ДИВІЗІЯ «ГАЛИЧИНА». У ПОШУКАХ ІСТИНИ
(з книги Аліка Гомельського. "Історія. Невивчені уроки")
Процитую Віктора Суворова для початку, книга «Очищення»:
«…Описати всю дурість гітлерівської структури управління мені не дано. Це нескінченна, бездонна й невичерпна тема. Наведу лише один приклад. Крім усього іншого, існували війська СС. Вони мали власне командування, свою структуру, свою форму одягу, свою систему комплектування, управління, постачання, свою систему військових звань і власні знаки відмінності, свій штаб військ СС. Це була особлива організація, яка збройним силам не підпорядковувалася. Сили СС були різноманітними і величезними. Перелік дивізій і корпусів СС вражає: 8-ма кавалерійська дивізія СС «Флоріан Гейер», дивізія особистої охорони СС «Адольф Гітлер», 21-ша гірничо-стрілкова дивізія СС «Скандербег», 9-й гірничо-стрілковий корпус СС, 16-та моторизована дивізія СС «Рейхсфюрер СС», дивізія СС «Мертва голова», 36-та гренадерська дивізія СС. Загальна кількість дивізій СС - 43. У тому числі - танкові, гренадерські, єгерські, кавалерійські, гірничо-стрілкові, піхотні, поліцейські та інші. Загальна кількість корпусів СС - 18, в тому числі чотири танкові корпуси СС і два гірничо-єгерські корпуси СС. Гіммлер мав у своєму підпорядкуванні навіть 6-ту танкову армію СС. Крім військ СС, під дисциплінарним контролем рейхсфюрера СС, тобто під юрисдикцією СС, знаходилися 50 дивізій фольксштурму (Мюллер-Гіллебранд, т. 3, с. 262).
Усього в безпосередньому підпорядкуванні Гіммлера було 93 дивізії. Для порівняння: у розпал «холодної війни» у Центральній Європі всі країни НАТО мали 22 дивізії. 50 дивізій фольксштурму це ущербні формування. Але дивізії СС, корпуси СС і 6-та танкова армія СС це еліта. Солдати цих дивізій вийшли зростом і обличчям, гарно виглядали в чорній формі зі срібними кантами і нашивками. Але були і проблеми...
Майбутній генерал-фельдмаршал Є. фон Манштейн вступив на радянську територію командиром корпусу, до складу якого входила краща дивізія СС «Мертва голова». Манштейн характеризує її позитивно і продовжує: «Але всі ці якості не могли приховати відсутності військової підготовки командного складу. Дивізія мала колосальні втрати, тому що вона і її командири мали вчитися в бою тому, чому полки сухопутної армії давно навчилися. Ці втрати, а також замалий досвід призводили, у свою чергу, до того, що вона втрачала сприятливі можливості і неминуче мала вести нові бої, тому що немає нічого складнішого, ніж навчитися користуватися моментом, коли послаблення сили опору супротивника дає наступальнику кращий шанс на вирішальний успіх. У ході боїв я постійно мав надавати допомогу дивізії, але не міг завадити її зростаючим втратам. Після десяти днів боїв три полки дивізії довелося звести у два. Як би хоробро не боролися дивізії військ СС, яких би неймовірних успіхів вони не досягли, все ж не викликає жодного сумніву, що створення цих особливих військових формувань було жахливою помилкою. Прекрасне поповнення, яке могло б в армії посісти посади унтер-офіцерів, у військах СС так швидко виходило з ладу, що з цим аж ніяк не можна було змиритися. Пролита ними кров жодною мірою не окупалася досягнутими успіхами. Звісно, не можна в цьому дорікати військам. Провина за ці зайві втрати лежить на тих, хто формував ці особливі з'єднання з політичних міркувань всупереч запереченням усіх авторитетних інстанцій сухопутної армії... Без сумніву, більша частина складу військ СС вітала б свій вихід з підпорядкування Гіммлера й входження до складу сухопутної армії» (Манштейн, с. 197).
Будь-які порівняння з радянською практикою не на користь Німеччини. У нас війська НКВС, у них - війська СС. Тут є багато спільного. Це каральні війська. Їхнє завдання - масове винищування людей, охорона концтаборів, конвоювання полонених, охорона уряду і найважливіших об'єктів державного управління, охорона тилів діючої армії. А відмінність полягала в тому, що під час війни війська НКВС стояли за частинами Червоної армії, не дозволяючи відходити без наказу або підбадьорюючи частини, що вели наступ, кулеметними чергами в потилицю. У боях частини НКВС практично участі не брали. Є кілька винятків, коли фронт Червоної армії було прорвано, і частинам НКВС, які стояли в тилах, доводилося вимушено вступати в бій. Однак за першої нагоди цих тилових героїв відводили з фронту на виконання характерних для них завдань: боротьбу з ворогами внутрішніми. А війська СС активно воювали на фронті. Це були найкращі війська Німеччини. Але саме це й створювало проблеми. Ось поруч воюють три німецькі танкові дивізії: одна - із сухопутних військ, інша - із ВПС, а третя з СС. Три дивізії отримують накази й інструкції не з єдиного центру, а з трьох різних. У нас танкові війська - єдиний рід військ. Сидів у Москві товариш Федоренко зі своїми хлопцями, вивчав досвід бойового застосування танкових військ, узагальнював його, збирав відомості про їхні запити і потреби, розробляв рекомендації й інструкції, удосконалював структуру і систему бойової підготовки. А в Німеччині були не єдині танкові війська, а три ворожих одне одному танкових племені. І стосунки між ними - як між гвардійцями кардинала і мушкетерами короля. Кожне з цих племен вивчало лише свій досвід, готувало кадри для себе й постачало собі... І було на війні чотири різні піхоти: піхота сухопутних військ Гітлера, авіапольова піхота Геринга, піхота СС Гіммлера та ще піхота з моряків, підпорядкована Деніцу. І чотири різні артилерії. І дві різні кавалерії. І далі в такому дусі…».
Цей уривок дає уявлення про те, що дивізії Ваффен СС - виключно військові формування, а поліцейські дивізії СС несли у своїй назві специфікацію (4 SS Pоlizei Panzergrenadier Divisiоn, 35 SS und Pоlizei Grenadier Divisiоn). Крім української «Галичини», у складі військових дивізій СС існували й інші етнічні частини - по три російські та угорські, по дві - хорватські, латиські, голландські, також існували дивізії Франції, Італії, Албанії, Естонії, Фландрії, Валлонії і як не дивно Індії - Indian Volunteer Legion of the Waffen-SS (Німеччина: Indische Freiwilligen Legion der Waffen-SS).
