Психологи в зоне АТО
Сьогодні вся Україна - і військові, і суспільство, - всі ми переживаємо велике потрясіння, що почалося з Майдану. Важливо правильно пережити травматичну подію. Якщо цього не зробити, то приблизно через півроку-рік країну чекають серйозні наслідки. Те, що було з людьми після Афганістану, з тими, хто повернувся після участі у воєнних конфліктів у інших країнах. Людям було дуже важко "вписатися" в мирне життя. У багатьох суттєво погіршилося здоров’я, багато стали залежними від алкоголю, людьми з нестійкою психікою.
Травми накопичуються і мають тенденцію до повторення. Травма передається від батьків до дітей - якщо травмовані батьки, то велика ймовірність, що будуть травмовані й діти. Якщо говорити про народ, то травма передається тут через покоління. Згадаймо передісторію України за останні сто років: жодного разу не відбулося позитивного завершення травматичної події, досвід не був конструктивно переосмислений і інтегрований у життя.
Накопичені травми в душі людини і в душі народу, залишаються в замороженому стані: ниють, непокоять. Душа прагне звільнитися від цього.
Травма завжди впливає на процес переробки інформації. Залежно від того, наскільки глибоко людина травмується, руйнується картина світу - частково чи повністю. І це не всі витримують цей крах, катастрофу. Руйнуються всі захисти, звички, стереотипи.
Але водночас, це великий шанс. Завжди криза - це можливість для змін.
...Був проведений такий цікавий експеримент. Щурів кинули в скляну посудину з водою. Вони все обстежили й зрозуміли, що вибратися звідти неможливо. Через три години почали тонути. Тоді їм кинули канат: тварини вибралися в безпечне місце, зігрілися, поїли, відпочили. Через якийсь час цих же щурів посадили в ту саму посудину з водою. І тепер скажіть, як ви думаєте, перший раз вони плавали три години, скільки плавали щури вдруге?
Вони плавали три доби! У щурів була надія, вони знали, що є шанс вибратися; вірили, що в якийсь момент може з`явитися канат, і вони врятуються. Якщо люди знають, що все ж таки є шанс вижити, у них з’являється неймовірна сила. Люди мають знати, що в України є шанс не тільки вижити, а й жити так добре, як ми не жили ніколи раніше.
...Ми живемо у нормальному стані, і коли відбувається якась подія, яка становить загрозу для нашого життя - достатньо нова, несподівана, різка, - в нас з’являється тривога, від легкої (перша стадія) до шоку, ступору.
І це нормально, тому що стадію шоку природа придумала, й не тільки для людини, а й для тварини. В мозку спрацьовує запасний клапан, який відключає всі частини мозку, залишаючи лише стволову частину: починає діяти рептильна система (парасимпатична). Йде виділення гормонів: по-перше - знеболюючих гормонів, по-друге - ендорфінів (ейфорія буває), і, по-третє - адреналіну, з'являється дуже велика сила.
Усі, кого я запитую, поранені - вони не відчували болю, зовсім.
Хтось каже: "Я дві години ще бігав з осколком...". Або якщо відчували, то це так... як глухо щось ударило - неспівмірно тому, яка травма фізична і больовий ефект.
Йде підйом адреналіну, потім включається вже лімбічна система, і людина до восьми годин без ніякої шкоди для здоров'я може не їсти,не пити, не спати, виконувати такі речі, які вона не може виконувати у нормальному стані. Потім, після цього, йде етап стресу. Це - шок.
На етапі стресу відчувається страшенна втома. Людина дуже втомлена не тому, що вона набігалася-натомилася, як раз навпаки: тому що розпадається адреналін і відбувається інтоксикація, вона просто отруюється. І потім, після цього, пішов процес виходу з травми: на цьому рівні працює симпатична нервова система, парасимпатична.
І "система соціального і емоційного контролю". Це вже, власне, людська особливість, і цей процес виходу, півроку на нього вважається нормою (ми не говоримо про посттравматичні розлади), і навіть до року.
І тут вже включається "думалка" - когнітивна функція. Людина повинна відповісти, вона починає розповідати... Далі вона розповідає вже те, що вона переживала, не просто як глядач.
В неї з'являється цілий ряд питань, тому що травма завжди порушує процес переробки інформації. Травма, взагалі, завжди зв'язана з інформацією. Людині потрібно відповісти на цілий ряд запитань, які її хвилюють: "Хто мій ворог? (особливо, якщо брати цю війну). Проти кого ми воюємо? За що ми вмираємо?" Ці питання повинні мати відповіді.
