Сьогодні - Сергій Довлатов
Сьогодні Сергію Довлатову могло би бути 70 років.
«Я родился в не очень-то дружной семье. Посредственно учился в школе. Был отчислен из университета. Служил три года в лагерной охране. Писал рассказы, которые не мог опубликовать. Был вынужден покинуть родину. В Америке я так и не стал богатым или преуспевающим человеком. Мои дети неохотно говорят по-русски. Я неохотно говорю по-английски. В моем родном Ленинграде построили дамбу. В моем любимом Таллине происходит непонятно что. Жизнь коротка. Человек одинок. Надеюсь, все это достаточно грустно, чтобы я мог продолжать заниматься литературой...»
С. Довлатов
Справжній письменник подібний у чомусь на державу, у якій живе і яка 90% свого бюджету витрачає на озброєння, інші десять відсотків не можуть ні нагодувати, ні обігріти народ, письменник дев'яносто відсотків своїх сил, розуму, таланту, життя витрачає на творчість, у нього просто немає ні часу, ні можливостей бути хорошою людиною. Сергій Довлатов - найбільший виняток з цього правила: у нього завжди були і сили, і час, і співчуття, і поблажливість, і доброта, і делікатність, щоб залишатися в будь-яких обставин хорошою людиною. Довлатов не захотів підписувати традиційний договір між життям та мистецтвом. Коли життя, як Атлантида, занурюється на дно мистецтва, остаточно перетворившись на фарс, то самому мистецтву нічого не залишається, як створювати острівці згубної суші - факту, документу, хроніки, імені. Він вибудував своє життя так, що у ньому відбувалося тільки те, що було потрібне його літературі, його творчості. Все інше випалювалось, знищувалося і просто не могло статися. Довлатов писав прозу, але з численних спроб надрукуватися в радянських журналах нічого не виходило. Набір його першої книги був знищений за розпорядженням КДБ. З кінця 60-х Довлатов публікується у самвидаві, а у 1976 році деякі його оповідання були опубліковані на Заході в журналах «Континент», «Время и мы», за що він був виключений зі Спілки журналістів СРСР. У 1978 році через переслідування влади Довлатов емігрував до Відня, а потім переселився до Нью-Йорка, де видавав залихвацьку ліберальну емігрантську газету «Новий американець». Одна за одною виходили книги його прози - «Невидимая книга» (1978 ), «Соло на ундервуде» (1980), повісті «Компромисс» (1981), «Зона» (1982), «Заповідник» (1983), «Наши» (1983) та ін. До середини 80-х років домігся великого читацького успіху, друкувався в престижному журналі «New Yorker». За дванадцять років життя в еміграції видав 12 книг, які виходили у США і Європі. В СРСР письменника знали по самвидаву та його авторській передачі на радіо "Свобода". Перечитуючи його книги весь час ловиш себе на думці, що сюжет ще може повернутися як завгодно, обдурити тебе та надати якусь неймовірно щасливу розв'язку. Тобто, можливо, геніальний текст - це текст, якому при будь-яких повторах забезпечений читацьке переживання і очікування непередбачуваного...
Довлатов - великий і неперевершений майстер афоризму. Судіть:
Талант - это как похоть. Трудно утаить. Еще труднее симулировать.
Ирония - любимое, а главное, единственное оружие беззащитных.
Снобизм - это единственное растение, которое цветет даже в пустыне.
«Я родился в не очень-то дружной семье. Посредственно учился в школе. Был отчислен из университета. Служил три года в лагерной охране. Писал рассказы, которые не мог опубликовать. Был вынужден покинуть родину. В Америке я так и не стал богатым или преуспевающим человеком. Мои дети неохотно говорят по-русски. Я неохотно говорю по-английски. В моем родном Ленинграде построили дамбу. В моем любимом Таллине происходит непонятно что. Жизнь коротка. Человек одинок. Надеюсь, все это достаточно грустно, чтобы я мог продолжать заниматься литературой...»
С. Довлатов
Справжній письменник подібний у чомусь на державу, у якій живе і яка 90% свого бюджету витрачає на озброєння, інші десять відсотків не можуть ні нагодувати, ні обігріти народ, письменник дев'яносто відсотків своїх сил, розуму, таланту, життя витрачає на творчість, у нього просто немає ні часу, ні можливостей бути хорошою людиною. Сергій Довлатов - найбільший виняток з цього правила: у нього завжди були і сили, і час, і співчуття, і поблажливість, і доброта, і делікатність, щоб залишатися в будь-яких обставин хорошою людиною. Довлатов не захотів підписувати традиційний договір між життям та мистецтвом. Коли життя, як Атлантида, занурюється на дно мистецтва, остаточно перетворившись на фарс, то самому мистецтву нічого не залишається, як створювати острівці згубної суші - факту, документу, хроніки, імені. Він вибудував своє життя так, що у ньому відбувалося тільки те, що було потрібне його літературі, його творчості. Все інше випалювалось, знищувалося і просто не могло статися. Довлатов писав прозу, але з численних спроб надрукуватися в радянських журналах нічого не виходило. Набір його першої книги був знищений за розпорядженням КДБ. З кінця 60-х Довлатов публікується у самвидаві, а у 1976 році деякі його оповідання були опубліковані на Заході в журналах «Континент», «Время и мы», за що він був виключений зі Спілки журналістів СРСР. У 1978 році через переслідування влади Довлатов емігрував до Відня, а потім переселився до Нью-Йорка, де видавав залихвацьку ліберальну емігрантську газету «Новий американець». Одна за одною виходили книги його прози - «Невидимая книга» (1978 ), «Соло на ундервуде» (1980), повісті «Компромисс» (1981), «Зона» (1982), «Заповідник» (1983), «Наши» (1983) та ін. До середини 80-х років домігся великого читацького успіху, друкувався в престижному журналі «New Yorker». За дванадцять років життя в еміграції видав 12 книг, які виходили у США і Європі. В СРСР письменника знали по самвидаву та його авторській передачі на радіо "Свобода". Перечитуючи його книги весь час ловиш себе на думці, що сюжет ще може повернутися як завгодно, обдурити тебе та надати якусь неймовірно щасливу розв'язку. Тобто, можливо, геніальний текст - це текст, якому при будь-яких повторах забезпечений читацьке переживання і очікування непередбачуваного...
Довлатов - великий і неперевершений майстер афоризму. Судіть:
Талант - это как похоть. Трудно утаить. Еще труднее симулировать.
Ирония - любимое, а главное, единственное оружие беззащитных.
Снобизм - это единственное растение, которое цветет даже в пустыне.