(no subject)
Так зване "мовне питання" - улюблений туз практично всіх наших політиків. Це - універсальна карта, за допомогою якої можна стільки всього зробити! Створити собі блискучу репутацію "захистника ображеного народу", завоювати собі цілу купу прихильників серед представників того самого ображеного народу, права яких злі люди намагаються обмежити, погіршити репутацію опонента і т.д. Не важливо, що за народ і чи його дійсно хтось ображає, бо ця карта завжди діє. Цей чудо-туз також працює у ролі димової шашки. Кидаєш мовне питання народу, немов кісточку вшивим собакам, і поки вони гризуться між собою, робиш все що хочеш. Взагалі, всі ці політичні баталії, конфлікти ідеологій і все інше - лише шоу для народу, ціллю якого є відволікти увагу від справжніх дій влади.
Але дещо я геть не розумію. Чому діти-першокласники, які ніби за сюжетом повинні бути наївними, чистими і далекими від політики, які вдома говорять з батьками українською, в оточенні своїх російськомовних одноліток також починають говорити російською? Чому деяки з них навіть намагаються приховати той факт, що вони з україномовних сімей? Що тут поганого? Чому діти соромляться своєї україномовності? Це якось патетично.
Як може бути державна мова бути причиною сорому?
До третього класу я жила здебілього у Великобританії і говорила виключно англійською та українською. Російською я спілкувалася лише зі своєю прабабунею і знала її геть погано. Але з першого дня в україномовній гімназії я вже говорила з однолітками ламаною російською. Чому? Напевно, в мені прокинувся той самий стадний інстинкт, який сотні років тому змушував українських вельмож ополячуватися, ставати католиками і видавати своїх дочок за польських шляхтичів...
Як виявилося згодом, половина моїх "російськомовних" друзів вдома також говорили українською, але це ситуацію ніяк не змінило.
У побуті я спілкуюся англійською, російською та українською. Звісно, українська та російська мені більш приємні, але й російською я спілкуюсь без проблем.
Мені дратує суржик, а також коли люди, які російську нормально не знають і не вимовляють половину слів, все-одно продовжують говорити лише російською (своїм варіантом російської) з впертісттю віслюка, катуючи вуха оточуючих.
Отож, мені фіолетово, якою мовою ви говорите, лише поважайте мою та (бажано) намагайтесь говорити так, щоб було чітко зрозуміло, якою саме мовою ви намагаєтесь говорити. Дякую.
Але дещо я геть не розумію. Чому діти-першокласники, які ніби за сюжетом повинні бути наївними, чистими і далекими від політики, які вдома говорять з батьками українською, в оточенні своїх російськомовних одноліток також починають говорити російською? Чому деяки з них навіть намагаються приховати той факт, що вони з україномовних сімей? Що тут поганого? Чому діти соромляться своєї україномовності? Це якось патетично.
Як може бути державна мова бути причиною сорому?
До третього класу я жила здебілього у Великобританії і говорила виключно англійською та українською. Російською я спілкувалася лише зі своєю прабабунею і знала її геть погано. Але з першого дня в україномовній гімназії я вже говорила з однолітками ламаною російською. Чому? Напевно, в мені прокинувся той самий стадний інстинкт, який сотні років тому змушував українських вельмож ополячуватися, ставати католиками і видавати своїх дочок за польських шляхтичів...
Як виявилося згодом, половина моїх "російськомовних" друзів вдома також говорили українською, але це ситуацію ніяк не змінило.
У побуті я спілкуюся англійською, російською та українською. Звісно, українська та російська мені більш приємні, але й російською я спілкуюсь без проблем.
Мені дратує суржик, а також коли люди, які російську нормально не знають і не вимовляють половину слів, все-одно продовжують говорити лише російською (своїм варіантом російської) з впертісттю віслюка, катуючи вуха оточуючих.
Отож, мені фіолетово, якою мовою ви говорите, лише поважайте мою та (бажано) намагайтесь говорити так, щоб було чітко зрозуміло, якою саме мовою ви намагаєтесь говорити. Дякую.