Півроку
Не як один день. Але про дещо замислюєшся саме в цей період часу.
Про те, що по справжньому дорослими ми стаємо лише з відходом батьків.
Про те, що нихрена нікому ми у цьому світі не потрібні, окрім як самому себе, своїй сім'ї та дітям.
Про те, що спадкоємність поколінь це не просто слова, але життєвий, важливий і складний ланцюг.
Про те що усі ті люди, що стоять за спиною, що прожили своє життя і дали тобі можливість побачити світ, рано чи пізно приймуть і тебе у свій клуб. І так само, в далекому майбутньому твій пра-пра-внук згадає, що не будь тебе, твоїх справ, твоїх досягнень, і він би не народився.
Про те, що, повторю, життя - це низка подій. Забавна, хитра, дивовижна. Безперервна і нескінченна.
Саме від нас залежить лише приймати її цілком як вона є, або лише її маленьким фрагментом - власною долею.
Але лише в контексті всецільності життевого ланцюгу може прийти розуміння відповідальності за долю дітей і онуків, покладеної на тебе усіма твоїми предками.