СС як така на Нюрнберзькому трибуналі була визнана злочинною, відповідно Ваффен СС теж, але у зв'язку з тим, що переважна кількість таких формувань воювали нарівні з вермахтом і в злочинах проти людяності не брали участі, фактично покарано було лише кілька керівників. Таким чином для розуміння реальної ситуації шлях конкретної дивізії повинен бути уважно вивчений.
Отже, дивізія Ваффен СС «Галичина» (14 Divisiоn Grenadiere der Waffen SS «Galizien»). Формування було засноване 28 квітня 1943 року.
Розвідка СРСР працювала старанно, і, звісно, про виникнення дивізії дізналися в Москві.
Як «наша відповідь Керзону» 10 жовтня 1943 року в СРСР був заснований орден Богдана Хмельницького. Цікаво те, що це єдиний радянський полководницький орден, одним зі ступенів якого могли нагороджуватися рядові, а також партизани. Фактично ним нагороджувалися здебільшого ті, що проявили себе на чотирьох Українських фронтах. Широко ним нагороджували партизанів (указом від 4 січня 1944 року багато керівників партизанських об'єднань України були відзначені орденом Хмельницького перших двох ступенів). Ще одна фішка в тому, що через 10 днів після заснування ордена, фронти Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний були терміново перейменовані на 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські! Радянський Союз дійсно турбувало «українське питання», і таким чином він здійснив контратаку... Радянська (і її російська спадкоємиця) пропагандистська машина продовжує невпинно працювати. Ось, наприклад, зауваження історика Олександра Гогуна про легендарну брехню комуністів:
«…діяч НКВС Павло Судоплатов у своїх мемуарах повідомляє, що «під час війни Шухевич мав чин гауптштурмбанфюрера (прим. автора: До речі такого звання в СС не існувало.) і був одним з командирів карального батальйону «Nachtigal». Командували батальйоном здебільшого німці, а сформований він був з бандерівців. Після масового розстрілу в липні 1941 р. у Львові євреїв і багатьох представників польської інтелігенції бандерівці проголосили створення уряду незалежної України на чолі зі Стецьком… Пізніше, в 1945 р., частина батальйону «Nachtigal» увійшла до елітного карального підрозділу збройних сил фашистської Німеччини - дивізії «Галичина»». (прим. автора: Це той самий Судоплатов, який у травні 1938-го вбив у Роттердамі першого керівника ОУН Євгена Коновальця.). У цій стислій цитаті з мемуарів Судоплатова, де не має взагалі ні слова правди, містяться безглузді фактичні помилки, викликані, ймовірно, не лише брехливістю автора, але і, як не дивно, його незнанням…
«Роланд» у першій половині червня передислокувався з Відня у містечко Комполунг (Південна Буковина, Румунія), взагалі не брав участі в боях з Червоною армією і протягом червня-липня навіть не перетинав румунсько-радянський кордон. Лише на початку серпня батальйон увійшов на територію УРСР, де не виконав жодного бойового завдання, а 14 серпня за політичними причинами був відісланий назад до Румунії. Там 26 серпня 1941 р. його роззброїли. Вже 16 вересня Ріхард Ярий і два капітани з «Роланда» були заарештовані й звинувачені в антидержавній діяльності. Капітанів заслали до концтабору Заксенгаузен, а Ріхард Ярий вирушив до Відня під домашній арешт.
«Нахтігаль» перед 22 червня дислокувався в польсько-українському містечку Радшин поблизу Перемишля. 24 червня батальйон брав участь у прориві радянської оборони, що спиралася на прикордонний укріпрайон. Потім «Нахігаль» маршем, не вступаючи в бої, пішов на Львів і 29 червня рано вранці увійшов до міста, де відразу ж взяв під охорону ряд об'єктів, у тому числі й радіостанцію, завдяки чому представники ОУН(Б) 30 червня 1941 р. змогли проголосити по радіо Акт відновлення Української Держави. Слід зазначити, що широко розповсюджена в публіцистиці версія про участь батальйону «Нахтігаль», як оперативної одиниці у вбивствах польської і єврейської інтелігенції у Львові на початку липня 1941 р. є вигадкою радянської пропаганди. На Нюрнберзькому процесі було з’ясовано, що нацистський терор чинила німецька опергрупа СД (прим. автора: правильно СБ або Sicherheitsdienst), що увійшла до міста дещо пізніше за «Нахтігаль». У 1946 р. радянська сторона взагалі не торкалася питання про дії ДУН (Дружини українських націоналістів) у Львові. Версію про антисемітські й антипольські погроми «Нахтігаля» було вкинуто радянською стороною в 1959 році. Пов'язано це було з тим, що пост міністра у справах переселених німців в уряді ФРН посів Теодор Оберлендер, що був німецьким командиром «Нахтігаля». Оберлендер до, під час і після війни був переконаним антикомуністом, що не приховував своїх поглядів. До того ж пост, який він обіймав, був досить специфічним: колишній бойовий офіцер курирував питання, пов'язані з життям німців, вигнаних зі Східної Європи в 1944-1948 роках. Після війни було здійснено наймасовішу депортацію за всю історію людства - з місць свого постійного проживання вислали близько 15 мільйонів мешканців, з яких загинуло близько 2,3 млн. Депортація відбувалася з порушенням усіх можливих правових норм. Тому вигнані німці у ФРН і Австрії в післявоєнні роки були досить активною силою, яка прагнула до то-го, щоб нові комуністичні господарі Східної Європи компенсували переселенцям вартість загубленого майна або, у найгіршому разі, хоча б вибачилися за злочини сталінської епохи. Зрозуміло, що керівництво радянського блоку кандидатура Оберлендера в уряді ФРН взагалі не влаштовувала. Тому, не мудруючи лукаво, влада СРСР вирішила кинути в Оберлендера «атомну бомбу» - звинувачення у військових злочинах. Через комуністичну пресу в НДР, Польщі, СРСР і ФРН і була запущена версія про злочинну діяльність «Нахтігаля» у Львові 30 червня - на початку липня 1941 року…».
Але повернемося до дивізії... Цікаво розглянути персоналії командного складу. Звісно, саму дивізію очолювали німці, за винятком останнього командира Павла Шандрука (1945): кадровий військовий, з травня 1936-го служив за контрактом у Війську Польському (майор), осінь 1938-го - підполковник, брав участь у польській кампанії (1939) - командував бригадою, поранений, потрапив до німецького полону.
