коротко про модернізацію та націоналізм
Оригинал взят у gluk16 в коротко про модернізацію та націоналізм
Недавно я перепрочитав працю Богдана Кравченка "Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст.", яка вперше була опублікована в 1985 р., а українське видання побачило світ в 1997 р. Про саму працю я напишу якось згодом, а наразі напишу про її критику. А точніше - про критику критики ;)
В 1960-1970-х рр. націоналізм почали пов*язувати з модернізацією, тобто перехід від традиційного аграрного суспільства сприймався як передумова, а згодом - і причина виникнення націй та націоналізмів. Власне, цю теорію і підтримує Богдан Кравченко. До речі, одним з останніх її представників можна вважати Ернеста Ґелнера, основна праця якого була видана 1983 р. (укр. переклад - 2003).
Так от. попри красу і стрункість теорії, їй в свій час добре дісталося, бо виявилося, що індустріалізація більше сприяє розвитку соціалізму, а націоналізм буяє в аграрних регіонах. Цей парадокс охрестили прокляттям руралізму.
Власне, тут і з*являється критика на критику ;) Проф. Я.Грицак в своїй рецензії на монографію Б.Кравченка, пише, що помилкою автора є нехтування Галичиною, яка була найменш модернізованою зі всіх регіонів України, але стала "розсадником націоналізму" (стаття "Парадокси української модернізації").
Для затравки скажу, що рецензент за лісом не бачить дерев і не робить зауважень до того, що, на мою думку, є принциповішим недоліком праці Кравченка, але про це - в іншому дописі.
По-перше, так і нез*ясованим залишається питання: "Що таке модернізація?" Наскільки я зрозумів рецензію, то модернізація - це рівень економічного розвитку, кількість заводів, робітників, рівень урабнізації тощо.
Окей, але як це впливає на розвиток нац. ідентичності? З містами все ясно: міста - неукраїнські, а тому урбанізація призводить до зіткнення культур (чи там цивілізацій), що і породжує націоналізм і усвідомлення відчуття: "Мы - иные!". Але чому місто так діє?
Заводи, підказує логіка антимодерністів, які, щоправда, так і не пишуть все чітко, а тому треба за ними додумувати. На заводах робітник має зіткнутися з представниками іншої нації - і пішло поїхало: він бригадир, а ти чорнороб, він тебе принижує, а ти тільки втираєшся тощо.
Правда, за таких умов робітник радше асимілюється. Чому? Та про це пише сам Кравченко: робітник - один. Він опиняється у ворожому / іншому культурному оточенні, а тому... Тому в нього є два варіанти - як Гамлет: "А чи, зітнувшись в греці з морем лиха, Покласти край йому! Заснути, вмерти - І все." Один індивід проти чужої культури не встоїть, бо не має альтернативи. а таку альтернативу йому дає власний націоналізм.
Тобто, простий український селянин, який опиняється в місті, де стикається з пануванням російської культури, яка є високою, не має чого їй протиставити. Сам Кравченко вказує на проблему селян: вони не сприймають книжок мужицькою мовою, бо книжки - то висока культура, а як вона може бути написана низькою мовою.
Відтак, в місті робітник ставатиме асимільованим.
Протистояти він може в одному випадку - коли вважатиме, що його "низька", "мужицька" культура - теж висока. але саме для цього і виникають та розвиваються націоналістичні рухи. Себто, селянин зможе протистояти чужій культурі тільки тоді, коли в нього вже є національна ідентичність. Але теорія модернізації каже, що саме в такій взаємодії вона тільки починає формуватися.
Виникає логічна дірка, де є місце для асиміляції, а не націоналізму...
Проте і тут Кравченко на висоті: освіта, книгодрукування і преса. Якщо колишній селянин в місті побачить два "продукти" - чуже і своє, мужицьке, але у формі високої культури - то він обере останнє. В цьому і полягає секрет українізації: її не насаджували насильно, просто народу дали вибір: або чуже, або своє. Вибір пішов на користь свого, ясна річ. І про це теж пише Кравченко.
