Рани, які не гояться
Коли на життєвому спідометрі відраховується друга половина сьомого десятку, ставишся до різних етапів життя не так, як тоді, коли їх проживав. Це відома істина. Інакше й бути не може.
Особливо у становленні до батьків. Точніше, до пам’яті про них. Розумієш багато такого, чого тоді, особливо у молодості, просто не здатний був осягнути своїм розумом.
Це властиво, мабуть, усім людям. Але коли зараз думками повертаєшся до пам’яті про маму, яка дивом пережила Голодомор, то у глибині душі відчуваєш щось на зразок вини без провини.
Адже як я, що виріс у сім’ї з батьками і братом, міг зрозуміти маму, яка 12-річною дитиною залишилася круглою сиротою серед вимерлого у Голодоморі села.
Залишилася без батьків, без багатьох братів-сестер, без заможної родини, без родинного квітучого селянського двору і батьківського дому, без усього. І сама тільки дивом вижила завдяки невідомо яких духом принесеному у рідне село старшому, єдиному з рідні, хто вижив, брату і тім трьом легендарним для усього нашого роду шести картоплинам.
Як я міг дорікати її, коли вона рахувала і ділила копійки? Мамі, яка народилася у заможній селянській сім’ї, але, залишившись сиротиною, з часу свого спасіння і до самого заміжжя майже не бачила тих копійок, наймитуючи за їжу та житло у кутку, яке надавали добрі люди.
Як я міг тоді засуджувати, що вона приносила з роботи загорнуту у хустинку котлету?
Як я міг за те?.. Як я міг зі інше?..
Не знаючи, з якою страшною раною у душі пройшла вона через усе своє важке життя.
Не жаліючись. Боячись розказувати навіть роки потому…
Нічого не повернути. Нічого не змінити.
Зараз можна тільки намагатися заглушити біль на душі за те моє нерозуміння та незнання та, розказуючи людям, щиро віддавати належну пам'ять їй і усім тим, хто загинув безневинною смертю або й вижив, але пройшов по життю з такими ранами, про які іншим і годі здогадуватися.
Особливо у становленні до батьків. Точніше, до пам’яті про них. Розумієш багато такого, чого тоді, особливо у молодості, просто не здатний був осягнути своїм розумом.
Це властиво, мабуть, усім людям. Але коли зараз думками повертаєшся до пам’яті про маму, яка дивом пережила Голодомор, то у глибині душі відчуваєш щось на зразок вини без провини.
Адже як я, що виріс у сім’ї з батьками і братом, міг зрозуміти маму, яка 12-річною дитиною залишилася круглою сиротою серед вимерлого у Голодоморі села.
Залишилася без батьків, без багатьох братів-сестер, без заможної родини, без родинного квітучого селянського двору і батьківського дому, без усього. І сама тільки дивом вижила завдяки невідомо яких духом принесеному у рідне село старшому, єдиному з рідні, хто вижив, брату і тім трьом легендарним для усього нашого роду шести картоплинам.
Як я міг дорікати її, коли вона рахувала і ділила копійки? Мамі, яка народилася у заможній селянській сім’ї, але, залишившись сиротиною, з часу свого спасіння і до самого заміжжя майже не бачила тих копійок, наймитуючи за їжу та житло у кутку, яке надавали добрі люди.
Як я міг тоді засуджувати, що вона приносила з роботи загорнуту у хустинку котлету?
Як я міг за те?.. Як я міг зі інше?..
Не знаючи, з якою страшною раною у душі пройшла вона через усе своє важке життя.
Не жаліючись. Боячись розказувати навіть роки потому…
Нічого не повернути. Нічого не змінити.
Зараз можна тільки намагатися заглушити біль на душі за те моє нерозуміння та незнання та, розказуючи людям, щиро віддавати належну пам'ять їй і усім тим, хто загинув безневинною смертю або й вижив, але пройшов по життю з такими ранами, про які іншим і годі здогадуватися.