Командири полків були українцями:
Євген Побігущий - брав участь у польській кампанії (1939), потрапив до німецького полону.
Борис Барвинський - з 1928-го служив за контрактом офіцером Війська Польського, останнє звання - підполковник (1935), брав участь у польській кампанії (1939), потрапив до німецького полону.
Микола Палієнко - з 1928-го служив за контрактом офіцером Війська Польського, останнє звання - майор (1938), брав участь у польській кампанії (1939), поранений, потрапив до німецького полону.
Власне, дивізія взяла участь у 2-3 великих воєнних операціях:
• Львівсько-Сандомирська операція (бій під Бродами) - літо 1944-го;
• Словацьке повстання - літо-осінь 1944-го;
• Віденська операція - весна 1945-го.
Безпосередньо перед падінням Німеччини дивізії вдалося прорватися до британської і американської зони, і там капітулювати. Військовослужбовці перебували в таборах переміщених осіб, а після перевірок здебільшого іммігрували до Канади, США, Великобританії й Аргентини.
На початку 1980-х фонд Симона Візенталя висунув звинувачення в тому, що колишні військовослужбовці дивізії, що нині мешкають на території Канади, вчинили військові злочини під час Другої світової війни, зокрема - брали участь у вбивствах мирного населення, особливо євреїв. Подібні обвинувачення також висунув СРСР. Для розслідування в Канаді була створена комісія на чолі з відставним суддею Верховного суду Квебека, Жулем Дешеном. Багато хто помилково вважає, що всі есесівці після війни зазнали карного переслідування й покарання, і лише для цієї дивізії зробили виняток в Канаді. Повторюся, переважна більшість таких формувань воювали нарівні з вермахтом і в злочинах проти людства участі не брали, фактично покарано було лише кількох керівників. До великого невдоволення СРСР, комісія знайшла лише незначну кількість випадків, які могли б розглядатися в суді як справи на військових злочинців або стосувалися тих, хто потрапляв під депортацію через те, що приховали СВОЄ ПЕРЕБУВАННЯ В СКЛАДІ ДИВІЗІЇ (а не участь у військових злочинах!). Загалом висновок комісії був таким, цитую:
«…56. Дивізію «Галичина» (14 Divisiоn Grenadiere der Waffen SS «Galizien») не слід засуджувати як групу.
57. Члени дивізії «Галичина» були в індивідуальному порядку перевірені перед допуском до Канади.
58. Звинувачення у військових злочинах членів дивізії «Галичина» ніколи не були доведені, ані в 1950 р., коли їхню першу групу при імміграції до Канади затримали (на вимогу кількох організацій), ані в 1984 р., коли ці обвинувачення були відновлені перед комісією.
59. За браком доказів щодо участі в злочинах або знання про військових злочинців саме членство в дивізії «Галичина» не може бути основою для передачі справ до суду.
60. Немає жодних підстав для позбавлення членів дивізії «Галичина» громадянства Канади або їхньої депортації…».
Відносно дивізії, тим не менш, існують звинувачення в участі:
1. Різанина Гути Пиняцької (знаходиться в 50 км від Тернополя) Польське село, база партизанських загонів, де вбито від 500 до 1200 осіб, 28 лютого 1944-го. Свідчення очевідців украй суперечливі: одні кажуть, що це були підрозділи дивізії, інші - німецька поліція, треті - дивізійники і якісь бойовики УПА. Третя версія відразу відпадає сама по собі, адже УПА в цей період вела бойові дії проти німців, і нацисти вважали УПА такими ж бандитами, як і всіх інших партизанів. Тут найбільш імовірний симбіоз першої і другої версій. Щоб зрозуміти ступінь провини саме Waffen SS «Galizien» у цьому злочині, слід уважно вивчити історію дивізії. А вивчивши, з'ясовуємо, що всі піхотні підрозділи аж до весни 1944 року проходили навчання в польовому таборі «Гайделягер» біля міста Дембіца, на схід від Кракова, тобто приблизно в 300 км від Гути. Після декількох запитів дивізія спрямувала бойову групу (SS Kampfgruppe Beyersdоrf - за іменем командира артполку дивізії, штандартенфюрера СС Фрідріха Беєрсдорффа, за сумісництвом також полковника поліції). Група Беєрсдорффа складалася з піхотного батальйону (куреня) і артбатареї під командуванням штурмбанфюрера Миколи Палія. АЛЕ ВСЯ РІЧ У ТОМУ, ЩО ГРУПИ БЕЄРСДОРФФА В ГУТІ НЕ БУЛО... За свідченням польського історика Гжегожа Мотики, німці сформували кілька поліцейських полків СС, з номерами від 4 до 8, назвавши їх «Галичанськими». 4-й і 5-й поліцейські полки СС (4th and 5th SS Pоlice Regiments), які, власне, і брали участь у різанині Гути Пиняцької, увійшли до самої дивізії Waffen SS «Galizien» (і не як підрозділ, а лише частиною особового складу) лише в червні 1944-го. Тобто на момент подій у Гуті вони не були офіційно підпорядковані дивізійному командуванню, а виконували накази німецької поліції і СБ (SD).
Отже, Польща вважає, що це були українці й німці - що відповідає дійсності (як уточнює Г. Мотика, поліцейські полки СС складалися на 60% з українців і на 40% з німців, тож офіцерський склад переважно був німецьким). Провину ж на Waffen SS «Galizien» за військові злочини переклала саме радянська сторона, чим викликала запеклі суперечки, у яких Україна формально абсолютно має рацію - 4-й і 5-й поліцейські полки СС жодним чином не були складовою частиною дивізії. Співзвучна з моєю і думка історика Олександра Гогуна: «…підкріплення з 4-го добровольчого полку і влаштувало різню. 500 мешканців Гути Пиняцької були спалені заживо або розстріляні. На той момент полк не входив до складу «Галичини» і її командуванню не підпорядковувався. Потім особовий склад 4-го полку частково загинув на фронті, а частково ввійшов до «Галичини». Після війни ветерани «Галичини» залишилися на Заході, де почали вести активну суспільно-політичну діяльність. Тому представники Радянського Союзу неодноразово намагалися звинуватити «Галичину» у військових злочинах, але ініційовані СРСР перевірки таких за дивізією не виявили…»
2. Різня Підкаменя (селище Бродовського району Львівської області) - знищення етнічних поляків, що ховалися в домініканському монастирі й місті, вбито від 150 до 1000 мешканців, між 11 і 16 березня 1944-го. Тут свідчення подібні до Гути: винуваті СС (той самий 4th SS Pоlice Regiment) і УПА. Певні джерела називають навіть командира загону УПА - Максим Скорупський. При детальному розгляді з'ясовується, що Скорупський був членом мельниківської фракції ОУН (яка, на відміну від бандерівської, вважала взаємодію з німцями не тактичним прийомом, а стратегічною лінією). Ситуація з ним ще більше ускладнюється відомостями про те, що в січні-квітні 1943-го він був у складі радянських партизанів, а з травня 1943 - у мельниківському загоні УПА. У липні 1943-го бандерівці роззброїли загін, і він увійшов до куреня УПА-ОУН(Б). У березні 1944-го Скорупський очолив власний курінь. Виходячи з того, що Скорупський так назавжди й залишився вірним мельниківцем, взаємодія його куреня з поліцейським полком СС цілком не виключена. Лише в радянських/російських джерелах і їхніх перекладних компіляціях англійською/німецькою мовами у цьому злочині звинувачують саму дивізію.
