Про вчителів, норвежців та канцелярські скріпки.
Колись, давно-давно ( але не настільки давно, щоб то було неправдою) , нацистська Німеччина окупувала Норвегію. Ну, як «окупувала», звалила старий уряд, встановила новий пронімецький і наказала, щоб її слухались. Бо ж норвежці - то нащадки вікінгів, арійці, Вальхалла, Нібелунги все таке. Звичайно, норвежцям уся ця катавасія із змінами уряду, тиском на коронованих осіб та обмеженнями широкої та глибокої норвежської душі не дуже сподобалась. І почали вони, хто як міг, шкодити нацистам. То замість залізної руди каміння накидають, то дрова гнилі підсунуть, то лосося пересолять. А коли кожен шкодить по трішечки, але всі разом, на вже й не мала шкода виходить.
Терпів це неподобство Гітлер, терпів, а потім взяв і наприкінці 1941 року видав директиву «Поверніть мені моїх норвежців!» От, саме так, з окличним знаком та ще й, кажуть, по столу кулаком гепнув (але це не точно). Забажав той Гітлер, щоб усі норвежські дітлахи виховувались у дусі єдиновірної націонал-соціалістської ідеології згідно рішень останнього з’їзду NSDAP та виростали нетерпимими до ворогів райху справжніми арійцями (бо нордичний характер у них був від народження).
Уряд Норвегії чітко відповів «Яволь!» і створив Національно педагогічну спілку, до якої добровільно-примусово мали входити геть усі вчителі шкіл. Ну, і навчати-виховувати дітей вони мали саме так, як було наказано з Берліну. І тут трапилась несподіванка: вчителі масово відмовились вступати до тієї спілки, бо, як вони заявили, «своїх кіндерів так виховуй, а наших вікінгченят не для того мати народжувала, щоб вони тварюками ставали». Ну, або щось подібне за змістом.
- Шо-шо?, - спитав норвежський уряд, - а ви у курсі, що хто не у спілці-той не викладає?
- Той добре, - відповіли вчителі, - тоді ми оголошуємо забастовку і йдемо по домівках.
- А ми тоді зачиняємо школи і тоді ви ніякі не бастувальними, а прості безробітні, ось!
- Ах, так? А тоді ми будемо навчати дітей вдома, на природі, у спортзалах, та де завгодно. І навчати будемо так як треба. А щоб нас, вчителів, упізнавали, ми будемо носити на одязі, ну, наприклад канцелярську скріпку, ага!
Отак воно й шло: вчителі де прийдеться вчать дітей і носять скріпки, дорослі при зустрічі їм підморгують, мовляв: «Венсеремос!» (чи як воно там норвежською) ті підгодовують яєчками, хлібцем, тюленятиною та лососятиною, а діти… А що - діти, вони ж за любий хіпеш, окрім голодовки.
Але довго так продовжуватись не могло і з Берліну прийшла телеграма: «Щось у вас там із націонал-соціалістським вихованням не альо. Де наші майбутні будівники нацизму? Може вам дивізію-другу панцер-консультантів надіслати?» «Нє-нє-нє, дякуємо, не треба - самі впораємось» - відповів уряд Норвегії і активно почав арештовувати та саджати вчителів до концтаборів. І посадив майже 2000 осіб. А ще почав активно забороняти усіляку символіку, яка не пов’язана з нацизмом. От, скажімо, вийшла людина на вулицю, а у неї на ґудзиках - ініціали королівської родини. Тут її вж-жух-х, і за грати.
Тут вже не стерпіла решта норвежців. Поначіпляли собі на одяг канцелярських скріпок і почали шкодити з подвійною силою. І добре б тільки в газетах та на стінах писали «Гітлер - дурень!» чи «Make Norwegia Great Again». Та ж ні. Коли норвежець бачив, що навколо нього одні однодумці (вибачайте за тавтологію) зі скріпками на лацканах, він міг навіть у борщ начхати цілому німецькому батальйону. А то і ще щось гірше вкоїти (хоча, куди вже гірше?) То ж, не пройшло і півроку, як той уряд норвежський зметикував, що від Німеччини все що треба вони вже отримали, Берлін далеко, а земляки - ось вони поруч. А раптом покличуть лосося половити, а човен жеж і потонути може. Разом з шановним міністром, скажімо, освіти. До речі, така думка повинна кожному міністру іноді до голови приходити. Тож, не пройшло і півроку, як школи відкрили, усіх вчителів звільнили та до своїх класів відправили, а обов’язкове членство у тій клятій спілці відмінили. Так звичайний канцелярський дріб’язок став символом єдності народу Норвегії.
У 1990 році в місті ОСЛО був встановлений пам’ятник канцелярській скріпці. А у 1999 році скріпка потрапила і на поштову марку.
