Польские зверства на Руси
М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ III. Стор. 11
"Коховский переказує сю подробицю, що якийсь молодик-барабанник, “судячи з мови німець”, зарубав сокирою до тридцяти жінок-повторяючи, що се за жінок поперебралися чоловіки; “зручний був би той різник, що за день тридцять кіз зарізав”, дотепно завважає з сього приводу автор"
“Повно трупа скрізь-по ямах, пивницях, коморах, наоколо містечка і на полях повно скрізь, як чоловіків, так і жінок з дітьми; кажуть, що більше двох тисяч ,і се правдоподібно, бо до останку все містечко з ґрунту пішло, так само як і замок з фільварками на порох спалено. Згоріли і церкви 17); навіть дуби, що оточали задок і містечко-мало що тонші від пивних бочок варецьких-і ті випалило, одним словом все огнем і мечем знищено”.
Сотника Богдана взято живцем, вбито другого дня на палю "
Том IX. Розділ IV. Стор. 10.]
" В збірці Ґоліньского читаємо такі “новини з України”, принесені до Кракова 26 квітня: за Дніпром на становищу посварилися жовніри польського війська з козаками, чи то за становище, чи з иншої причини, і кинулися з обох сторін одні на одних. Хоругов п. Семашка знищено, і полкові п. Даниловича дісталось. А полк п. Маховского мав вирубати Липове і три тисячі людности в нім, та кілька сіл (с. 574).
Подробиці різні заданої Поляками подає лист стражника Уєйского, з 28 березня, на підставі варшавських вістей: “За Дніпром піднялися бунти й чималі замішання так що до значної битви прийшло. Полк п. Войниловича постраждав (przepleniony), хоругов п. Семашка знищена, але п. Маховский добре віддячив за ту нещасливу для нас битву: тих що вийшли були против нього по тій битві з Липового, коло 40 тисяч (!) вирубав: впавши до міста всіх трупом положив і спалив” 15).
Хмельницький, оповідаючи причини нової мобілізації московському післанцеві Внукову, як casus belli називав се, що Поляки нарушили згоду “вирубавши козацькі города Липовець і Робуху”,-a тепер збираються воювати з козаками 16).
"Том IX. Розділ IX. Стор. 11
Хотинський перкалаб так інформував канцлєра польського 22 січня, на підставі отриманих відомостей: “В Демківці замкнулися сотники: Зарудний, Юркевич, третій-Крамаренко, було там козаків зо 300 і хлопів з самопалами з 4000, окрім инших людей. Лягло в тім місті під шаблею до 10 тис. люду, а ті люди що були в замку хоч піддались, одначе всі полягли.
-------------------------
Дуже бушували над хлопськими головами. Впало їx трупом 6000
Том IX. Розділ IX. Стор. 15
"препобожний королівський історіоґраф Веспасіян Коховский-згадавши, що деякі неприятелі Поляків закидали їм сю спілку з невірними, громадить в своїй історії купу прикладів з ріжних джерел, від Біблії і до Гуґо Ґроція на доказ того, що в усіх часах правовірні в потребі зверталися до помочи невірних. А замикає мову таким тяжким аргументом: “Природня річ-заподіяне насильство відбивати всякими способами; коли можна користуватись поміччю слонів, коней і всяких инших нерозумних тварин, як не користатися з людей, особливо коли з ворогів вони стають приятелями, договірними наємниками, віддаючи себе в клієнтелю за невеликий дарунок?” 18).
Сотні тисяч виведених в неволю пішли в безплатний додаток до того “легкого дарунку” (харачу).
З новіших істориків сильно відчув кошмарність сеї гекатомби Кубаля, присвятивши сьому ганебному епізодові спеціяльну статтю п. з. “Запропащена країна”- включену потім в переробленій формі до його історії сеї “семилітньої війни”. Оповіданнє про зимову кампанію 1654-5 р. він кінчить словами: “Браславщина стала пустинею. Коли в лютім, як відійшов Менґлі-ґерай, згідно з реляцією польного гетьмана, 50 міст і 1000 церков 19) лягли в руїні і попілі, а 100 тисяч людей загнано в Крим, то в березні спалено й пограбовано що найменше 60 міст, а 200 тисяч забрано в ясир, не рахуючи подушених немовлят і тих що полягли від польської шаблі в Буші, Ободівці, Баланівці, Бершади, Демківці, Голдаківці, в Куницях, Голзаківці і по ріжних містах, слободах і селах, яких 100 тисяч, а також і тих що згинули в битвах, з голоду, від огню.