Але часто все дуже стрімко відбувається, ми потрохи вилазимо зі стресу, але вже дуже скоро, знову до нього потрапляємо. Зростає роздратування, злість. В якийсь момент ми впадаємо в ступор, коли вже абсолютно все байдуже. Ми можемо так сковзати, але все одно, якщо ми пройшли якийсь шматочок, то потім сюди ми дорогу вже знаємо, швидко виходимо і ліземо далі.
І цей рівень завжди буде на порядок вищий, наскільки була глибока травма, наскільки зміниться нове наше буття від того, що трапилося. Чим глибша травма - тим більший потенціал ми маємо.
...Що треба обов`язково порадити, бо це дуже важливо - це підбиття підсумків, на психологічному язику - дебріфінг. Важливо проговорити все, що відбулося, встановити певну картину, бо якщо цього не робити, то можуть бути провали в пам'яті. Потім проходить час, і наша психіка не може його переробити і осмислити, доки не згадає, а згадати вона не може. І психолог теж не може допомогти, бо він там не був, наче "гумкою витерто".
Другий момент - це біда, що чоловіки не можуть визнати, що бояться, і страх подавлюється, не усвідомлюється. Вони самі собі бояться зізнатися, що страшно, а боятися - це нормально, тому, якщо не буде страху, то не будуть виділятися потрібні для адаптації гормони. Не бояться лише хворі люди.
Але чоловіки подавлюють все це, й постійно перебувають в стані надзбудження, стають пильними, й страх не дає розслабитись, і тоді дуже важко працювати із цим станом роздратування, якщо людина не визнає страху. Треба визнати страх. Це важливий момент.
Ще хотіла сказати: коли людина виходить із такого стану, на неї находить приступ порожнечі, суму і хочеться плакати. Жінки дають собі можливість поплакати, а чоловіки стереотипно - ні. Вони ходять і починають себе "стискати", "змучувати", і потім з’являються різні психосоматичні захворювання. Тоді я раджу, якщо не можеш виплакатись у психолога, священика чи іншої людини, треба запалити свічку і біля цієї свічки поплакати і виговорити все, що на душі. Це допомагає.
Ще дуже допомагає, коли людина пише, занотовує все, що її тривожить.
Фільми певні, пісні і творчість допомагають.
Дуже допомагають домашні тварини - і ви самі бачили, майже на кожній базі чи на блокпості є свої улюбленці кошки й собаки - всі ці Пулі, Атошкі, Гільзи…
Взагалі, дуже важливо, щоб людина, в якому б не була стані (це стосується і родин, які перебувають в зоні АТО, і біженців), потрібно робити собі свято, бо якщо буде постійно напруга. Люди там вміють робити собі свято. Треба більше цього свята.
Ссылка для российских читателей
Травми накопичуються і мають тенденцію до повторення. Травма передається від батьків до дітей - якщо травмовані батьки, то велика ймовірність, що будуть травмовані й діти. Якщо говорити про народ, то травма передається тут через покоління. Згадаймо передісторію України за останні сто років: жодного разу не відбулося позитивного завершення травматичної події, досвід не був конструктивно переосмислений і інтегрований у життя.
Накопичені травми в душі людини і в душі народу, залишаються в замороженому стані: ниють, непокоять. Душа прагне звільнитися від цього.
Травма завжди впливає на процес переробки інформації. Залежно від того, наскільки глибоко людина травмується, руйнується картина світу - частково чи повністю. І це не всі витримують цей крах, катастрофу. Руйнуються всі захисти, звички, стереотипи.
Але водночас, це великий шанс. Завжди криза - це можливість для змін.
...Був проведений такий цікавий експеримент. Щурів кинули в скляну посудину з водою. Вони все обстежили й зрозуміли, що вибратися звідти неможливо. Через три години почали тонути. Тоді їм кинули канат: тварини вибралися в безпечне місце, зігрілися, поїли, відпочили. Через якийсь час цих же щурів посадили в ту саму посудину з водою. І тепер скажіть, як ви думаєте, перший раз вони плавали три години, скільки плавали щури вдруге?
Вони плавали три доби! У щурів була надія, вони знали, що є шанс вибратися; вірили, що в якийсь момент може з`явитися канат, і вони врятуються. Якщо люди знають, що все ж таки є шанс вижити, у них з’являється неймовірна сила. Люди мають знати, що в України є шанс не тільки вижити, а й жити так добре, як ми не жили ніколи раніше.
...Ми живемо у нормальному стані, і коли відбувається якась подія, яка становить загрозу для нашого життя - достатньо нова, несподівана, різка, - в нас з’являється тривога, від легкої (перша стадія) до шоку, ступору.