Окей, але пора завершувати оце "по-перше". А відповіді на питання про освіту і індустріалізації так і не прозвучало.
Секрет в першоджерелах - в праці Е.Ґелнера "Нації та націоналізм": на С.66 (укр. видання) Ґелнер пише, що індустріалізція вимагає освіти для робітників - вони повинні вміти працювати з технікою, що їм доручають. Це ж не мануфактури, а заводи! І через освітню систему людей починають соціалізувати. паралельно націоналізуючи: робітників вчать російською, а вони хочуть вчитися українською.
Тому в 1920-х рр. українізація мала успіх на Донбасі: місцеві селяни охочіше тягнулися до українського, ніж до іншого. Але їм його запропонували - на вибір. Про що йшлося вище.
Отже, модернізація - це освіта. У випадку націоналізму така редукція виправдана. Адже Ґелнер не пише про заводи і фабрики - він всюди пише про культуру. Наприклад: нації передбачають існування єдиної уніфікованої високої культури, спільної для всіх членів нації. Це вимога і промисловості: легше працювати з робітниками, які оперують в межах спільної системи символів, аніж кожен має власну.
По-друге, Галичина була більш модернізована ніж Наддніпрянська Україна... Йдеться про освіченість. Згідно з переписом 1897 р. в Наддніпр. Україні письменними читати вміли 18%.
А от в Східній Галичині читати вміли 37,5%, а на Буковині - 29,7%. Додам, що всі дані - виключно для українців. В Галичині частка тих, хто вміє читати вдвічі більша, аніж на Великій Україні. Крім того, там є мережа читалень "Просвіти", яка охоплює відносно густо край. А от на Великій Україні такого і близько немає - там царські заборони, які послабилися в 1905-1907 рр., але потім оперативно відновилися.
В світлі цих цифр стає зрозумілим, чому рівень національної свідомості галичан був вищим, аніж в Наддніпрянців. УГА майже рік веде бої не на території Галичини. Та армія Махна оперує тільки в районі проживання її бійців, які більше дбають за власне житло, аніж за щочь інше. Проте УГА переходить Збруч - і бореться за Україну. І виявляється найбільш боєздатною частиною української армії УНР...
По-третє, прокляття руралізму є насправді благословенням. І про це - о, диво! - також пише Кравченко. Модернізація означає культурну гомогенізацію. Якщо є одна культура (я розглядаю випадок поліетнічних держав), що вже домінує, то модернізація означає поразку в змаганні за статус для культур нижчих (сиріч народних). Тобто, робітники успішно асимілюються. Етнічна база втрачається, бо швидко асимілюється. Проте, якщо домінована культура встигає отримати / сформувати власні модерні інститути (освітні заклади, книговидання, пресу), то урбанізація призводить до формування нац. ідентичності: етнічний запас успішно реалізовується. В Галичині відбулася культурна модернізація, що забезпечило тривкість національної ідентичності. В Донбасі модернізації української культури передувала модернізація економіки - і маємо те, що маємо.
Весь фокус в консервативності села. Село зберігає традиції і тримається етнічної ідентичності - усвідомлення того, що "ми не вони". Але в чому суть "ми" - це проблема. Коли цю етнічну свідомість протиставити готовій високій культурі, то вона її - volens nolens - сприйме. Якщо висока культура суперечить етнічній базі, то процес протікатиме не так швидко, але він відбудеться. Якщо ж буде вибір: дві високі культури, то етнічна ідентичність потягнеться то "своєї" високої культури, що призведе до формування національної ідентичності і усвідомлення цього "ми" без протиставлень: "ми - це...".
А де тут Кравченко? Він пояснює долю Центрального Заходу України (історичне Правобережжя). До 1960-х рр. це був сільський регіон, без високого рівня індустріалізації та урбанізації. Тому вдалося в складі УРСР сформувати сяку-таку українську модерну культуру, яка і соціалізувала населення Ц.Заходу, коли там почалися процеси урбанізації та індустріалізації. І тому етнічна культура, яка існувала в селі, не була асимільована раніше, а отримала українську високу культуру.