Чому саме скріпка, спитаєте? Бо у 1899 році саме мешканець Норвегії Ю. Волер її придумав і запатентував. І норвежці цим фактом дуже пишаються.
МОРАЛІТЕ: шануйте вчителів, котрі бажають і можуть нарешті «щось у консерваторії змінити». Да, і не розкидайте скріпки.
Терпів це неподобство Гітлер, терпів, а потім взяв і наприкінці 1941 року видав директиву «Поверніть мені моїх норвежців!» От, саме так, з окличним знаком та ще й, кажуть, по столу кулаком гепнув (але це не точно). Забажав той Гітлер, щоб усі норвежські дітлахи виховувались у дусі єдиновірної націонал-соціалістської ідеології згідно рішень останнього з’їзду NSDAP та виростали нетерпимими до ворогів райху справжніми арійцями (бо нордичний характер у них був від народження).
Уряд Норвегії чітко відповів «Яволь!» і створив Національно педагогічну спілку, до якої добровільно-примусово мали входити геть усі вчителі шкіл. Ну, і навчати-виховувати дітей вони мали саме так, як було наказано з Берліну. І тут трапилась несподіванка: вчителі масово відмовились вступати до тієї спілки, бо, як вони заявили, «своїх кіндерів так виховуй, а наших вікінгченят не для того мати народжувала, щоб вони тварюками ставали». Ну, або щось подібне за змістом.
- Шо-шо?, - спитав норвежський уряд, - а ви у курсі, що хто не у спілці-той не викладає?
- Той добре, - відповіли вчителі, - тоді ми оголошуємо забастовку і йдемо по домівках.
- А ми тоді зачиняємо школи і тоді ви ніякі не бастувальними, а прості безробітні, ось!
- Ах, так? А тоді ми будемо навчати дітей вдома, на природі, у спортзалах, та де завгодно. І навчати будемо так як треба. А щоб нас, вчителів, упізнавали, ми будемо носити на одязі, ну, наприклад канцелярську скріпку, ага!
Отак воно й шло: вчителі де прийдеться вчать дітей і носять скріпки, дорослі при зустрічі їм підморгують, мовляв: «Венсеремос!» (чи як воно там норвежською) ті підгодовують яєчками, хлібцем, тюленятиною та лососятиною, а діти… А що - діти, вони ж за любий хіпеш, окрім голодовки.
Але довго так продовжуватись не могло і з Берліну прийшла телеграма: «Щось у вас там із націонал-соціалістським вихованням не альо. Де наші майбутні будівники нацизму? Може вам дивізію-другу панцер-консультантів надіслати?» «Нє-нє-нє, дякуємо, не треба - самі впораємось» - відповів уряд Норвегії і активно почав арештовувати та саджати вчителів до концтаборів. І посадив майже 2000 осіб. А ще почав активно забороняти усіляку символіку, яка не пов’язана з нацизмом. От, скажімо, вийшла людина на вулицю, а у неї на ґудзиках - ініціали королівської родини. Тут її вж-жух-х, і за грати.
Тут вже не стерпіла решта норвежців. Поначіпляли собі на одяг канцелярських скріпок і почали шкодити з подвійною силою. І добре б тільки в газетах та на стінах писали «Гітлер - дурень!» чи «Make Norwegia Great Again». Та ж ні. Коли норвежець бачив, що навколо нього одні однодумці (вибачайте за тавтологію) зі скріпками на лацканах, він міг навіть у борщ начхати цілому німецькому батальйону. А то і ще щось гірше вкоїти (хоча, куди вже гірше?) То ж, не пройшло і півроку, як той уряд норвежський зметикував, що від Німеччини все що треба вони вже отримали, Берлін далеко, а земляки - ось вони поруч. А раптом покличуть лосося половити, а човен жеж і потонути може. Разом з шановним міністром, скажімо, освіти. До речі, така думка повинна кожному міністру іноді до голови приходити. Тож, не пройшло і півроку, як школи відкрили, усіх вчителів звільнили та до своїх класів відправили, а обов’язкове членство у тій клятій спілці відмінили. Так звичайний канцелярський дріб’язок став символом єдності народу Норвегії.
У 1990 році в місті ОСЛО був встановлений пам’ятник канцелярській скріпці. А у 1999 році скріпка потрапила і на поштову марку.
Чому саме скріпка, спитаєте? Бо у 1899 році саме мешканець Норвегії Ю. Волер її придумав і запатентував. І норвежці цим фактом дуже пишаються.
МОРАЛІТЕ: шануйте вчителів, котрі бажають і можуть нарешті «щось у консерваторії змінити». Да, і не розкидайте скріпки.