Більше того, у російськомовному сегменті Вікіпедії наводяться дезінформаційні відомості, що: «...був оголошений набір до добровольчої дивізії СС «Галичина». У німецькому звіті про перебіг набору добровольців вказувалося, що, незважаючи на антипатію до служби в поліції СС серед населення загалом, до 22 травня 1943р. добровольцями записалося 62 тисячі осіб... У березні 1944 німці вирішили переформувати Добровольчу дивізію СС «Галичина» у піхотну дивізію. До кінця весни поліцейські полки Добровольчої дивізії СС «Галичина» були спрямовані в центри бойового навчання військ СС. 4-й і 5-й полки були розформовані 1 червня 1944…».
Таким чином нав'язується помилкова думка, що дивізія спочатку формувалася не як Waffen, а як поліцейська, і лише після Гути і Підкаменя була переформована на військову. Формально солдати дивізії вважаються колаборантами, але по суті злочинів проти цивільного населення вони не чинили.
Поліцаї ж - зовсім інші люди… Процитую ще раз Олександра Гогуна (дуже промовистим є факт, що його книги в нинішній, путінській Росії вилучаються з полиць магазинів, саме нижченаведений уривок і розлютив Кремль): «…Щоб остаточно відмежувати повстанців від колабораціоністів, наведемо свідчення політв'язня брежнєвської епохи Михайла Хейфеца. Цей ленінградський дисидент не зі своєї волі мешкав кілька років під одним дахом з ветеранами Другої світової війни. І якщо розділ про бандерівців Хейфец без найменшої іронії назвав «Святі старі з України», то про колишніх поліцаїв він відгукнувся вкрай недоброзичливо - як про якихось големів, андроїдів на кшталт членів депутатської фракції «Єдина Росія» у Держдумі РФ: «Господи, яка психологічна прірва розділяла українців, селян, колишніх сусідів і, можливо, навіть приятелів - прірва, що відділяла колишніх бандерівців від колишніх працівників гітлерівської адміністрації. Екс-карателі та екс-старости іноді були зовсім не поганими від природи людьми, і подекуди добрими - але всі вони, майже без винятку, здалися мені морально зламаними, причому не зоною або війною, а ще раніше, майже від початку. Вони здавалися нормальними радянськими людьми, тобто слугами влади, будь-якої влади - що гітлерівської, що радянської, що польської, що, якщо з'явиться, своєї української. Часто це були просто людиноподібні автомати, роботи, запрограмовані на виконання будь-якого наказу - недарма серед найкривавіших гітлерівських убивць можна було знайти людей, які після війни - до арешту - значилися радянськими активістами і орденоносцями. Не буду прикидатися, мені іноді було шкода їх - хоча я прекрасно розумів, скільки людей від них постраждало, скількох вони вбили (і серед них - моїх земляків) - вбили людей, мізинця яких не вартували. Слово честі, іноді здавалося, що вони винні не більше за вівчарок, які гавкали на в’язнів концтаборів, - не більше вони розуміли за цих вівчарок, і навіщо кидати вівчарку на 25 років до в'язниці, який це має сенс? Бандерівці виглядали зовсім інакше. І вони вбивали, і, напевно, безневинних теж (війна - справа моторошна і жорстока), і моїх земляків - це я розумів. Але видно було, що, підіймаючи на людину зброю, вони знали - навіщо це роблять, і усвідомлювали гріховність свого діяння. Вбивали заради батьківщини, але розуміли при цьому, що все ж таки піднімають руку на Сосуд Божий, на Людину, і чинять гріх, і мають платити за гріх. Ось дві паралельні мікророзповіді, щоб читач зрозумів, яку психологічну відмінність я побачив у цих двох типах українців. Старий Колодка, бракер у нашому цеху, малограмотний або зовсім неписьменний, що відбував 18-й рік з 25-ти, скаржився на лавці коло штабу: «Прийшли німці, дали гвинтівку. Сказали - стріляй. Ну, я взяв, а куди дінешся…». Роман Семенюк - бандерівський розвідник із Сокаля, що відбував ті ж 25 років: «Я так казав матері: я підняв зброю на людину, мене за це можуть вбити, і це буде справедливо. Я знаю, на що йду - я християнин, мамо»….».
Тож підсумую: стосовно власне дивізії Waffen SS «Galizien» можна, звісно, дотримуватися типової думки, що гарних есесівців не буває і що на всіх і кожного, хто служив під егідою СС, чекає місце в пеклі (хоча, на мою думку, їм там було б ДУЖЕ тісно через силу-силенну співробітників ВЧК-ГПУ-НКВС-КДБ). Особисто я впевнений, що, незважаючи на всю одіозність СС як злочинної організації, кожен конкретний випадок треба розглядати через призму істини, аналізуючи всю інформацію.
ЛІТЕРАТУРА:
Олександр Гогун. «Між Гітлером і Сталіним. Українські повстанці», «Українська повстанська армія в спогадах останнього головнокомандувача».
Сайт дивізії СС Галичина - http://www.galiciadivisiоn.оrg.ua/
Іван Богун - ЖЖ - «Справа дивізії «Галичина»: перевірено - злочини не чинилися».
Grzegorz Motyka. «Dywizja SS «Galizien» - Zbrоdnie wоjenne ukraińskich żоłnierzy Ssgalizien».
Михайло Хейфец. «Українські силуети», Нью-Йорк, вид. «Сучасність», 1983 р.
