Писати - стидно
Коли я була школяркою, то писала вірші. Цей факт украй нашкодив моїм знанням з української літератури, бо ми зі вчителем мали домовленість: замість того, щоб читати згідно з ухваленою навчальною частиною програмою про всяких Чіпок і Кайдашів, я мусила щотижня приносити йому нову поезію. Моя схильність до римування, фактично, стала такою ж відмазкою від літератури, як липова медична довідка - від висіння на турніку на фізкультзаняттях (всі так робили).
Мій вчитель був мудрий чоловік і, мабуть, обрав таку стратегію неспроста. Поет має бути неуком, бо чим ближчий він за своїм розвитком до папуаса, тим кращий зберігає зв'язок із підсвідомістю, інтуїцією, діонісійським началом та іншими штуками, назви яких йому не обов’язково знати. Якщо поезія це «коли два слова зустрічаються вперше», то інтелект зі своєю наїждженою магістраллю синаптичних рейок і стрілок з більшою ймовірністю допоможе їм розминутися.
А взагалі у сучасному толерантному до різних перверзій світі любов до писання лишається чи не останньою віддушиною для дискримінації, рятівним острівцем до здорового висміювання. Писати - стидно. Якщо це заняття не приносить прибутків, звичайно. Графоманія - це серйозна соціальна проблема, треба привернути до неї увагу ЗМІ. Треба писати про неї побільше, побільше. Але міністерство охорони здоровя розводить руками, люди в білих халатах безсилі. Патамушо графоманію, на відміну від інших маній та аддикцій, не можна вилікувати на м’якенькій кушетці психоаналітика - так вона лише переходить у вербальну форму. Єдиною панацеєю, на яку можуть надіятися нещасні, все ще лишається старий добрий хук справа чавунним кулаком реальності по їбалу.
Мій вчитель був мудрий чоловік і, мабуть, обрав таку стратегію неспроста. Поет має бути неуком, бо чим ближчий він за своїм розвитком до папуаса, тим кращий зберігає зв'язок із підсвідомістю, інтуїцією, діонісійським началом та іншими штуками, назви яких йому не обов’язково знати. Якщо поезія це «коли два слова зустрічаються вперше», то інтелект зі своєю наїждженою магістраллю синаптичних рейок і стрілок з більшою ймовірністю допоможе їм розминутися.
А взагалі у сучасному толерантному до різних перверзій світі любов до писання лишається чи не останньою віддушиною для дискримінації, рятівним острівцем до здорового висміювання. Писати - стидно. Якщо це заняття не приносить прибутків, звичайно. Графоманія - це серйозна соціальна проблема, треба привернути до неї увагу ЗМІ. Треба писати про неї побільше, побільше. Але міністерство охорони здоровя розводить руками, люди в білих халатах безсилі. Патамушо графоманію, на відміну від інших маній та аддикцій, не можна вилікувати на м’якенькій кушетці психоаналітика - так вона лише переходить у вербальну форму. Єдиною панацеєю, на яку можуть надіятися нещасні, все ще лишається старий добрий хук справа чавунним кулаком реальності по їбалу.