Успіх козацьких родів. Милорадовичі.
Якщо вже мова зайшла про Скоропадських, то й про Милорадовичів не можне не сказати, бо цей рід із ними пов'язаний досить тісно. Взагалі Милорадовичі - не українці за походженням. Три брати, які стоять біля витоків російської/української гілки цього роду були шпигунами Петра Першого, що за його наказом займалися антиосманманською діяльністю. А на початку 18 століття вони перебралися в Україну, де їх поставили на чолі козацьких полків. Однак пригноблювачів українства із них не вийшло, бо вони дуже швидко породичалися із козацькою старшиною, та самі перестали від неї відрізнятися. Звали братів Михайло, Гаврило та Олександр. Про нащадків наймолодшого, Олександра, нічого не відомо, а нащадки двох старших братів домоглися надзвичайного успіху як в Україні, так і у Російській імперії в цілому. І Михайло і Гаврило встигли по черзі побувати гадяцькими полковниками, немало крали і наживалися на простих козаках. Гаврила Данило Апостол за це навіть зняв із посади, але це на долю його дітей ніяк не вплинуло. Вони справно займали як "козацькі" посади, так і придворні.
Друге покоління Милорадовичів в Україні представлено Степаном Михайловичем та Антоном Гавриловичем. Степан Михайлович робив "козацьку" кар'єру дослужившись до бунчукового товариша. За дружину він узяв собі Марію із козацького роду Гамалій, яка народила йому сімох синів. Про бідування тогочасних козаків можна судити із того, що село Позняки на Полтавщині Милорадовичу дісталося разом із дружиною у якості посагу. Що ж до Антона Гавриловича Милорадовича, то він також був бунчуковим товаришем та мав численних нащадків.
Третє покоління Милорадовичів - це перш за все нащадки Степана Михайловича, які обрали військову кар'єру. Причому служили не як козаки, а саме як дворяни. Із них найвище піднявся Петро Степанович Милорадович. Збереглися уривкові свідчення, що він брав участь у походах проти турок іще підлітком у 30-ті роки 18 століття. Потім навчався у Київській академії, але зрештою знову повернувся на військову службу. Займався він переважно військовою канцелярією та судочинством, але був на відміну від свого діда дуже чесним у ділах, через що і просунувся по службі. У 1762 році він стає Чернігівським полковником і у цій якості приймає участь у декількох військових компаніях. Залишається він полковником аж до 1781 року, коли цю посаду ліквідують разом із усією українською автономією. Але на кар'єру Милорадовича це ніяк не впливає. Він стає Генерал-майором та невдовзі виходить у відставку. На місці чернігівського полку утворюється Чернігівське намісництво, на чолі якого стає хо б ви думали? Андрій Степанович Милорадович - рідний брат колишнього полковника. А, ну і портрет героя був би неповним, якщо не сказати, що одружився він на спадкоємиці роду Полуботків, завдяки чому став найбагатшою людиною України.
Андрія Степановича доля також не обділила. Він воював разом із Суворовим біля Козлуджі і дослужився до генерал-поручника перш ніж стати чернігівським намісником. Що ж до намісництва Андрія Степановича, то нічого поганого про нього сказати не можна. Іноді до цього козака у гості заїжджали старі бойові друзі - князі Суворов-Римнікський та Потьомкін -Таврійський та балакали про усіляке різне.
Ось у такій обстановці і виріс Михайло Андрійович Милорадович. Цьому нащадку сербських козаків судилося зробити карколомну військову кар'єру. Навчався спочатку у Петербурзі, а із семи років за кордоном - у Кенігзберзі, Гетингені, Стразбурзі. Опановував військову науку. У 16 років став прапорщиком і за рік у цій якості прийняв участь у російсько-шведській війні. По закінченні її він отримує звання поручника, а далі його кар'єра стрімко іде угору. Усього за вісім років він підіймається до генерал-майора і приймає командування полком, із яким згодом вирушає на Допомогу Суворову, що саме висадився у Італії. Потім були Аустерліц та російсько-турецька війна. В усіх цих компаніях Милорадович веде війська у бій особисто, рухаучись перед першою шеренгою.