В.Вятрович. «Історія з грифом «Секретно»: кухня антисемітизму від КДБ».
Процитую Віктора Суворова для початку, книга «Очищення»:
«…Описати всю дурість гітлерівської структури управління мені не дано. Це нескінченна, бездонна й невичерпна тема. Наведу лише один приклад. Крім усього іншого, існували війська СС. Вони мали власне командування, свою структуру, свою форму одягу, свою систему комплектування, управління, постачання, свою систему військових звань і власні знаки відмінності, свій штаб військ СС. Це була особлива організація, яка збройним силам не підпорядковувалася. Сили СС були різноманітними і величезними. Перелік дивізій і корпусів СС вражає: 8-ма кавалерійська дивізія СС «Флоріан Гейер», дивізія особистої охорони СС «Адольф Гітлер», 21-ша гірничо-стрілкова дивізія СС «Скандербег», 9-й гірничо-стрілковий корпус СС, 16-та моторизована дивізія СС «Рейхсфюрер СС», дивізія СС «Мертва голова», 36-та гренадерська дивізія СС. Загальна кількість дивізій СС - 43. У тому числі - танкові, гренадерські, єгерські, кавалерійські, гірничо-стрілкові, піхотні, поліцейські та інші. Загальна кількість корпусів СС - 18, в тому числі чотири танкові корпуси СС і два гірничо-єгерські корпуси СС. Гіммлер мав у своєму підпорядкуванні навіть 6-ту танкову армію СС. Крім військ СС, під дисциплінарним контролем рейхсфюрера СС, тобто під юрисдикцією СС, знаходилися 50 дивізій фольксштурму (Мюллер-Гіллебранд, т. 3, с. 262).
Усього в безпосередньому підпорядкуванні Гіммлера було 93 дивізії. Для порівняння: у розпал «холодної війни» у Центральній Європі всі країни НАТО мали 22 дивізії. 50 дивізій фольксштурму це ущербні формування. Але дивізії СС, корпуси СС і 6-та танкова армія СС це еліта. Солдати цих дивізій вийшли зростом і обличчям, гарно виглядали в чорній формі зі срібними кантами і нашивками. Але були і проблеми...
Майбутній генерал-фельдмаршал Є. фон Манштейн вступив на радянську територію командиром корпусу, до складу якого входила краща дивізія СС «Мертва голова». Манштейн характеризує її позитивно і продовжує: «Але всі ці якості не могли приховати відсутності військової підготовки командного складу. Дивізія мала колосальні втрати, тому що вона і її командири мали вчитися в бою тому, чому полки сухопутної армії давно навчилися. Ці втрати, а також замалий досвід призводили, у свою чергу, до того, що вона втрачала сприятливі можливості і неминуче мала вести нові бої, тому що немає нічого складнішого, ніж навчитися користуватися моментом, коли послаблення сили опору супротивника дає наступальнику кращий шанс на вирішальний успіх. У ході боїв я постійно мав надавати допомогу дивізії, але не міг завадити її зростаючим втратам. Після десяти днів боїв три полки дивізії довелося звести у два. Як би хоробро не боролися дивізії військ СС, яких би неймовірних успіхів вони не досягли, все ж не викликає жодного сумніву, що створення цих особливих військових формувань було жахливою помилкою. Прекрасне поповнення, яке могло б в армії посісти посади унтер-офіцерів, у військах СС так швидко виходило з ладу, що з цим аж ніяк не можна було змиритися. Пролита ними кров жодною мірою не окупалася досягнутими успіхами. Звісно, не можна в цьому дорікати військам. Провина за ці зайві втрати лежить на тих, хто формував ці особливі з'єднання з політичних міркувань всупереч запереченням усіх авторитетних інстанцій сухопутної армії... Без сумніву, більша частина складу військ СС вітала б свій вихід з підпорядкування Гіммлера й входження до складу сухопутної армії» (Манштейн, с. 197).
Будь-які порівняння з радянською практикою не на користь Німеччини. У нас війська НКВС, у них - війська СС. Тут є багато спільного. Це каральні війська. Їхнє завдання - масове винищування людей, охорона концтаборів, конвоювання полонених, охорона уряду і найважливіших об'єктів державного управління, охорона тилів діючої армії. А відмінність полягала в тому, що під час війни війська НКВС стояли за частинами Червоної армії, не дозволяючи відходити без наказу або підбадьорюючи частини, що вели наступ, кулеметними чергами в потилицю. У боях частини НКВС практично участі не брали. Є кілька винятків, коли фронт Червоної армії було прорвано, і частинам НКВС, які стояли в тилах, доводилося вимушено вступати в бій. Однак за першої нагоди цих тилових героїв відводили з фронту на виконання характерних для них завдань: боротьбу з ворогами внутрішніми. А війська СС активно воювали на фронті. Це були найкращі війська Німеччини. Але саме це й створювало проблеми. Ось поруч воюють три німецькі танкові дивізії: одна - із сухопутних військ, інша - із ВПС, а третя з СС. Три дивізії отримують накази й інструкції не з єдиного центру, а з трьох різних. У нас танкові війська - єдиний рід військ. Сидів у Москві товариш Федоренко зі своїми хлопцями, вивчав досвід бойового застосування танкових військ, узагальнював його, збирав відомості про їхні запити і потреби, розробляв рекомендації й інструкції, удосконалював структуру і систему бойової підготовки. А в Німеччині були не єдині танкові війська, а три ворожих одне одному танкових племені. І стосунки між ними - як між гвардійцями кардинала і мушкетерами короля. Кожне з цих племен вивчало лише свій досвід, готувало кадри для себе й постачало собі... І було на війні чотири різні піхоти: піхота сухопутних військ Гітлера, авіапольова піхота Геринга, піхота СС Гіммлера та ще піхота з моряків, підпорядкована Деніцу. І чотири різні артилерії. І дві різні кавалерії. І далі в такому дусі…».
Цей уривок дає уявлення про те, що дивізії Ваффен СС - виключно військові формування, а поліцейські дивізії СС несли у своїй назві специфікацію (4 SS Pоlizei Panzergrenadier Divisiоn, 35 SS und Pоlizei Grenadier Divisiоn). Крім української «Галичини», у складі військових дивізій СС існували й інші етнічні частини - по три російські та угорські, по дві - хорватські, латиські, голландські, також існували дивізії Франції, Італії, Албанії, Естонії, Фландрії, Валлонії і як не дивно Індії - Indian Volunteer Legion of the Waffen-SS (Німеччина: Indische Freiwilligen Legion der Waffen-SS).
