціоналіст іде на війну, бо знає, навіщо. Чи не йде - і не звертає на неї уваги, як на процес, що зараз від нього не залежить.
Кордоцентрист іде на війну, бо серце кличе. Та пропускає її через себе.
Сракодумець вийшов на новий рівень: не йде, але пропускає.
Раціоналіст потребує перемоги, сердешний кордоцентрист - героїзму, а сракодумець - героїчної поразки.
Раціоналісту потрібний результат, кордоцентристу - процес, сракодумцю - можливість закликати до дії та звинуватити в невдачі.
Раціоналісту потрібні союзники та зброя, кордоцентристу - друзі та вороги, сракодумцю - винні та закордонний паспорт.
Для політика сракодумці - найбажаніший електорат. Багатьом на інших годі й орієнтуватися. Колись один виборець обходився в пакет гречки, зараз тисячі варті трьох «дам!», одного «геть!» та двох фото в камуфляжі. Філологи стверджують, що саме сракодумство породило популізм. Психологи не заперечують.
Дивишся не все це і гадаєш: куди далі заведе українську суспільну думку історична еволюція? Важко сказати. На людському тілі ще вдосталь місць, куди можна спустити розум.
P.S. Щоб запобігти пересудам, автор розкриває карти й окремо зазначає, що стиль і мова есею - відверте збиткування з українських підручників із філософії. Бо так їм, зрештою, і треба.
Цей допис на дрімі:
http://alexsodin.dreamwidth.org/144761.html. Там я відповідаю регулярно (вже
коментарів у цього допису)