І це нормально, тому що стадію шоку природа придумала, й не тільки для людини, а й для тварини. В мозку спрацьовує запасний клапан, який відключає всі частини мозку, залишаючи лише стволову частину: починає діяти рептильна система (парасимпатична). Йде виділення гормонів: по-перше - знеболюючих гормонів, по-друге - ендорфінів (ейфорія буває), і, по-третє - адреналіну, з'являється дуже велика сила.
Усі, кого я запитую, поранені - вони не відчували болю, зовсім.
Хтось каже: "Я дві години ще бігав з осколком...". Або якщо відчували, то це так... як глухо щось ударило - неспівмірно тому, яка травма фізична і больовий ефект.
Йде підйом адреналіну, потім включається вже лімбічна система, і людина до восьми годин без ніякої шкоди для здоров'я може не їсти,не пити, не спати, виконувати такі речі, які вона не може виконувати у нормальному стані. Потім, після цього, йде етап стресу. Це - шок.
На етапі стресу відчувається страшенна втома. Людина дуже втомлена не тому, що вона набігалася-натомилася, як раз навпаки: тому що розпадається адреналін і відбувається інтоксикація, вона просто отруюється. І потім, після цього, пішов процес виходу з травми: на цьому рівні працює симпатична нервова система, парасимпатична.
І "система соціального і емоційного контролю". Це вже, власне, людська особливість, і цей процес виходу, півроку на нього вважається нормою (ми не говоримо про посттравматичні розлади), і навіть до року.
І тут вже включається "думалка" - когнітивна функція. Людина повинна відповісти, вона починає розповідати... Далі вона розповідає вже те, що вона переживала, не просто як глядач.
В неї з'являється цілий ряд питань, тому що травма завжди порушує процес переробки інформації. Травма, взагалі, завжди зв'язана з інформацією. Людині потрібно відповісти на цілий ряд запитань, які її хвилюють: "Хто мій ворог? (особливо, якщо брати цю війну). Проти кого ми воюємо? За що ми вмираємо?" Ці питання повинні мати відповіді.
Але часто все дуже стрімко відбувається, ми потрохи вилазимо зі стресу, але вже дуже скоро, знову до нього потрапляємо. Зростає роздратування, злість. В якийсь момент ми впадаємо в ступор, коли вже абсолютно все байдуже. Ми можемо так сковзати, але все одно, якщо ми пройшли якийсь шматочок, то потім сюди ми дорогу вже знаємо, швидко виходимо і ліземо далі.
І цей рівень завжди буде на порядок вищий, наскільки була глибока травма, наскільки зміниться нове наше буття від того, що трапилося. Чим глибша травма - тим більший потенціал ми маємо.
...Що треба обов`язково порадити, бо це дуже важливо - це підбиття підсумків, на психологічному язику - дебріфінг. Важливо проговорити все, що відбулося, встановити певну картину, бо якщо цього не робити, то можуть бути провали в пам'яті. Потім проходить час, і наша психіка не може його переробити і осмислити, доки не згадає, а згадати вона не може. І психолог теж не може допомогти, бо він там не був, наче "гумкою витерто".
Другий момент - це біда, що чоловіки не можуть визнати, що бояться, і страх подавлюється, не усвідомлюється. Вони самі собі бояться зізнатися, що страшно, а боятися - це нормально, тому, якщо не буде страху, то не будуть виділятися потрібні для адаптації гормони. Не бояться лише хворі люди.
Але чоловіки подавлюють все це, й постійно перебувають в стані надзбудження, стають пильними, й страх не дає розслабитись, і тоді дуже важко працювати із цим станом роздратування, якщо людина не визнає страху. Треба визнати страх. Це важливий момент.
Ще хотіла сказати: коли людина виходить із такого стану, на неї находить приступ порожнечі, суму і хочеться плакати. Жінки дають собі можливість поплакати, а чоловіки стереотипно - ні. Вони ходять і починають себе "стискати", "змучувати", і потім з’являються різні психосоматичні захворювання. Тоді я раджу, якщо не можеш виплакатись у психолога, священика чи іншої людини, треба запалити свічку і біля цієї свічки поплакати і виговорити все, що на душі. Це допомагає.
Ще дуже допомагає, коли людина пише, занотовує все, що її тривожить.
Фільми певні, пісні і творчість допомагають.
Дуже допомагають домашні тварини - і ви самі бачили, майже на кожній базі чи на блокпості є свої улюбленці кошки й собаки - всі ці Пулі, Атошкі, Гільзи…
Взагалі, дуже важливо, щоб людина, в якому б не була стані (це стосується і родин, які перебувають в зоні АТО, і біженців), потрібно робити собі свято, бо якщо буде постійно напруга. Люди там вміють робити собі свято. Треба більше цього свята.
Ссылка для российских читателей