СС як така на Нюрнберзькому трибуналі була визнана злочинною, відповідно Ваффен СС теж, але у зв'язку з тим, що переважна кількість таких формувань воювали нарівні з вермахтом і в злочинах проти людяності не брали участі, фактично покарано було лише кілька керівників. Таким чином для розуміння реальної ситуації шлях конкретної дивізії повинен бути уважно вивчений.
Отже, дивізія Ваффен СС «Галичина» (14 Divisiоn Grenadiere der Waffen SS «Galizien»). Формування було засноване 28 квітня 1943 року.
Розвідка СРСР працювала старанно, і, звісно, про виникнення дивізії дізналися в Москві.
Як «наша відповідь Керзону» 10 жовтня 1943 року в СРСР був заснований орден Богдана Хмельницького. Цікаво те, що це єдиний радянський полководницький орден, одним зі ступенів якого могли нагороджуватися рядові, а також партизани. Фактично ним нагороджувалися здебільшого ті, що проявили себе на чотирьох Українських фронтах. Широко ним нагороджували партизанів (указом від 4 січня 1944 року багато керівників партизанських об'єднань України були відзначені орденом Хмельницького перших двох ступенів). Ще одна фішка в тому, що через 10 днів після заснування ордена, фронти Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний були терміново перейменовані на 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські! Радянський Союз дійсно турбувало «українське питання», і таким чином він здійснив контратаку... Радянська (і її російська спадкоємиця) пропагандистська машина продовжує невпинно працювати. Ось, наприклад, зауваження історика Олександра Гогуна про легендарну брехню комуністів:
«…діяч НКВС Павло Судоплатов у своїх мемуарах повідомляє, що «під час війни Шухевич мав чин гауптштурмбанфюрера (прим. автора: До речі такого звання в СС не існувало.) і був одним з командирів карального батальйону «Nachtigal». Командували батальйоном здебільшого німці, а сформований він був з бандерівців. Після масового розстрілу в липні 1941 р. у Львові євреїв і багатьох представників польської інтелігенції бандерівці проголосили створення уряду незалежної України на чолі зі Стецьком… Пізніше, в 1945 р., частина батальйону «Nachtigal» увійшла до елітного карального підрозділу збройних сил фашистської Німеччини - дивізії «Галичина»». (прим. автора: Це той самий Судоплатов, який у травні 1938-го вбив у Роттердамі першого керівника ОУН Євгена Коновальця.). У цій стислій цитаті з мемуарів Судоплатова, де не має взагалі ні слова правди, містяться безглузді фактичні помилки, викликані, ймовірно, не лише брехливістю автора, але і, як не дивно, його незнанням…
«Роланд» у першій половині червня передислокувався з Відня у містечко Комполунг (Південна Буковина, Румунія), взагалі не брав участі в боях з Червоною армією і протягом червня-липня навіть не перетинав румунсько-радянський кордон. Лише на початку серпня батальйон увійшов на територію УРСР, де не виконав жодного бойового завдання, а 14 серпня за політичними причинами був відісланий назад до Румунії. Там 26 серпня 1941 р. його роззброїли. Вже 16 вересня Ріхард Ярий і два капітани з «Роланда» були заарештовані й звинувачені в антидержавній діяльності. Капітанів заслали до концтабору Заксенгаузен, а Ріхард Ярий вирушив до Відня під домашній арешт.
«Нахтігаль» перед 22 червня дислокувався в польсько-українському містечку Радшин поблизу Перемишля. 24 червня батальйон брав участь у прориві радянської оборони, що спиралася на прикордонний укріпрайон. Потім «Нахігаль» маршем, не вступаючи в бої, пішов на Львів і 29 червня рано вранці увійшов до міста, де відразу ж взяв під охорону ряд об'єктів, у тому числі й радіостанцію, завдяки чому представники ОУН(Б) 30 червня 1941 р. змогли проголосити по радіо Акт відновлення Української Держави. Слід зазначити, що широко розповсюджена в публіцистиці версія про участь батальйону «Нахтігаль», як оперативної одиниці у вбивствах польської і єврейської інтелігенції у Львові на початку липня 1941 р. є вигадкою радянської пропаганди. На Нюрнберзькому процесі було з’ясовано, що нацистський терор чинила німецька опергрупа СД (прим. автора: правильно СБ або Sicherheitsdienst), що увійшла до міста дещо пізніше за «Нахтігаль». У 1946 р. радянська сторона взагалі не торкалася питання про дії ДУН (Дружини українських націоналістів) у Львові. Версію про антисемітські й антипольські погроми «Нахтігаля» було вкинуто радянською стороною в 1959 році. Пов'язано це було з тим, що пост міністра у справах переселених німців в уряді ФРН посів Теодор Оберлендер, що був німецьким командиром «Нахтігаля». Оберлендер до, під час і після війни був переконаним антикомуністом, що не приховував своїх поглядів. До того ж пост, який він обіймав, був досить специфічним: колишній бойовий офіцер курирував питання, пов'язані з життям німців, вигнаних зі Східної Європи в 1944-1948 роках. Після війни було здійснено наймасовішу депортацію за всю історію людства - з місць свого постійного проживання вислали близько 15 мільйонів мешканців, з яких загинуло близько 2,3 млн. Депортація відбувалася з порушенням усіх можливих правових норм. Тому вигнані німці у ФРН і Австрії в післявоєнні роки були досить активною силою, яка прагнула до то-го, щоб нові комуністичні господарі Східної Європи компенсували переселенцям вартість загубленого майна або, у найгіршому разі, хоча б вибачилися за злочини сталінської епохи. Зрозуміло, що керівництво радянського блоку кандидатура Оберлендера в уряді ФРН взагалі не влаштовувала. Тому, не мудруючи лукаво, влада СРСР вирішила кинути в Оберлендера «атомну бомбу» - звинувачення у військових злочинах. Через комуністичну пресу в НДР, Польщі, СРСР і ФРН і була запущена версія про злочинну діяльність «Нахтігаля» у Львові 30 червня - на початку липня 1941 року…».
Але повернемося до дивізії... Цікаво розглянути персоналії командного складу. Звісно, саму дивізію очолювали німці, за винятком останнього командира Павла Шандрука (1945): кадровий військовий, з травня 1936-го служив за контрактом у Війську Польському (майор), осінь 1938-го - підполковник, брав участь у польській кампанії (1939) - командував бригадою, поранений, потрапив до німецького полону.
