Закінчення мого нового роману
Нічого страшного з тією поїздкою, даремно лукавий Вонсович переймався. Він узагалі чітко просікав ситуацію: коли треба бути на гребні хвилі, а коли краще не висовуватися. У дев'яностому році, ще юним прапорщиком, він вступив до КПРС: "Як це я, захисник Вітчизни, буду безпартійним?" Звісно, у той час ніякого державного кордону в Ганській області ще не було, служив він у звичайній частині командиром господарського взводу. А вже за рік по тому, одразу після поразки путчу, він публічно роздер партквитка, вступив до Руху й розмолотив довбнею погруддя вождя світового пролетаріату в підшефній школі.
У ті часи в кожної школи були шефи: завод, фабрика, військова частина... Звісно, установам та підприємствам те шефство треба було, як підводі п'яте колесо, зате навчальним закладам... Тут тобі й профорієнтація, і допомога. То шефи стадіон збудують, то інвентар закуплять... Тому за грошовитих шефів між школами точилася постійна підкилимова боротьба. От правда: уявіть собі, що ви - директор школи, і всучили вам (навіть не вам, вашому невдатному попередникові) у шефи якийсь НДІ. А сусідня школа, котра програє вам на всіх предметних олімпіадах, у котрої щороку менше медалістів, менший процент вступу випускників до ВНЗ і взагалі середня успішність нижча, й плентається вона в соцзмаганні на відміну від вас десь у середнячках, так от, ця абсолютно непоказна школа має в шефах легендарний завод, що експортує свої фотоапарати в сорок країн світу. І сиплеться на неї, як з рогу достатку, постійна багата й незаслужена допомога. Сподобається вам таке?
Військові частини належали радше до бажаних шефів. Та й військовикам патронувати школи було, мабуть, не надто обтяжливо. Особливо, зважаючи на кількість неодружених офіцерів та незаміжніх вчительок.
Тому коли Вонсовичу наприкінці серпня 91-го подзвонила (завважте - особисто!) симпатична піонервожата й спитала, чи не міг би шановний Ярослав Мирославович допомогти прибрати до підвалу зі шкільного фойє величеньке погруддя Ілліча , що стовбичить там, абсолютно недоречне після проголошення Батьківщиною незалежності, прапорщик не довго розмірковував, а, погодивши питання із замполітом та взявши чотирьох бійців, вирушив шістдесят шостим "газоном" до підшефних.
Він і раніше бував у цій школі, але на невід'ємний атрибут холу - бюст вождя - уваги в сенсі його ваги та габаритів якось не звертав. Збагнув велич поставленої бойової задачі прапорщик лише тоді, коли зі скульптури зняли величезне полотнище, що колись слугувало завісою в актовому залі. Здоровецький - не менш як півтора на півтора метри завширшки й метр сорок заввишки - вождь виявився не гіпсовим, як слід було очікувати, а монолітно відлитим у славні шістдесяті з бетону, ще й армованим всередині добрим залізяччям.
- М-дя, - вихопилося у Вонсовича, коли він оцінив значущість цієї ідеологічної брили.
- Що, не зможете? - округлила виразні очі миловида вожата. - У нас сьогодні загальні батьківські збори, недобре вийде, якщо він тут стоятиме. Що батьки скажуть?
- Нічого не скажуть, - упевнено заявив вояк. - Хлопці, берімося!
Четверо дужих досвідчених вантажників, та ще й на пасах, можливо, і спромоглися би знести цей шедевр соцреалізму до підвалу. Жовторотим солдатикам вождь світового пролетаріату не дався: він кивнув раз, другий, потім похилитався, буцімто приміряючись, і пірнув з постаменту маківкою просто в метлаську плитку підлоги. Звивиста розколина поділила вождеві спину навпіл від тім’я до лопаток.
- Ах, - розгублено видихнула вожата.
- Бля, - відлунням прошепотів Вонсович. - Коли у вас збори? - рішуче повернувсь він до дівчини.
- За дві години, - прошелестіла вона.
- Будьте певні, до того його тут не буде, - запевнив прапорщик і скомандував водієві. - Бігом до машини по молот і лом!
Потужні удари канонадою загули по школі. На відміну від своїх наступників початку 90-х, засновник КПРС та першої в світі держави робітників і селян виявився стійким і ламався неохоче. Зацікавлене гуркотом, з найближчої класної кімнати визирнуло яснооке дівчисько років восьми з двома русявими кісками:
- Наталь-Іванно, нащо дядько дідуся Лєніна по голові молотком б'є? Він був хороший, мені бабуся розповідала!
Коли перші батьки зайшли до шкільного фойє, підлога там сяяла небаченою чистотою, постамент від бюсту відпочивав у підвалі, а в купі старанно покришеного бетонного щебеню й покрученої арматури на звалищі за школою ніхто нізащо не впізнав би колишнього дідуся всіх тутешніх жовтенят, на очах котрого майже тридцять років їх приймали на урочистих лінійках 22 квітня в піонери...
- Винесли Ілліча? - спитав замполіт, коли шефи повернулися до частини.
- Винесли. На звалище, - бадьоро доповів Вонсович.
- ??? - витріщився на нього офіцер.
- Того бюста цілого не підняти й удесятьох. Так ми рознесли його на друзки й винесли, - пояснив прапорщик.
- Дивись, Ярко, - похитав головою заступник командира. - Якщо комуністи повернуться, поїдеш ти років на десять на Колиму...
- Не повернуться, - невпевнено заперечив молодик.
Остаточно він заспокоївся лише після того, як перший президент молодої держави видав указ про ліквідацію символіки тоталітарного режиму. З піонервожатою у хвацького вояка нічого не вийшло: вона почала старанно уникати його після того, як їй нагоріло від директорки школи. Не за ідеологію, за бухгалтерію: перший голова Раднаркому числився матеріальною цінністю з інвентарним номером, котру для списання треба було пред'явити комісії. А показувати, завдяки старанням завзятого молотобійця Вонсовича та його сумлінних помічників, було, як ви розумієте, нічого.