“З землі тої-з того раю що плавав в молоці й меді, втікло колишнє соняшне життє. З під весняного снігу і болота р. 1655 висувалися недогарки і непоховані трупи. З сховків по глухих борах виглядав голод і пошість; накликав їх пугач- зловіщий привид будуччини. А ціла країна оповита була невгасимою тугою, як мла широка і непереглядна” 20).
Павло з Алєпа, що переїздячи через сю країну ще літом 1654 р. дивувався її многолюдности, достаткам, дозвіллю, свій переїзд літом 1656 р. збуває кількома словами, що набирають повного свого траґічного значіння, коли пригадується описана ним іділія 1654 року:
“Козаки післали (з-під Уманя, проважати патріярха до Рашкова) дві корогви війська, і ми проїхали ті городи, що торік спустошили і попалили Ляхи на спілку з Татарами. Дороги через те стали тут страшні й небезпечні-особливо оден день дорога перед Дністром (в околиці Рашкова), бо як в місцевости пограничній тут можна здибати великі банди молдавських та инших розбишак” 21).
Ні слова про ті села, замки, церкви, садки, гаї, млини, незчисленні маси дюдности, безконечні маси школярів, сиріт, дітей, що дивували його тут два роки тому. Все се зникло.
Польська шляхта, горда своїми кольонізаційними заслугами, закінчила цикль своєї цівілізаційної роботи в сім краю."
Костомаров, "МАЛОРОССИЙСКИЙ ГЕТМАН ЗИНОВИЙ-БОГДАН ХМЕЛЬНИЦКИЙ":
"Зимой, в ожидании вспомогательных татарских сил, поляки опять ворвались в Подол и начали резать русских. Местечко Буша первое испытало их месть. В этом местечке, расположенном на высокой горе и хорошо укрепленном, столпилось до 12000 жителей обоего пола. Никакие убеждения польских военачальников Чарнецкого и Лянскоронского не подействовали на них, и когда, наконец, поляки отвели воду из пруда и напали на слабое место, русские, видя, что ничего не сделают против них, сами зажгли свои дома и начали убивать друг друга. Женщины кидали в колодцы своих детей и сами бросались за ними. Жена убитого сотника Завистного села на бочку пороха, сказавши: "Не хочу после милого мужа достаться игрушкой польским жолнерам", и взлетела на воздух. Семьдесят женщин укрылись с ружьями недалеко от местечка в пещере, закрытой густым терновником. Полковник Целарий обещал им жизнь и целость имущества, если они выйдут из пещеры; но женщины отвечали ему выстрелами. Целарий велел отвести воду из источника в пещеру. Женщины все потонули; ни одна не сдалась. После разорения Буши, поляки отправились по другим местечкам и селам; везде русские обоего пола защищались до последней возможности: везде поляки вырезали их, не давая пощады ни старикам, ни младенцам. В местечке Демовке происходила ужаснейшая резня: там погибло 14000 русского народа. Коронный гетман писал королю: "Горько будет вашему величеству слышать о разорении вашего государства; но иными средствами не может усмириться неукротимая хлопская злоба, которая до сих пор только возрастает".
«В начале 1653 года, когда зима была ещё постоянна и замерзшие реки и болота везде способствовали удобному прямому пути для войск, Чарнецкий вбежал в Брацлавщину. Все селенья на его пути были истребляемы; местечки: Самгородок, Прилуки, Липовец, Ягубец, Линцы были превращены в груды пепла; жолнеры резали жителей без разбора, не щадя, - говорит современник, - ни красивой девушки, ни беременной женщины, ни невинных младенцев на материнских руках. Набеги поляков были внезапны и искусно скрываемы от молвы; Чарнецкий обыкновенно разглашал весть, что идёт в такой-то край, и когда тамошне жители услышат об этом и соберутся бежать, он вдруг оборачивался в противоположную сторону; едва только в каком-нибудь местечке украинцы узнают об истреблении соседнего местечка, Чарнецкий появляется к ним как с неба и никто не спасется от губительнаго оружия. В местечке Погребыще была тогда многочисленная ярмарка; вдруг Чарнецкий неожиданно появился среди огромнаго стечения народа; украинцы не только не могли спасти своего имущества, которое как будто нарочно посвозили для врагов, но и своей жизни. Все без исключения были перерезаны жолнерами с таким варварством, что самые современные польские писатели вспоминают об этом с ужасом».