Командири полків були українцями:
Євген Побігущий - брав участь у польській кампанії (1939), потрапив до німецького полону.
Борис Барвинський - з 1928-го служив за контрактом офіцером Війська Польського, останнє звання - підполковник (1935), брав участь у польській кампанії (1939), потрапив до німецького полону.
Микола Палієнко - з 1928-го служив за контрактом офіцером Війська Польського, останнє звання - майор (1938), брав участь у польській кампанії (1939), поранений, потрапив до німецького полону.
Власне, дивізія взяла участь у 2-3 великих воєнних операціях:
• Львівсько-Сандомирська операція (бій під Бродами) - літо 1944-го;
• Словацьке повстання - літо-осінь 1944-го;
• Віденська операція - весна 1945-го.
Безпосередньо перед падінням Німеччини дивізії вдалося прорватися до британської і американської зони, і там капітулювати. Військовослужбовці перебували в таборах переміщених осіб, а після перевірок здебільшого іммігрували до Канади, США, Великобританії й Аргентини.
На початку 1980-х фонд Симона Візенталя висунув звинувачення в тому, що колишні військовослужбовці дивізії, що нині мешкають на території Канади, вчинили військові злочини під час Другої світової війни, зокрема - брали участь у вбивствах мирного населення, особливо євреїв. Подібні обвинувачення також висунув СРСР. Для розслідування в Канаді була створена комісія на чолі з відставним суддею Верховного суду Квебека, Жулем Дешеном. Багато хто помилково вважає, що всі есесівці після війни зазнали карного переслідування й покарання, і лише для цієї дивізії зробили виняток в Канаді. Повторюся, переважна більшість таких формувань воювали нарівні з вермахтом і в злочинах проти людства участі не брали, фактично покарано було лише кількох керівників. До великого невдоволення СРСР, комісія знайшла лише незначну кількість випадків, які могли б розглядатися в суді як справи на військових злочинців або стосувалися тих, хто потрапляв під депортацію через те, що приховали СВОЄ ПЕРЕБУВАННЯ В СКЛАДІ ДИВІЗІЇ (а не участь у військових злочинах!). Загалом висновок комісії був таким, цитую:
«…56. Дивізію «Галичина» (14 Divisiоn Grenadiere der Waffen SS «Galizien») не слід засуджувати як групу.
57. Члени дивізії «Галичина» були в індивідуальному порядку перевірені перед допуском до Канади.
58. Звинувачення у військових злочинах членів дивізії «Галичина» ніколи не були доведені, ані в 1950 р., коли їхню першу групу при імміграції до Канади затримали (на вимогу кількох організацій), ані в 1984 р., коли ці обвинувачення були відновлені перед комісією.
59. За браком доказів щодо участі в злочинах або знання про військових злочинців саме членство в дивізії «Галичина» не може бути основою для передачі справ до суду.
60. Немає жодних підстав для позбавлення членів дивізії «Галичина» громадянства Канади або їхньої депортації…».
Відносно дивізії, тим не менш, існують звинувачення в участі:
1. Різанина Гути Пиняцької (знаходиться в 50 км від Тернополя) Польське село, база партизанських загонів, де вбито від 500 до 1200 осіб, 28 лютого 1944-го. Свідчення очевідців украй суперечливі: одні кажуть, що це були підрозділи дивізії, інші - німецька поліція, треті - дивізійники і якісь бойовики УПА. Третя версія відразу відпадає сама по собі, адже УПА в цей період вела бойові дії проти німців, і нацисти вважали УПА такими ж бандитами, як і всіх інших партизанів. Тут найбільш імовірний симбіоз першої і другої версій. Щоб зрозуміти ступінь провини саме Waffen SS «Galizien» у цьому злочині, слід уважно вивчити історію дивізії. А вивчивши, з'ясовуємо, що всі піхотні підрозділи аж до весни 1944 року проходили навчання в польовому таборі «Гайделягер» біля міста Дембіца, на схід від Кракова, тобто приблизно в 300 км від Гути. Після декількох запитів дивізія спрямувала бойову групу (SS Kampfgruppe Beyersdоrf - за іменем командира артполку дивізії, штандартенфюрера СС Фрідріха Беєрсдорффа, за сумісництвом також полковника поліції). Група Беєрсдорффа складалася з піхотного батальйону (куреня) і артбатареї під командуванням штурмбанфюрера Миколи Палія. АЛЕ ВСЯ РІЧ У ТОМУ, ЩО ГРУПИ БЕЄРСДОРФФА В ГУТІ НЕ БУЛО... За свідченням польського історика Гжегожа Мотики, німці сформували кілька поліцейських полків СС, з номерами від 4 до 8, назвавши їх «Галичанськими». 4-й і 5-й поліцейські полки СС (4th and 5th SS Pоlice Regiments), які, власне, і брали участь у різанині Гути Пиняцької, увійшли до самої дивізії Waffen SS «Galizien» (і не як підрозділ, а лише частиною особового складу) лише в червні 1944-го. Тобто на момент подій у Гуті вони не були офіційно підпорядковані дивізійному командуванню, а виконували накази німецької поліції і СБ (SD).
Отже, Польща вважає, що це були українці й німці - що відповідає дійсності (як уточнює Г. Мотика, поліцейські полки СС складалися на 60% з українців і на 40% з німців, тож офіцерський склад переважно був німецьким). Провину ж на Waffen SS «Galizien» за військові злочини переклала саме радянська сторона, чим викликала запеклі суперечки, у яких Україна формально абсолютно має рацію - 4-й і 5-й поліцейські полки СС жодним чином не були складовою частиною дивізії. Співзвучна з моєю і думка історика Олександра Гогуна: «…підкріплення з 4-го добровольчого полку і влаштувало різню. 500 мешканців Гути Пиняцької були спалені заживо або розстріляні. На той момент полк не входив до складу «Галичини» і її командуванню не підпорядковувався. Потім особовий склад 4-го полку частково загинув на фронті, а частково ввійшов до «Галичини». Після війни ветерани «Галичини» залишилися на Заході, де почали вести активну суспільно-політичну діяльність. Тому представники Радянського Союзу неодноразово намагалися звинуватити «Галичину» у військових злочинах, але ініційовані СРСР перевірки таких за дивізією не виявили…»
2. Різня Підкаменя (селище Бродовського району Львівської області) - знищення етнічних поляків, що ховалися в домініканському монастирі й місті, вбито від 150 до 1000 мешканців, між 11 і 16 березня 1944-го. Тут свідчення подібні до Гути: винуваті СС (той самий 4th SS Pоlice Regiment) і УПА. Певні джерела називають навіть командира загону УПА - Максим Скорупський. При детальному розгляді з'ясовується, що Скорупський був членом мельниківської фракції ОУН (яка, на відміну від бандерівської, вважала взаємодію з німцями не тактичним прийомом, а стратегічною лінією). Ситуація з ним ще більше ускладнюється відомостями про те, що в січні-квітні 1943-го він був у складі радянських партизанів, а з травня 1943 - у мельниківському загоні УПА. У липні 1943-го бандерівці роззброїли загін, і він увійшов до куреня УПА-ОУН(Б). У березні 1944-го Скорупський очолив власний курінь. Виходячи з того, що Скорупський так назавжди й залишився вірним мельниківцем, взаємодія його куреня з поліцейським полком СС цілком не виключена. Лише в радянських/російських джерелах і їхніх перекладних компіляціях англійською/німецькою мовами у цьому злочині звинувачують саму дивізію.
