Лист №1
Зараз мені здається, що я вже ніколи не зможу розмовляти про кохання іншою мовою, ніж твоєю. Коли ти кутав мене у махровий рушник, витираючи чорне павутиння туші, що розходилось з-під вій наче вугільні сліди літаків, я мовчала і слухала тебе. Ти казав, що в мене «не сформований мовний апарат», тому я сором’язливо вибігала з кімнати, щоб ти не чув, як я вимовляю цю довбану вулицю оператору таксі. Потім поверталась до тебе в обійми ще на 10 хвилин, поки не починали дзвонити з невідомих номерів «шевролє авео» і «део ланоси», викидаючи мене в дощ, в місто, в довгий нічний проспект з проститутками. Ще трохи я занурювала руки тобі під футболку, цілувала теплу вилицю, бавилася с циганською сережкою у вусі. Мені навіть не треба заплющувати очі, щоб відтворити у пам’яті мапу твого тіла: паралелі, меридіани, ціла планета, мій власний всесвіт. Вже тоді, обіймаючи тебе за 10 хвилин до таксі, я чула, як сухим гарячим піском ти розсипаєшся під моїми пальцями, застрягаєш у складках одягу. Через рік я продовжую знаходити болючі флеш беки: одягаючи старі джинси, або ті ж самі кросівки, я раз у раз натикаюся на морське каміння та скляний пісок твоїх останків, що дряпають шкіру. Дрібні ранки, непомітні з першого погляду, особливо чуттєві до полуничного соку, алкоголю та чужих поцілунків. Деякі з них, загоюючись, перетворюються на родимки, а деякі утворюють під шкірою цупкий шар, сприйнятливий лише до проміння азійського сонця.
Я пишу тобі листи українською, як ти любиш, не ховаючи очей, сповнених ранковим морем. Іноді для моря стає мало місця і воно потрошку виливається разом з маленькими рибами, затонулими у трикутниках кораблями та випадковими айсбергами, що тануть одразу ж, падаючи на мої груди.