Трагічна логіка воєнних втрат
Віддаючи з безмірною скорботою шану пам’яті тих, хто віддав і ще віддасть свої життя за Україну у війні з рашистами усіх мастей, треба, як би це не було болісно і важко, розуміти, що це жертви неминучі.
Це загальне правило для будь-якої війни. Але для України є ще особлива специфіка. Вони дещо більше, ніж неминучі.
Перше. Чи не знаємо ми, що Україна на початок агресії фактично уже не мала збройних сил, готової на рівні вимог 21-го сторіччя перемагати або ж хоча б гідно протистояти агресору. Ні, формально мала. І генералів мала більше, ніж будь-яка європейська держава. Але боєздатної в сучасному розумінні армії не було. Про причини вже доволі сказано. І буде ще сказано не менше. Тому облишимо далі цю тему спецам.
Друге. І більш важливе. Люди в армії ще були. А чи готові вони були не вагаючись по першій же команді (як повинно бути в армії) відкрити огонь на враження по тому, кого держава і командири визначать, як ворога? А якщо це росіяни? А якщо посібники агресора з місцевого населення? Відповідь очевидна. І ми її вже бачили на початку.
Людина так створена, що їй важко вбити іншу людину. Дуже і дуже мало таких, хто здатен зробити це без вагань. І хоча людина носить військову форму, але не має досвіду воєнних дій, йому це зробити надзвичайно важко, а часто - неможливо. Адже по суті - це мирні хлопці, які ще вчора здатні були стріляти тільки в комп’ютерних іграх.
А якщо ще добавити вбитий у свідомість зі школи фактор «братнього» народу, то задача майже нереальна.
Страшна логіка теперішньої війни в тому, що вбивати ворога не вагаючись зможе той, хто бачив поряд з собою смерть своїх друзів. У кого природні інстинкти приглушені жагою помсти за тих, з ким ще вчора мріяв про майбутнє життя. Той, хто ціною життя друзів зрозумів - на війні, якщо не вб’єш ти, то вб’ють тебе.
Це добре знають ті, хто воював, наприклад, в Афганістані. Тому їх досвід безцінний. Але, по-перше, їх майже немає в армії, по-друге, їм уже далеко за сорок чи ще більше, а по-третє, вони є по обидві сторони протистояння. Тому вони не можуть бути бойовим ядром нашої армії.
А хто тоді? Немає! Нехай не одиниці, а десятки чи навіть сотні є. Але це не армія.
Хотілося б, щоб це не виглядало цинічно, але правда в тому, що не було б втрат - не буде і справжньої української армії. Віддані життя - це жертви, які принесенні для створення нової, патріотичної і боєздатної армії.
В таких умовах повинні відсіятися зрадники і перебіжчики, а то і просто вороги України в наших лавах. Армія повинна загартуватися в боях. Саме в боях. Навчитися безжалісно знищувати ворога без своїх втрат, або з їх мінімумом. Як це робить, наприклад, Ізраїль. Без цього боронити нашу країну ми не зможемо. Бо, як ми вже розуміємо зараз, спокою нам не дадуть. Для цього багато чого треба зробити в плані фінансування, концепції, найсучаснішого озброєння, систематичного навчання, патріотичного виховання і багато іншого.
Невимовно важкий шлях, та ще й окроплений кров’ю наших хлопців. Але іншого просто немає.
Це загальне правило для будь-якої війни. Але для України є ще особлива специфіка. Вони дещо більше, ніж неминучі.
Перше. Чи не знаємо ми, що Україна на початок агресії фактично уже не мала збройних сил, готової на рівні вимог 21-го сторіччя перемагати або ж хоча б гідно протистояти агресору. Ні, формально мала. І генералів мала більше, ніж будь-яка європейська держава. Але боєздатної в сучасному розумінні армії не було. Про причини вже доволі сказано. І буде ще сказано не менше. Тому облишимо далі цю тему спецам.
Друге. І більш важливе. Люди в армії ще були. А чи готові вони були не вагаючись по першій же команді (як повинно бути в армії) відкрити огонь на враження по тому, кого держава і командири визначать, як ворога? А якщо це росіяни? А якщо посібники агресора з місцевого населення? Відповідь очевидна. І ми її вже бачили на початку.
Людина так створена, що їй важко вбити іншу людину. Дуже і дуже мало таких, хто здатен зробити це без вагань. І хоча людина носить військову форму, але не має досвіду воєнних дій, йому це зробити надзвичайно важко, а часто - неможливо. Адже по суті - це мирні хлопці, які ще вчора здатні були стріляти тільки в комп’ютерних іграх.
А якщо ще добавити вбитий у свідомість зі школи фактор «братнього» народу, то задача майже нереальна.
Страшна логіка теперішньої війни в тому, що вбивати ворога не вагаючись зможе той, хто бачив поряд з собою смерть своїх друзів. У кого природні інстинкти приглушені жагою помсти за тих, з ким ще вчора мріяв про майбутнє життя. Той, хто ціною життя друзів зрозумів - на війні, якщо не вб’єш ти, то вб’ють тебе.
Це добре знають ті, хто воював, наприклад, в Афганістані. Тому їх досвід безцінний. Але, по-перше, їх майже немає в армії, по-друге, їм уже далеко за сорок чи ще більше, а по-третє, вони є по обидві сторони протистояння. Тому вони не можуть бути бойовим ядром нашої армії.
А хто тоді? Немає! Нехай не одиниці, а десятки чи навіть сотні є. Але це не армія.
Хотілося б, щоб це не виглядало цинічно, але правда в тому, що не було б втрат - не буде і справжньої української армії. Віддані життя - це жертви, які принесенні для створення нової, патріотичної і боєздатної армії.
В таких умовах повинні відсіятися зрадники і перебіжчики, а то і просто вороги України в наших лавах. Армія повинна загартуватися в боях. Саме в боях. Навчитися безжалісно знищувати ворога без своїх втрат, або з їх мінімумом. Як це робить, наприклад, Ізраїль. Без цього боронити нашу країну ми не зможемо. Бо, як ми вже розуміємо зараз, спокою нам не дадуть. Для цього багато чого треба зробити в плані фінансування, концепції, найсучаснішого озброєння, систематичного навчання, патріотичного виховання і багато іншого.
Невимовно важкий шлях, та ще й окроплений кров’ю наших хлопців. Але іншого просто немає.