Суботня прогулянка. Частина 2 - запашок майбутнього
Початок в "Суботня прогулянка. Частина 1 - совковий запашок"
Приїхав у Петрівське. Село, як на мене, величеньке. Мені приблизно розповідали, як проїхати. Але все ж таки місце, де тенісний центр, треба шукати. Краще спитати когось з місцевих. Доїхав до невеличкого магазинчику. З нього вийшов чоловічок. Я відкрив двері автівки з пасажирського боку. Гукнув чоловічка. Той повернувся і, трошки похитуючись, підійшов. Тільки зараз помітив, що він напідпитку. І чимало. Але яке мені до того? На вигляд - не волоцюга, одягнений навіть охайненько. Питаю:
- Доброго здоров’ячка! Де тут в вас тенісний центр?
Чоловічок нахилився, оцінюючи оглянув мене неквапливо, як це зазвичай роблять захмелілі люди, яким важко сконцентруватися. Хід його міркувань невідомий, але він раптом, не очікувано для його стану і для мене, доволі спритно прослизнув на сидіння.
- Я можу показати. Мені якраз по дорозі, я там недалеко живу, - не відповідаючи на привітання, запропонував він. Поки я від несподіванки довше, ніж треба, вирішував, як мені повестися, він закрив двері машини. Я тільки відмітив зазвичай про себе, що зробив це він акуратно, хоча і впевнено. Це якось відразу заспокійливо подіяла на мене і я промовчав, тобто погодився. А незнайомець рішуче продовжив замість привітання, без церемоній переходячи на «ти». - З святом тебе!
Я запитливо подивився на нього.
- З яким святом?
- А-а-а, - з якимось незрозумілим для мене почуттям зверхності протягнув він і таким же тоном продовжив. - Сьогодні 18 серпня.
Я мовчу. Тоді він (що з мене візьмеш) поступливо, але з нотками урочистості, пояснив:
- Сьогодні - День авіації.
Тільки тепер я згадав, що таке професійне свято дійсно було (чи, може, і зараз є?).
- А що, його святкують зараз?
- Я святкую! - таким же урочистим тоном заявив хмільний мужичок.
- Маєш відношення до авіації? - перейшов на «ти» і я. Вік, не кажучи вже про інші мої попередні оцінки співбесідника, дозволяли це.
- Хм! - знову якось зверхньо гмикнув мужичок і тицьнув пальцем. - Ти їдь, їдь. Я буду показувати. Я майором закінчив. - Без паузи закінчив він.
Я мимоволі з цікавістю скосив на нього очі.
- Не віриш, - чи питаючи, чи стверджуючи, розцінив він мій погляд. І замовк. Нічого доказувати не став. Тільки пальцем показував, куди повертати.
А їхати виявилося не більше двох-трьох хвилин. Знову він подав голос:
- Зупинись тут. Підійдемо краще без машини. Не люблю я туди під’їжджати, - сказав він, наче сам був за кермом.
Зупинився, припаркував обабіч дороги. Виявилося, що пройти ще треба з хвилину і, пройшовши через якийсь господарський двір, вийшли якраз до міцної сітки, за якою і були тенісні корти - чотири різнокольорові прямокутники, також розділені між собою сітками.
Хотів подякувати супутнику і роздивитися. Але він продовжував стояти поруч, дістав сигарету, закурив. Якимсь відсутнім поглядом нетверезої людини він дивився над кортами вдалечінь. Тому я вирішив ненав’язливо нагадати йому, щоб він ішов додому:
- Що, зараз додому та святкувати?
- А що дома? - не повертаючи голови відмовив він. Помовчав хвильку і продовжив. - Дома все одно немає світла. - Ще помовчав і знову. - Ні тобі телевізора подивитись, ні попрацювати у сараї. А випити - я вже випив.
- Що значить - немає світла? Відрізали за несплату? - з іронією спитав я.
- І сплатив, і не відрізали, а світла не дають, - таким же відсутнім тоном промовив чоловічок, продовжуючи дивитись у далечінь.