Висновок: без чітких визначень поняття "модернізація" критикувати модернізаційні теорії просто не варто.
Недавно я перепрочитав працю Богдана Кравченка "Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст.", яка вперше була опублікована в 1985 р., а українське видання побачило світ в 1997 р. Про саму працю я напишу якось згодом, а наразі напишу про її критику. А точніше - про критику критики ;)
В 1960-1970-х рр. націоналізм почали пов*язувати з модернізацією, тобто перехід від традиційного аграрного суспільства сприймався як передумова, а згодом - і причина виникнення націй та націоналізмів. Власне, цю теорію і підтримує Богдан Кравченко. До речі, одним з останніх її представників можна вважати Ернеста Ґелнера, основна праця якого була видана 1983 р. (укр. переклад - 2003).
Так от. попри красу і стрункість теорії, їй в свій час добре дісталося, бо виявилося, що індустріалізація більше сприяє розвитку соціалізму, а націоналізм буяє в аграрних регіонах. Цей парадокс охрестили прокляттям руралізму.
Власне, тут і з*являється критика на критику ;) Проф. Я.Грицак в своїй рецензії на монографію Б.Кравченка, пише, що помилкою автора є нехтування Галичиною, яка була найменш модернізованою зі всіх регіонів України, але стала "розсадником націоналізму" (стаття "Парадокси української модернізації").
Для затравки скажу, що рецензент за лісом не бачить дерев і не робить зауважень до того, що, на мою думку, є принциповішим недоліком праці Кравченка, але про це - в іншому дописі.
По-перше, так і нез*ясованим залишається питання: "Що таке модернізація?" Наскільки я зрозумів рецензію, то модернізація - це рівень економічного розвитку, кількість заводів, робітників, рівень урабнізації тощо.
Окей, але як це впливає на розвиток нац. ідентичності? З містами все ясно: міста - неукраїнські, а тому урбанізація призводить до зіткнення культур (чи там цивілізацій), що і породжує націоналізм і усвідомлення відчуття: "Мы - иные!". Але чому місто так діє?
Заводи, підказує логіка антимодерністів, які, щоправда, так і не пишуть все чітко, а тому треба за ними додумувати. На заводах робітник має зіткнутися з представниками іншої нації - і пішло поїхало: він бригадир, а ти чорнороб, він тебе принижує, а ти тільки втираєшся тощо.
Правда, за таких умов робітник радше асимілюється. Чому? Та про це пише сам Кравченко: робітник - один. Він опиняється у ворожому / іншому культурному оточенні, а тому... Тому в нього є два варіанти - як Гамлет: "А чи, зітнувшись в греці з морем лиха, Покласти край йому! Заснути, вмерти - І все." Один індивід проти чужої культури не встоїть, бо не має альтернативи. а таку альтернативу йому дає власний націоналізм.
Тобто, простий український селянин, який опиняється в місті, де стикається з пануванням російської культури, яка є високою, не має чого їй протиставити. Сам Кравченко вказує на проблему селян: вони не сприймають книжок мужицькою мовою, бо книжки - то висока культура, а як вона може бути написана низькою мовою.
Відтак, в місті робітник ставатиме асимільованим.
Протистояти він може в одному випадку - коли вважатиме, що його "низька", "мужицька" культура - теж висока. але саме для цього і виникають та розвиваються націоналістичні рухи. Себто, селянин зможе протистояти чужій культурі тільки тоді, коли в нього вже є національна ідентичність. Але теорія модернізації каже, що саме в такій взаємодії вона тільки починає формуватися.
Виникає логічна дірка, де є місце для асиміляції, а не націоналізму...
Проте і тут Кравченко на висоті: освіта, книгодрукування і преса. Якщо колишній селянин в місті побачить два "продукти" - чуже і своє, мужицьке, але у формі високої культури - то він обере останнє. В цьому і полягає секрет українізації: її не насаджували насильно, просто народу дали вибір: або чуже, або своє. Вибір пішов на користь свого, ясна річ. І про це теж пише Кравченко.
Окей, але пора завершувати оце "по-перше". А відповіді на питання про освіту і індустріалізації так і не прозвучало.
