За тиждень мав декілька розмов з мешканцями півдня та сходу України
На півдні, ні, це не Одеса, люди бояться подій, що відбуваються у Києві, але бояться їх доволі безглуздо - «Скажі, война будєт?»
Граємося у всі ці військові нагадування - паради перемоги, салюти, військові реконструкції зразку середини двадцятого століття і не розуміємо, що на вулиці вік двадцять перший, вік інших технологій і інших, насправді інших, військових дій.
Знайома, яка боїться війни має на увазі лише одну - громадянську війну, яка, на її думку, може запалитися в будь яку мить.
Я її заспокоюю, але й сам починаю нервуватися. Знаєте з чого? Коли довго думаєш про різні привіди, вони приходять у свідомість. Зерна громадянської війни справно сіють розпалювачі типу Колєснікова, активні учасники Сєверодонецького шабашу зразку 2004 року. З тих пір воно й колоситься на східній Україні, витісняючи з розуму «шахтарів» халепи і негаразди діючої влади.
Це є технологія маніпулювання, яка вдало взята на озброєння у 50-тих роках минулого століття і яка виправдовувала бідність людей. Зараз ця технологія вдало працює на східній половині України відчасті з того, що люди досі не знають, навіть через 20 років, що це таке - Незалежність.
Тому треба боятися не «війни», а технологій впливу. Брутальних, залучених для утримання людей у ярмі.
І друга розмова - це трактування подій у Києві через призму зйому інформації з «різних ЗМІ». Різними у даному випадку вважаються Російські та Донецькі джерела інформації. Ну може ще газета «2000» з Бузіною. Інші джерела майже не використовуються.
Цитата: «А, Тягнисрака в Европу не поехал, потому что его там евреи не любят»
Сумною нормою спілкування у даному випадку є образливе перекручування прізвища лідера однієї з парламентських фракцій та підміна новин власними бажаннями або чутками.
Повертаємося до тези з технологією маніпулювання. Двадцять років голови обласних адміністрацій сходу та півдня замість того, щоб прискіпливо виконувати вимоги Конституції України щодо прав та свобод громадян, будують у «власних вотчинах» загони з обмеженою інформацією зразку… нацистського зразку знов такі середини XX століття.
Війна не закінчилася у 45 році. Вона не закінчилася у Нюрнбергу. Вона продовжила пектися у таємних розкладах КДБ та Вищої партійної школи, ганебні вихідці з лав яких досі опрацьовують громадян східної України. І будуть це робити до тих пір, поки громадяни самі не відмовляться від солодкого, але тупікового шефства.
Ні, війни не буде. Часи не ті. Але розуміти звідкіля у мізкі йде інформація про «можливу громадянську війну» треба. Принаймні для того, щоб наступним питанням повстало «навіщо нам нав’язують такі теми?» Як раз між станціями львівського метро відповідь і знайдеться.
Граємося у всі ці військові нагадування - паради перемоги, салюти, військові реконструкції зразку середини двадцятого століття і не розуміємо, що на вулиці вік двадцять перший, вік інших технологій і інших, насправді інших, військових дій.
Знайома, яка боїться війни має на увазі лише одну - громадянську війну, яка, на її думку, може запалитися в будь яку мить.
Я її заспокоюю, але й сам починаю нервуватися. Знаєте з чого? Коли довго думаєш про різні привіди, вони приходять у свідомість. Зерна громадянської війни справно сіють розпалювачі типу Колєснікова, активні учасники Сєверодонецького шабашу зразку 2004 року. З тих пір воно й колоситься на східній Україні, витісняючи з розуму «шахтарів» халепи і негаразди діючої влади.
Це є технологія маніпулювання, яка вдало взята на озброєння у 50-тих роках минулого століття і яка виправдовувала бідність людей. Зараз ця технологія вдало працює на східній половині України відчасті з того, що люди досі не знають, навіть через 20 років, що це таке - Незалежність.
Тому треба боятися не «війни», а технологій впливу. Брутальних, залучених для утримання людей у ярмі.
І друга розмова - це трактування подій у Києві через призму зйому інформації з «різних ЗМІ». Різними у даному випадку вважаються Російські та Донецькі джерела інформації. Ну може ще газета «2000» з Бузіною. Інші джерела майже не використовуються.
Цитата: «А, Тягнисрака в Европу не поехал, потому что его там евреи не любят»
Сумною нормою спілкування у даному випадку є образливе перекручування прізвища лідера однієї з парламентських фракцій та підміна новин власними бажаннями або чутками.
Повертаємося до тези з технологією маніпулювання. Двадцять років голови обласних адміністрацій сходу та півдня замість того, щоб прискіпливо виконувати вимоги Конституції України щодо прав та свобод громадян, будують у «власних вотчинах» загони з обмеженою інформацією зразку… нацистського зразку знов такі середини XX століття.
Війна не закінчилася у 45 році. Вона не закінчилася у Нюрнбергу. Вона продовжила пектися у таємних розкладах КДБ та Вищої партійної школи, ганебні вихідці з лав яких досі опрацьовують громадян східної України. І будуть це робити до тих пір, поки громадяни самі не відмовляться від солодкого, але тупікового шефства.
Ні, війни не буде. Часи не ті. Але розуміти звідкіля у мізкі йде інформація про «можливу громадянську війну» треба. Принаймні для того, щоб наступним питанням повстало «навіщо нам нав’язують такі теми?» Як раз між станціями львівського метро відповідь і знайдеться.