- Як це?
- Та так. Вирубають і все.
- Що, часто?
- Та останнім часом часто. Іноді по декілька разів: і вранці, і вдень, і вночі, і ввечері, - неквапливо перерахував він пори доби. То увімкнуть, то вимкнуть… А зараз чекав, чекав - так і не включили, тому і пішов з дому, поки дощу нема.
- Може, аварія на лінія.
Він промовчав.
«П’яні теревені. Час від нього відкараскуватись», - подумав про себе я. А він начебто почув. І тільки зараз стрімко повернувся до мене:
- Ти думаєш, я лапоть? Я технар! Технар, - повторив він. І мені здалося, що я не бачу у нього ніяких ознак сп’яніння. - Що я, не розумію, що може траплятися з технікою, з лініями? Розумію. Але ж ці суки нас за людей не вважають. І за цей тиждень уже до печінки дістали. Аварії? Так, бувають… Я розумію. Була аварія на початку тижня. Так, була негода. Обірвало десь високовольтні лінії. Більше доби сиділи без світла… А родичі в Тарасівці - три доби! А зараз он яка погода! Тиша! А щоб не було аварій, треба піклуватися про цю техніку. Вчасно міняти старе обладнання, ставити нове, сучасне. Нехай лаштують дублюючі системи. Мені пох!… Економлять, мало їм? Треба робити так, щоб техніка не ламалась, а не жопою дірки затикати. Мене так вчили, і я так все життя пропрацював. Тому у нас в частині жоден літак не впав. Приватизували? Чув, які мільярди заробляють на нас? Відкрито говорять. Їм мільярди, а я повинен в темноті, у підземеллі, сидіти? Американські мандавошки по Марсу повзають, а ми тут, під Києвом, до якого доплюнути звідси можна, годинами і днями без світла сидимо.
- Може, якраз вони профілактикою і займаються… - я спробував зупинити його словопад.
- Профілактикою? - аж підстрибнув він. - В три години ночі? В шість ранку? О восьмій чи десятій вечора, коли вже темніє, а люди якраз з роботи поприходили? Ху..ньою вони займаються, а не профілактикою! Ти думаєш, що у тих підарів, - він невизначено кивнув головую наверх, - в їх палацах також світло вирубають? У них також аварії по двадцять разів на тиждень? Ти справді так думаєш?
Поки він запалював другу сигарету, я скористався паузою і примирливо проговорив, щоб хоч якось перервати виливання його почуттів:
- Треба, значить, скаргу написати, - сказав я і сам зрозумів, що дурницю бовкнув. Мій співбесідник не забарився скористатися цим і поглянув на мене, як на прибульця:
- Скаргу?! Кому і на кого? Ти хоч думай, що ляпаєш? Може, в партком регіонів звернутися? - єхидно спитав він. І враз якось здувся, понурився. - Був тут дехто. Ходили, скандалили, жалоби почали писати.
- То що?
- Що? - мужичок пару секунд помовчав. - Прийшли, зустріли наших активістів. Сказали, що, якщо не заткнуться, то їх заткнуть. Дадуть стільки електрики, що і з жопи дим піде. І не тільки у них, а й у близьких. От і злякалися. Перестали жалітися.
- І ти злякався? - спробував і я його ущучити, щоб не тільки він мене. - Ти ж майор. Офіцер. Мабуть були випадки, що і голову міг скласти?
- Були, - зовсім спокійно підтвердив майор. - Але це ж на службі, а не від цих уродів. Та й у мене рідня, є за кого хвилюватися. І не забувай, це село, тут все по-іншому…
Я був шокований. Не знайшов нічого кращого, як спитати:
- А хто ж приходив?
Мужичок подивився на мене вивчаючим поглядом. Пройшло всього кілька хвилин, як ми зустрілися, але від збудження і своєї промови він явно протверезів. В усякому випадку, так відразу і не скажеш, що він зовсім недавно аж похитувався. А він відкрив рота, щоб щось сказати, але на півслова стримався і замість того, щоб відповісти, спитав, підозріло примружившись:
- А до кого ти прийшов сюди на корти? Щось не схоже на тенісиста. І без сумки.
