Притча
Жили-були два брати. І хоча вони були двійнятами, один з них завжди вважав себе старшим. Один був нахабним, підступним і пихатим. Інший був спокійним, мовчазним і впертим. Але якщо траплялося кому розлютити другого брата, то вже жалкували потім. По-різному жили: і добре і погано, сварилися і мирилися, жили разом і окремо... Але залишалися братами. І ось, проживши довгий час разом, вони вирішили розселитися. Молодший оселився поруч з хатою старшого і стали вони віднині сусідами. І почалися коїтися дивні речі. Старший брат, який звик повчати молодшого, почав відчувати, що йому більше нема кого вчити, нема з кого кепкувати і забирати харчі. Йому стало сумно і виростив він на другого брата образу. Так, одного дня він прийшов до молодшого брата у його хату і сказав йому:
- Ця хата - моя хата. Я тут завжди жив. Ця городина - моя городина. Я з неї завжди годувався. Ці речі - мої речі, бо залишив їх мій батько. Та і взагалі: ти не існуєш. Ти - це я. Правда, трохи спаскудженого вигляду, але я. Загалом, тебе не існує. А отже, це все - моє. І ти - насправді я, відкрий-но очі.
Слухав-слухав другий брат. Терпів-терпів... А потім як лусне старшого в п'ятак, що аж вилетів той із хати, і перечіпаючись, побіг до себе.
Мораль цієї притчі така: яким би не був ти братом, а до брата у душу не лізь і майна його не чіпай.
- Ця хата - моя хата. Я тут завжди жив. Ця городина - моя городина. Я з неї завжди годувався. Ці речі - мої речі, бо залишив їх мій батько. Та і взагалі: ти не існуєш. Ти - це я. Правда, трохи спаскудженого вигляду, але я. Загалом, тебе не існує. А отже, це все - моє. І ти - насправді я, відкрий-но очі.
Слухав-слухав другий брат. Терпів-терпів... А потім як лусне старшого в п'ятак, що аж вилетів той із хати, і перечіпаючись, побіг до себе.
Мораль цієї притчі така: яким би не був ти братом, а до брата у душу не лізь і майна його не чіпай.