Секрет в першоджерелах - в праці Е.Ґелнера "Нації та націоналізм": на С.66 (укр. видання) Ґелнер пише, що індустріалізція вимагає освіти для робітників - вони повинні вміти працювати з технікою, що їм доручають. Це ж не мануфактури, а заводи! І через освітню систему людей починають соціалізувати. паралельно націоналізуючи: робітників вчать російською, а вони хочуть вчитися українською.
Тому в 1920-х рр. українізація мала успіх на Донбасі: місцеві селяни охочіше тягнулися до українського, ніж до іншого. Але їм його запропонували - на вибір. Про що йшлося вище.
Отже, модернізація - це освіта. У випадку націоналізму така редукція виправдана. Адже Ґелнер не пише про заводи і фабрики - він всюди пише про культуру. Наприклад: нації передбачають існування єдиної уніфікованої високої культури, спільної для всіх членів нації. Це вимога і промисловості: легше працювати з робітниками, які оперують в межах спільної системи символів, аніж кожен має власну.
По-друге, Галичина була більш модернізована ніж Наддніпрянська Україна... Йдеться про освіченість. Згідно з переписом 1897 р. в Наддніпр. Україні письменними читати вміли 18%.
А от в Східній Галичині читати вміли 37,5%, а на Буковині - 29,7%. Додам, що всі дані - виключно для українців. В Галичині частка тих, хто вміє читати вдвічі більша, аніж на Великій Україні. Крім того, там є мережа читалень "Просвіти", яка охоплює відносно густо край. А от на Великій Україні такого і близько немає - там царські заборони, які послабилися в 1905-1907 рр., але потім оперативно відновилися.
В світлі цих цифр стає зрозумілим, чому рівень національної свідомості галичан був вищим, аніж в Наддніпрянців. УГА майже рік веде бої не на території Галичини. Та армія Махна оперує тільки в районі проживання її бійців, які більше дбають за власне житло, аніж за щочь інше. Проте УГА переходить Збруч - і бореться за Україну. І виявляється найбільш боєздатною частиною української армії УНР...
По-третє, прокляття руралізму є насправді благословенням. І про це - о, диво! - також пише Кравченко. Модернізація означає культурну гомогенізацію. Якщо є одна культура (я розглядаю випадок поліетнічних держав), що вже домінує, то модернізація означає поразку в змаганні за статус для культур нижчих (сиріч народних). Тобто, робітники успішно асимілюються. Етнічна база втрачається, бо швидко асимілюється. Проте, якщо домінована культура встигає отримати / сформувати власні модерні інститути (освітні заклади, книговидання, пресу), то урбанізація призводить до формування нац. ідентичності: етнічний запас успішно реалізовується. В Галичині відбулася культурна модернізація, що забезпечило тривкість національної ідентичності. В Донбасі модернізації української культури передувала модернізація економіки - і маємо те, що маємо.
Весь фокус в консервативності села. Село зберігає традиції і тримається етнічної ідентичності - усвідомлення того, що "ми не вони". Але в чому суть "ми" - це проблема. Коли цю етнічну свідомість протиставити готовій високій культурі, то вона її - volens nolens - сприйме. Якщо висока культура суперечить етнічній базі, то процес протікатиме не так швидко, але він відбудеться. Якщо ж буде вибір: дві високі культури, то етнічна ідентичність потягнеться то "своєї" високої культури, що призведе до формування національної ідентичності і усвідомлення цього "ми" без протиставлень: "ми - це...".
А де тут Кравченко? Він пояснює долю Центрального Заходу України (історичне Правобережжя). До 1960-х рр. це був сільський регіон, без високого рівня індустріалізації та урбанізації. Тому вдалося в складі УРСР сформувати сяку-таку українську модерну культуру, яка і соціалізувала населення Ц.Заходу, коли там почалися процеси урбанізації та індустріалізації. І тому етнічна культура, яка існувала в селі, не була асимільована раніше, а отримала українську високу культуру.
Висновок: без чітких визначень поняття "модернізація" критикувати модернізаційні теорії просто не варто.