Я задумався, як коротше пояснити причину мого приїзду сюди, але він не став слухати. Мовчки пішов собі геть у напрямку, протилежному тому, звідки ми прийшли, час від часу озираючись на мене.
Я ошаліло дивився на цю картину: на моїх очах впевнений у собі, з невимушеною поведінкою, колишній офіцер за секунди, при згадці про «когось», хто не дає права сказати і слова на свій захист від свавілля сильних світу цього, перетворився на зашуганого, забитого мужичка, якого сьогоднішні реалії вже навчили боятися бовкнути зайвого, і який озираючись, зник тільки-но з поля мого зору. Списати на вигадки захмелілого не можу. Звичайна літня людина. Ну, випив з нагоди свого свята. Та до того ж, "що у тверезого на умі, то у п'яного на язиці".
Я втратив будь-який інтерес до цього тенісного центру. На якого він потрібен, коли люди, які живуть зовсім поряд, сидять, як кроти, у темряві і, найголовніше, позбавлені права навіть думати про можливу справедливість. І правий цей чоловічок - адже це менше десятка кілометрів від столиці. А далі? А ще далі???
Я навіть не роздивився навкруг. Повернувся до машини. Прийшов до тями тільки вдома. Добре, що доїхав без пригод. Не хотілося навіть відповідати на питання домашніх, як з’їздив. Посидів сам. «Переглянув» ще раз враження сьогоднішнього дня: совковий стиль радіо; пригород столиці без світла; безкінечні поламки, які частішають, енергетичного обладнання, що старіє; свавілля і безвідповідальність перед населенням монопольних енергетичних олігархів; погрози людям і їх сім’ям тільки за те, що захотіли поскаржитися на це свавілля… Вражень для одного дня не так і мало. Ущипнув себе - ні, не сплю, поглянув на дату - ні, не помилився: все правильно, 2012 рік, двадцять перше сторіччя, менше тижня до двадцять першої річниці незалежності…
Приїхав у Петрівське. Село, як на мене, величеньке. Мені приблизно розповідали, як проїхати. Але все ж таки місце, де тенісний центр, треба шукати. Краще спитати когось з місцевих. Доїхав до невеличкого магазинчику. З нього вийшов чоловічок. Я відкрив двері автівки з пасажирського боку. Гукнув чоловічка. Той повернувся і, трошки похитуючись, підійшов. Тільки зараз помітив, що він напідпитку. І чимало. Але яке мені до того? На вигляд - не волоцюга, одягнений навіть охайненько. Питаю:
- Доброго здоров’ячка! Де тут в вас тенісний центр?
Чоловічок нахилився, оцінюючи оглянув мене неквапливо, як це зазвичай роблять захмелілі люди, яким важко сконцентруватися. Хід його міркувань невідомий, але він раптом, не очікувано для його стану і для мене, доволі спритно прослизнув на сидіння.
- Я можу показати. Мені якраз по дорозі, я там недалеко живу, - не відповідаючи на привітання, запропонував він. Поки я від несподіванки довше, ніж треба, вирішував, як мені повестися, він закрив двері машини. Я тільки відмітив зазвичай про себе, що зробив це він акуратно, хоча і впевнено. Це якось відразу заспокійливо подіяла на мене і я промовчав, тобто погодився. А незнайомець рішуче продовжив замість привітання, без церемоній переходячи на «ти». - З святом тебе!
Я запитливо подивився на нього.
- З яким святом?
- А-а-а, - з якимось незрозумілим для мене почуттям зверхності протягнув він і таким же тоном продовжив. - Сьогодні 18 серпня.
Я мовчу. Тоді він (що з мене візьмеш) поступливо, але з нотками урочистості, пояснив:
- Сьогодні - День авіації.
Тільки тепер я згадав, що таке професійне свято дійсно було (чи, може, і зараз є?).
- А що, його святкують зараз?
