В Жулянах шмонають набагато менше, ніж у Борисполі і навіть нічого не говорять про дві сумки в моїх руках замість дозволеної одної.
Дві години 40 хвилин - чюююс, Україно, хало, Німеччино!
Перша спроба заговорити нмецькою - чоловік із сином дивляться на мене та бормочуть німецькою: "вибачте, ми не говоримо англійською". Англійською???? Хей, чувак, я місяць вчила шпрехати цю фразу, і тут такий облом! Моє серце розбито, допоки я не купую собі прямо в аеропорту сендвіч з рибним паштетом - так само, як півроку тому, в тій самій крамничці. Дежа вю...
На цей раз я погодилася заїхати до студентського гуртожитку, і не перестаю насолоджуватися своїм рішенням. Менша плата та усього 15 хвилин до місця роботи виявилися не єдиними перевагами. А про інші - у наступному пості.
Ну, а з понеділку щоденні курси німецькою почнуться, так що тримайся, великий та важкий Дойче Шпрахе! в атаку на твою фортецю йдуть справжні донбасівці!
Хоча зараз в першу чергу атакують мене - по-перше, туга за рідними людьми постійно погіршує настрій, по-друге - хлопці з гуртожитку. На поверсі окрім мене лише дві дівчинки, отож цей фактор значно посилює увагу протилежної статі. Завдяки гостинності хлопців я швиденько стаю щасливою тимчасовою володаркою ковдри, подушки та різноманітного посуду, мені швиденько налаштовують інтернет та показують все навколо. Гарні хлопці, добрі, хоча як зрозуміють, що "место занято, ищите другое", думаю, почнуть комусь ще ковдри дарувати )))))))
Ще досі не визначилася, подобаються мені німці чи ні. Ось країна - так, красива та охайна. А у ставленні до людей ще треба розібратися.