Більше того, у російськомовному сегменті Вікіпедії наводяться дезінформаційні відомості, що: «...був оголошений набір до добровольчої дивізії СС «Галичина». У німецькому звіті про перебіг набору добровольців вказувалося, що, незважаючи на антипатію до служби в поліції СС серед населення загалом, до 22 травня 1943р. добровольцями записалося 62 тисячі осіб... У березні 1944 німці вирішили переформувати Добровольчу дивізію СС «Галичина» у піхотну дивізію. До кінця весни поліцейські полки Добровольчої дивізії СС «Галичина» були спрямовані в центри бойового навчання військ СС. 4-й і 5-й полки були розформовані 1 червня 1944…».
Таким чином нав'язується помилкова думка, що дивізія спочатку формувалася не як Waffen, а як поліцейська, і лише після Гути і Підкаменя була переформована на військову. Формально солдати дивізії вважаються колаборантами, але по суті злочинів проти цивільного населення вони не чинили.
Поліцаї ж - зовсім інші люди… Процитую ще раз Олександра Гогуна (дуже промовистим є факт, що його книги в нинішній, путінській Росії вилучаються з полиць магазинів, саме нижченаведений уривок і розлютив Кремль): «…Щоб остаточно відмежувати повстанців від колабораціоністів, наведемо свідчення політв'язня брежнєвської епохи Михайла Хейфеца. Цей ленінградський дисидент не зі своєї волі мешкав кілька років під одним дахом з ветеранами Другої світової війни. І якщо розділ про бандерівців Хейфец без найменшої іронії назвав «Святі старі з України», то про колишніх поліцаїв він відгукнувся вкрай недоброзичливо - як про якихось големів, андроїдів на кшталт членів депутатської фракції «Єдина Росія» у Держдумі РФ: «Господи, яка психологічна прірва розділяла українців, селян, колишніх сусідів і, можливо, навіть приятелів - прірва, що відділяла колишніх бандерівців від колишніх працівників гітлерівської адміністрації. Екс-карателі та екс-старости іноді були зовсім не поганими від природи людьми, і подекуди добрими - але всі вони, майже без винятку, здалися мені морально зламаними, причому не зоною або війною, а ще раніше, майже від початку. Вони здавалися нормальними радянськими людьми, тобто слугами влади, будь-якої влади - що гітлерівської, що радянської, що польської, що, якщо з'явиться, своєї української. Часто це були просто людиноподібні автомати, роботи, запрограмовані на виконання будь-якого наказу - недарма серед найкривавіших гітлерівських убивць можна було знайти людей, які після війни - до арешту - значилися радянськими активістами і орденоносцями. Не буду прикидатися, мені іноді було шкода їх - хоча я прекрасно розумів, скільки людей від них постраждало, скількох вони вбили (і серед них - моїх земляків) - вбили людей, мізинця яких не вартували. Слово честі, іноді здавалося, що вони винні не більше за вівчарок, які гавкали на в’язнів концтаборів, - не більше вони розуміли за цих вівчарок, і навіщо кидати вівчарку на 25 років до в'язниці, який це має сенс? Бандерівці виглядали зовсім інакше. І вони вбивали, і, напевно, безневинних теж (війна - справа моторошна і жорстока), і моїх земляків - це я розумів. Але видно було, що, підіймаючи на людину зброю, вони знали - навіщо це роблять, і усвідомлювали гріховність свого діяння. Вбивали заради батьківщини, але розуміли при цьому, що все ж таки піднімають руку на Сосуд Божий, на Людину, і чинять гріх, і мають платити за гріх. Ось дві паралельні мікророзповіді, щоб читач зрозумів, яку психологічну відмінність я побачив у цих двох типах українців. Старий Колодка, бракер у нашому цеху, малограмотний або зовсім неписьменний, що відбував 18-й рік з 25-ти, скаржився на лавці коло штабу: «Прийшли німці, дали гвинтівку. Сказали - стріляй. Ну, я взяв, а куди дінешся…». Роман Семенюк - бандерівський розвідник із Сокаля, що відбував ті ж 25 років: «Я так казав матері: я підняв зброю на людину, мене за це можуть вбити, і це буде справедливо. Я знаю, на що йду - я християнин, мамо»….».
Тож підсумую: стосовно власне дивізії Waffen SS «Galizien» можна, звісно, дотримуватися типової думки, що гарних есесівців не буває і що на всіх і кожного, хто служив під егідою СС, чекає місце в пеклі (хоча, на мою думку, їм там було б ДУЖЕ тісно через силу-силенну співробітників ВЧК-ГПУ-НКВС-КДБ). Особисто я впевнений, що, незважаючи на всю одіозність СС як злочинної організації, кожен конкретний випадок треба розглядати через призму істини, аналізуючи всю інформацію.
ЛІТЕРАТУРА:
Олександр Гогун. «Між Гітлером і Сталіним. Українські повстанці», «Українська повстанська армія в спогадах останнього головнокомандувача».
Сайт дивізії СС Галичина - http://www.galiciadivisiоn.оrg.ua/
Іван Богун - ЖЖ - «Справа дивізії «Галичина»: перевірено - злочини не чинилися».
Grzegorz Motyka. «Dywizja SS «Galizien» - Zbrоdnie wоjenne ukraińskich żоłnierzy Ssgalizien».
Михайло Хейфец. «Українські силуети», Нью-Йорк, вид. «Сучасність», 1983 р.
В.Вятрович. «Історія з грифом «Секретно»: кухня антисемітизму від КДБ».