- Я святкую! - таким же урочистим тоном заявив хмільний мужичок.
- Маєш відношення до авіації? - перейшов на «ти» і я. Вік, не кажучи вже про інші мої попередні оцінки співбесідника, дозволяли це.
- Хм! - знову якось зверхньо гмикнув мужичок і тицьнув пальцем. - Ти їдь, їдь. Я буду показувати. Я майором закінчив. - Без паузи закінчив він.
Я мимоволі з цікавістю скосив на нього очі.
- Не віриш, - чи питаючи, чи стверджуючи, розцінив він мій погляд. І замовк. Нічого доказувати не став. Тільки пальцем показував, куди повертати.
А їхати виявилося не більше двох-трьох хвилин. Знову він подав голос:
- Зупинись тут. Підійдемо краще без машини. Не люблю я туди під’їжджати, - сказав він, наче сам був за кермом.
Зупинився, припаркував обабіч дороги. Виявилося, що пройти ще треба з хвилину і, пройшовши через якийсь господарський двір, вийшли якраз до міцної сітки, за якою і були тенісні корти - чотири різнокольорові прямокутники, також розділені між собою сітками.
Хотів подякувати супутнику і роздивитися. Але він продовжував стояти поруч, дістав сигарету, закурив. Якимсь відсутнім поглядом нетверезої людини він дивився над кортами вдалечінь. Тому я вирішив ненав’язливо нагадати йому, щоб він ішов додому:
- Що, зараз додому та святкувати?
- А що дома? - не повертаючи голови відмовив він. Помовчав хвильку і продовжив. - Дома все одно немає світла. - Ще помовчав і знову. - Ні тобі телевізора подивитись, ні попрацювати у сараї. А випити - я вже випив.
- Що значить - немає світла? Відрізали за несплату? - з іронією спитав я.
- І сплатив, і не відрізали, а світла не дають, - таким же відсутнім тоном промовив чоловічок, продовжуючи дивитись у далечінь.
- Як це?
- Та так. Вирубають і все.
- Що, часто?
- Та останнім часом часто. Іноді по декілька разів: і вранці, і вдень, і вночі, і ввечері, - неквапливо перерахував він пори доби. То увімкнуть, то вимкнуть… А зараз чекав, чекав - так і не включили, тому і пішов з дому, поки дощу нема.
- Може, аварія на лінія.
Він промовчав.
«П’яні теревені. Час від нього відкараскуватись», - подумав про себе я. А він начебто почув. І тільки зараз стрімко повернувся до мене:
- Ти думаєш, я лапоть? Я технар! Технар, - повторив він. І мені здалося, що я не бачу у нього ніяких ознак сп’яніння. - Що я, не розумію, що може траплятися з технікою, з лініями? Розумію. Але ж ці суки нас за людей не вважають. І за цей тиждень уже до печінки дістали. Аварії? Так, бувають… Я розумію. Була аварія на початку тижня. Так, була негода. Обірвало десь високовольтні лінії. Більше доби сиділи без світла… А родичі в Тарасівці - три доби! А зараз он яка погода! Тиша! А щоб не було аварій, треба піклуватися про цю техніку. Вчасно міняти старе обладнання, ставити нове, сучасне. Нехай лаштують дублюючі системи. Мені пох!… Економлять, мало їм? Треба робити так, щоб техніка не ламалась, а не жопою дірки затикати. Мене так вчили, і я так все життя пропрацював. Тому у нас в частині жоден літак не впав. Приватизували? Чув, які мільярди заробляють на нас? Відкрито говорять. Їм мільярди, а я повинен в темноті, у підземеллі, сидіти? Американські мандавошки по Марсу повзають, а ми тут, під Києвом, до якого доплюнути звідси можна, годинами і днями без світла сидимо.
- Може, якраз вони профілактикою і займаються… - я спробував зупинити його словопад.
