Сестри
Старша, вже немало за п’ятдесят, живе в одному з міст Дніпропетровщини.
Обоє з чоловіком за переконаннями, баз галасу, патріоти України. Коли в найгарячіші часи АТО лікарні Дніпропетровщини були забиті пораненими, вона, дипломований медик, на той час без роботи, стала волонтеркою і чергувала без оплати, доглядаючи поранених.
Молодша, на п’ять років, живе зараз під руснею на Донеччині.
Обоє зі своїм чоловіком до останнього нерва сепари і ненависники України, як мінімум, ще з часів першого Майдану. Він на такій пенсії по інвалідності , що сам не може пити горілку, але з задоволення пригощає пійлом руснявих артилеристів, що стоять поряд.
У обох - по двоє дорослих дітей.
Батьки живі. Також зараз під рашистами. Батько сестер через погляди - вороги з зятем молодшої. Не зустрічаються і не розмовляють, хоча живуть поряд. Але, дякувати Богу, зять ще не здав тестя оркам. А мати, як годиться, боліє душею за усіх.
Інтрига відносин в тому, що свого часу, до війни, чоловік старшої важко захворів. Нічого, хоча старша й медик, не могли зробити. На лікування пішли усі гроші і машина.
І тут через старих друзів хтось порекомендував, до кого звернутися у Донецьку. Та грошей уже не було. І найголовніше - донецька прописка.
Тоді молодші на той час із щирим серцем взяли на себе усе - від улагодження питань з пропискою до дуже немалих витрат, як це не важко для будь-якої трудової сім’ї. І таки врятували чоловіка старшої, якщо не від смерті, то від інвалідності.
Ось так старша стала не тільки за кровною спорідненістю, але й морально довічно зобов’язаною молодшій.
А на Донбасі вже починалися орудувати гіркини. Потім окупація.
Сестри, як і їх діти - зі свого боку лінії фронту відповідно до своїх життєвих поглядів і переконань.
Спочатку - телефонні розмови «взагалі», без гострих кутів, ніби нічого не трапилося. Начебто, війна війною, а рідня ріднею. Потім - відкрито про свої оцінки, на підвищених тонах аж до розриву відносин.
Але прийшов час, коли молодші почали, щоправда не згадуючи вголос про старі свої заслуги, натискати щодо допомоги з оформленням українських пенсій: чоловіку-інваліду та батьками. Як кажуть у народі, правдами-неправдами.
З усіма пенсіями вирішили. Не вони перші…
…Кілька тижнів тому за вечерею у старшої. Чоловік молодшої, перериваючи прокльони дружини на адресу всієї України взагалі та усіх її прихильників та захисників зокрема, демонстративно зважуючи на руці гроші від піврічної пенсії, із явним знущанням просторікує:
- Ну вот. Ваша хунта за полгодика рассчиталась. Теперь обменяем хорошо у себя на рублики и махнем в наш Крым, отдохнем…
Старші вдосвіта їх провели до самого Дніпра, посадили у автобус. Побажали нормально доїхати…
А днів зо два тому телефонний дзвінок старшій. Веселий голос молодшого зятя:
- Слышишь шум волны? Наш Крым шепчет. Свободно, никаких тебе укров. Не горюйте! Послушаете Надюху, извинитесь на коленях и с бабками в зубах - глядишь, и вас когда-нибудь пустим. Гы-гы-гы… Ну, пока, месяцев через три снова приедем за пенсией, увидимся…
Обоє з чоловіком за переконаннями, баз галасу, патріоти України. Коли в найгарячіші часи АТО лікарні Дніпропетровщини були забиті пораненими, вона, дипломований медик, на той час без роботи, стала волонтеркою і чергувала без оплати, доглядаючи поранених.
Молодша, на п’ять років, живе зараз під руснею на Донеччині.
Обоє зі своїм чоловіком до останнього нерва сепари і ненависники України, як мінімум, ще з часів першого Майдану. Він на такій пенсії по інвалідності , що сам не може пити горілку, але з задоволення пригощає пійлом руснявих артилеристів, що стоять поряд.
У обох - по двоє дорослих дітей.
Батьки живі. Також зараз під рашистами. Батько сестер через погляди - вороги з зятем молодшої. Не зустрічаються і не розмовляють, хоча живуть поряд. Але, дякувати Богу, зять ще не здав тестя оркам. А мати, як годиться, боліє душею за усіх.
Інтрига відносин в тому, що свого часу, до війни, чоловік старшої важко захворів. Нічого, хоча старша й медик, не могли зробити. На лікування пішли усі гроші і машина.
І тут через старих друзів хтось порекомендував, до кого звернутися у Донецьку. Та грошей уже не було. І найголовніше - донецька прописка.
Тоді молодші на той час із щирим серцем взяли на себе усе - від улагодження питань з пропискою до дуже немалих витрат, як це не важко для будь-якої трудової сім’ї. І таки врятували чоловіка старшої, якщо не від смерті, то від інвалідності.
Ось так старша стала не тільки за кровною спорідненістю, але й морально довічно зобов’язаною молодшій.
А на Донбасі вже починалися орудувати гіркини. Потім окупація.
Сестри, як і їх діти - зі свого боку лінії фронту відповідно до своїх життєвих поглядів і переконань.
Спочатку - телефонні розмови «взагалі», без гострих кутів, ніби нічого не трапилося. Начебто, війна війною, а рідня ріднею. Потім - відкрито про свої оцінки, на підвищених тонах аж до розриву відносин.
Але прийшов час, коли молодші почали, щоправда не згадуючи вголос про старі свої заслуги, натискати щодо допомоги з оформленням українських пенсій: чоловіку-інваліду та батьками. Як кажуть у народі, правдами-неправдами.
З усіма пенсіями вирішили. Не вони перші…
…Кілька тижнів тому за вечерею у старшої. Чоловік молодшої, перериваючи прокльони дружини на адресу всієї України взагалі та усіх її прихильників та захисників зокрема, демонстративно зважуючи на руці гроші від піврічної пенсії, із явним знущанням просторікує:
- Ну вот. Ваша хунта за полгодика рассчиталась. Теперь обменяем хорошо у себя на рублики и махнем в наш Крым, отдохнем…
Старші вдосвіта їх провели до самого Дніпра, посадили у автобус. Побажали нормально доїхати…
А днів зо два тому телефонний дзвінок старшій. Веселий голос молодшого зятя:
- Слышишь шум волны? Наш Крым шепчет. Свободно, никаких тебе укров. Не горюйте! Послушаете Надюху, извинитесь на коленях и с бабками в зубах - глядишь, и вас когда-нибудь пустим. Гы-гы-гы… Ну, пока, месяцев через три снова приедем за пенсией, увидимся…