екзистенційне
щодня мушу якось наткнутися на фразу на кшталт: живемо тільки раз, треба робити те, що подобається. на лекції про нові медіа Собчак каже, що треба знайти таку сферу, в якій зможеш із задоволенням працювати 20 годин на добу, тоді будеш успішним. коли виконуєш те, що не подобається, робота стає посередньою. Вакарчук каже, що пише пісні для себе. 11 способів стати звичайним на inspired. передбачення на чеках "Сільпо". інтерв"ю людей, які наважилися на кардинальні зміни. вже й не треба говорити про всім давно відому промову Стіва Джобса, книжки Коельо, мантри мотиваційних програм і бла-бла-бла.
і всі ці слова просто кричать і тарабанять свинцем у голові якоїсь листопадової ночі. прокидаєшся о 5 ранку, наче після кошмарного сну. і розумієш, те, що робиш не твоє і далі робити цього не можеш. після місяць не можеш нормально спати. але як змінювати і на що? як допропорядні громадяни ми працюємо чи пак робимо роботу, отримуємо за це якісь гроші, видача яких постійно затримується.
інші ж можуть, чому я так швидко здалася. не лишається сил на творчість, особисте життя і подорожі. мені фізично не вдаєтсья усе поєднувати. за це соромно, бо інші витримують, а я так швидко вигораю і виснажуюся. можливо, потрібно просто відпочити, що воостаннє було, мабуть, у році 2007. але незадоволення повернеться. а, може, насправді я не емансипована сильна жінка, а народжена для каструль, підгузок і каждий вєчєр ждать мілава с работи. це, звісно, крайність. допоки на жодній роботі я не затримувалася більше півроку. спершу ентузіазм і понаднормовий графік, далі поступово приходить посередність і думки, коли прийдуть вихідні. колись я була абсолютно переконана, що не буду однією з тих, хто чекає п"ятницю, як друге пришестя Христа. здавалося, робота настільки мені подобатиметься, що більше ні на що більше не захочеться відволікатися.
але, здається, кардинально змінити все і мати свій власний графік + нормальний фінансовий дохід можуть лише генератори неймовірних ідей, типу Джобси і Цукенберги. що ж робити звичайній людині, без особливо унікальних навичок, у країні з такими економічними обставинами. це питання страху перед змінами чи навпаки все вищенаписане - ознака інфантильності.
і всі ці слова просто кричать і тарабанять свинцем у голові якоїсь листопадової ночі. прокидаєшся о 5 ранку, наче після кошмарного сну. і розумієш, те, що робиш не твоє і далі робити цього не можеш. після місяць не можеш нормально спати. але як змінювати і на що? як допропорядні громадяни ми працюємо чи пак робимо роботу, отримуємо за це якісь гроші, видача яких постійно затримується.
інші ж можуть, чому я так швидко здалася. не лишається сил на творчість, особисте життя і подорожі. мені фізично не вдаєтсья усе поєднувати. за це соромно, бо інші витримують, а я так швидко вигораю і виснажуюся. можливо, потрібно просто відпочити, що воостаннє було, мабуть, у році 2007. але незадоволення повернеться. а, може, насправді я не емансипована сильна жінка, а народжена для каструль, підгузок і каждий вєчєр ждать мілава с работи. це, звісно, крайність. допоки на жодній роботі я не затримувалася більше півроку. спершу ентузіазм і понаднормовий графік, далі поступово приходить посередність і думки, коли прийдуть вихідні. колись я була абсолютно переконана, що не буду однією з тих, хто чекає п"ятницю, як друге пришестя Христа. здавалося, робота настільки мені подобатиметься, що більше ні на що більше не захочеться відволікатися.
але, здається, кардинально змінити все і мати свій власний графік + нормальний фінансовий дохід можуть лише генератори неймовірних ідей, типу Джобси і Цукенберги. що ж робити звичайній людині, без особливо унікальних навичок, у країні з такими економічними обставинами. це питання страху перед змінами чи навпаки все вищенаписане - ознака інфантильності.