У 1810 Милорадович стає Київським генерал-губернатором. На цьому посту він примудряється проводити бали у національній одежі у Маріїнському палаці та особисто приймає участь у гасінні грандіозної пожежі, у якій вигорів увесь Подол. Але мирне життя триває недовго. У 1812 році у Росію вторгається наполеон і Милорадович знову веде у бій війська. Бородіно, Малоярославець, Вязьма, Лейпциг в усіх цих битвах Михайло Милорадович відіграє вирішальну роль. Два оргени святого Георгія, два - святого Володимира, орден Андрія Первозванного (найвища нагорода імперії) золота із діамантами зброя. Генералу від інфантерії Милорадовичу не було чого бажати ще крім титулу. І у 1813 році він стає графом. Він герой і згодом для нього знаходять посаду. Милорадович знову стає генерал-губернатором. Але тепер вже не Києва, а самої столиці імперії. На цій посаді він і зустрічає повстання декабристів, яке коштувало йому життя.
Ще цікавіше склалася доля нащадків Петра Милорадовича. Григорій Петрович Милорадович спочатку також намагався робити військову кар'єру, але в середині 1780-х вимушений був перервати її через стан здоров'я. Замість цього він стає надвірним радником та виступає у якості помічника Олександра Безбородько, який саме організовував поїздку Катерини Другої Дніпром (він саме був її особистим радником). Візит імператриці закінчився, а Безбородько залишив Милорадовича головою української почти. На цій посаді Григорій Петрович діяв так вдало, що за кілька років піднявся до статського радника, а потім його діяльність (що полягала не лише у організації поштових станцій, а й у будівництві доріг) поширилася спочатку на Польщу, а потім і на Литву. Давно вже не було в живих Безбородька, а Григорій Пертович продовжував підійматися соціальними сходами. У 1802 він вже таємний радник та Таврійський губернатор. Але вже за рік він за власного бажання подає у відставку і останні двадцять п'ять років життя живе у власному маєтку.
Його справу продовжують діти. Лев, як я вже розповідав був одружений із тіткою майбутнього українського гетьмана Павла Сагайдачного. Олександр був дійсним статським радником та чернігівським губернатором. Олексій був учасником війни 1812 року і здобув у ній золоту зброю і згодом дослужився до поручника, але згодом здоров'я його стало слабким. Він страждав на туберкульоз, від якого і помер на тридцять другому році життя. Дмитро Милорадович дослужився до полковника.
Що ж до наступного покоління Милорадовичей, то перш за все тут слід відмітити Григорія Олександровича. Він, як і його предки, починав свою кар'єру як військовий, служив у Кавалергардському полку і дослужився там до ротмістра. Потім він нетривалий час служив у Генеральному штабі офіцером для особих доручень. Але за кілька років він, отримавши звання полковника повертається у Кавалергардський полк, де командує ескадроном. У 1873 році за особливі заслуги йому повертають титул графа, який носив свого часу його двоюрідний дід. Григорій Милорадович приймає участь у російсько-турецькій війні і проявляє хоробрість під Плевною. Військову кар'єру він закінчує генерал-лейтенантом. Одночасно він усе життя активно займається історією, і перш за все, історією України та козацьких родів. Наприкінці свого життя Георгій Олександрович стає сенатором.
Треба сказати, що українство поширювали і інші представники цього роду. Наприклад Василь Петрович Милорадович, хоч і був правником за освітою, але у другій половині 19 століття прославився саме як збирач фольклору і навіть отримав медаль Російського географічного товариства за збирання українських казок. Така ось історія сербського роду, який став російським дворянським, але залишився при цьому українським козацьким.