- Профілактикою? - аж підстрибнув він. - В три години ночі? В шість ранку? О восьмій чи десятій вечора, коли вже темніє, а люди якраз з роботи поприходили? Ху..ньою вони займаються, а не профілактикою! Ти думаєш, що у тих підарів, - він невизначено кивнув головую наверх, - в їх палацах також світло вирубають? У них також аварії по двадцять разів на тиждень? Ти справді так думаєш?
Поки він запалював другу сигарету, я скористався паузою і примирливо проговорив, щоб хоч якось перервати виливання його почуттів:
- Треба, значить, скаргу написати, - сказав я і сам зрозумів, що дурницю бовкнув. Мій співбесідник не забарився скористатися цим і поглянув на мене, як на прибульця:
- Скаргу?! Кому і на кого? Ти хоч думай, що ляпаєш? Може, в партком регіонів звернутися? - єхидно спитав він. І враз якось здувся, понурився. - Був тут дехто. Ходили, скандалили, жалоби почали писати.
- То що?
- Що? - мужичок пару секунд помовчав. - Прийшли, зустріли наших активістів. Сказали, що, якщо не заткнуться, то їх заткнуть. Дадуть стільки електрики, що і з жопи дим піде. І не тільки у них, а й у близьких. От і злякалися. Перестали жалітися.
- І ти злякався? - спробував і я його ущучити, щоб не тільки він мене. - Ти ж майор. Офіцер. Мабуть були випадки, що і голову міг скласти?
- Були, - зовсім спокійно підтвердив майор. - Але це ж на службі, а не від цих уродів. Та й у мене рідня, є за кого хвилюватися. І не забувай, це село, тут все по-іншому…
Я був шокований. Не знайшов нічого кращого, як спитати:
- А хто ж приходив?
Мужичок подивився на мене вивчаючим поглядом. Пройшло всього кілька хвилин, як ми зустрілися, але від збудження і своєї промови він явно протверезів. В усякому випадку, так відразу і не скажеш, що він зовсім недавно аж похитувався. А він відкрив рота, щоб щось сказати, але на півслова стримався і замість того, щоб відповісти, спитав, підозріло примружившись:
- А до кого ти прийшов сюди на корти? Щось не схоже на тенісиста. І без сумки.
Я задумався, як коротше пояснити причину мого приїзду сюди, але він не став слухати. Мовчки пішов собі геть у напрямку, протилежному тому, звідки ми прийшли, час від часу озираючись на мене.
Я ошаліло дивився на цю картину: на моїх очах впевнений у собі, з невимушеною поведінкою, колишній офіцер за секунди, при згадці про «когось», хто не дає права сказати і слова на свій захист від свавілля сильних світу цього, перетворився на зашуганого, забитого мужичка, якого сьогоднішні реалії вже навчили боятися бовкнути зайвого, і який озираючись, зник тільки-но з поля мого зору. Списати на вигадки захмелілого не можу. Звичайна літня людина. Ну, випив з нагоди свого свята. Та до того ж, "що у тверезого на умі, то у п'яного на язиці".
Я втратив будь-який інтерес до цього тенісного центру. На якого він потрібен, коли люди, які живуть зовсім поряд, сидять, як кроти, у темряві і, найголовніше, позбавлені права навіть думати про можливу справедливість. І правий цей чоловічок - адже це менше десятка кілометрів від столиці. А далі? А ще далі???
Я навіть не роздивився навкруг. Повернувся до машини. Прийшов до тями тільки вдома. Добре, що доїхав без пригод. Не хотілося навіть відповідати на питання домашніх, як з’їздив. Посидів сам. «Переглянув» ще раз враження сьогоднішнього дня: совковий стиль радіо; пригород столиці без світла; безкінечні поламки, які частішають, енергетичного обладнання, що старіє; свавілля і безвідповідальність перед населенням монопольних енергетичних олігархів; погрози людям і їх сім’ям тільки за те, що захотіли поскаржитися на це свавілля… Вражень для одного дня не так і мало. Ущипнув себе - ні, не сплю, поглянув на дату - ні, не помилився: все правильно, 2012 рік, двадцять перше сторіччя, менше тижня до двадцять першої річниці незалежності…