Борцям з жахами українізації
ПЕРШІ КРОКИ. ПОРАДИ ДЛЯ ЩЕ НЕУКРАЇНІЗОВАНИХ.
Про неприємну справу оце писатиму. Нічого не зробиш - мушу. Посада мені така вже трапилася, а воно ж кажуть: взявся - так роби. Про українізацію писатиму.
Декрета ото ж Радянська влада видавала, щоб закінчити з цією справою. Поспішати треба, а то ще чого доброго... Знаєте, Радянська влада не любить жартувати. Доведеться, браття, при... той, налягти. Українізуємось, давайте, а тоді спокійнісінько ще два тижні платню одержуватимемо, до профспілки одраховуватимемо, коли треба „Інтернаціонала” співатимемо, демонствації робитимемо. Як справжні революціонери. Робітничі селяни, одне слово.
Знаю я, що воно не дуже приємно. То собі сидиш, і всякі отношенія в тебе тільки чирк-чирк, чирк-чирк, як мухи. „В отвєт на прєдпісаніе...” і так далі і таке інше. А тепер розженешся - і до словника. Але що поробиш - треба. Можуть скоротити. І вчи, і переучуйся, і ходи на лекції: то ціла морока. Та ще й морально якось не певний: все-таки, що б там говорили, а мова мужича. То по-панському говорив, а то - по-мужичому. Якось воно, знаєте, не те... Та я, одним словом, вас розумію: і нелегенька ж та мова - має граматику, і синтаксу, і літературу цілу. За один вечір її не подужаєш. Я по собі знаю, як вона мені нелегко давалась.
Вчили мене тої мови української давненько вже. Я вже був чималим чолов’ягою - було мені місяців мабуть одинадціть а може й цілий рік. Так що вже добре знав, де в матері пазуха розстібається. Мати мне вчила. Каже було:
- Кажи „дай”.
- Няй, мамо, ня-ай.
- „Дай” кажи кажу тобі.
- Ня-ай, мамо, ня-а-ай.
- Нявкатимеш - не дам!
І не дасть. То я було плачу, ніби мене по штату скоротили. Так що я за мову ту вкраїнську добре таки натерпівся. Та й ще й тепер маючи вже не одинадцять місяців, а значно більше як рік, та й то доводиться і граматику зазирнути, а іноді й у словник. Отака та мова.
Хоч особливо товариші зави, зами, замзамзави та інші радянські службовці не лякайтесь. Жахатися нема чого. Мова українська ще нікого не кусала. Були тільки випадки, та й то не пандемічні, що вона друкарщиць - здебільшого ніжних блондинок - до плачу доводила. Але ж ви самі знаєте, які тендітні ті блондинки. Вони навіть над ніжним французьким підручником плачуть. Так що це не факт. Єдине, що лякати може - це смішність. Але й з цього становища вийти можна. Принаймні так вийти, що не скоротять. І це не трудно.
Затямте ось що: всі папери, писані українською мовою, починайте завжди так „З огляду на те... та на те...”. Всі папери так починаються. Це значить, що ви, пишучи листа, на щось оглядаєтесь. По-російському значить „осматріваєтєсь”. Людина ви значить осматрітєльная. А такі люди цінні і по-російському, і по-українському.
Далі, затямте собі слово „позаяк”. Це дуже вкраїнське слово. Що воно значить, я й сам не знаю, але людина без нього не українець. Коли вас хтось спитає „Українську мову знаєте?”, кажіть „Позаяк я її вчив, значить знаю”. Квит! П’ять. І вищий розряд як кваліфікованому знавцеві мови української.
Далі. Папери, що ото пишуться в канцеляріях і звуться по-російському „отношеніямі”, звіть „відношеннями”. Обов’язково відповіді пишіть так: „З огляду на Ваше відношення за номером 101, ми на Ваше відношення маємо за честь надіслати наше відношення, бо Ваше відношення торкається нашого відношення...” і так далі, і таке інше.
Боже вас борони написати „На Ваш лист за номером 101 відповідаємо...”. Треба обов’язково в канцелярських паперах нявкати - тоді папери ті зручніші. Як коти в березні.
Далі. Широко вживайте слова „розумієте”. Як говорите з селянином, так після кожного слова: „Е, розумієте... розумієте?” То він вам кінець-кінцем скаже: „Ні чорта я не розумію!”, і піде. А вам, аби пішов.
Далі. Замість „спасибі” чи „мерсі” кажіть „дякую”. Тільки робіть наголос не на „я”, а на „у”: „ДякУю”. Дуже ефектне слово. Тоді вас запитивамуть усі: „А хто за попа? А чи велика парафія? А скільки цього пошту посповідали?”
Оце поки що візміть під увагу. Це обов’язкове для українізованої людини для того, щоб її не скоротили. Щасти ж вам доле на цім тяжкім, але славнім шляху.
(с) Остап Вишня
Про неприємну справу оце писатиму. Нічого не зробиш - мушу. Посада мені така вже трапилася, а воно ж кажуть: взявся - так роби. Про українізацію писатиму.
Декрета ото ж Радянська влада видавала, щоб закінчити з цією справою. Поспішати треба, а то ще чого доброго... Знаєте, Радянська влада не любить жартувати. Доведеться, браття, при... той, налягти. Українізуємось, давайте, а тоді спокійнісінько ще два тижні платню одержуватимемо, до профспілки одраховуватимемо, коли треба „Інтернаціонала” співатимемо, демонствації робитимемо. Як справжні революціонери. Робітничі селяни, одне слово.
Знаю я, що воно не дуже приємно. То собі сидиш, і всякі отношенія в тебе тільки чирк-чирк, чирк-чирк, як мухи. „В отвєт на прєдпісаніе...” і так далі і таке інше. А тепер розженешся - і до словника. Але що поробиш - треба. Можуть скоротити. І вчи, і переучуйся, і ходи на лекції: то ціла морока. Та ще й морально якось не певний: все-таки, що б там говорили, а мова мужича. То по-панському говорив, а то - по-мужичому. Якось воно, знаєте, не те... Та я, одним словом, вас розумію: і нелегенька ж та мова - має граматику, і синтаксу, і літературу цілу. За один вечір її не подужаєш. Я по собі знаю, як вона мені нелегко давалась.
Вчили мене тої мови української давненько вже. Я вже був чималим чолов’ягою - було мені місяців мабуть одинадціть а може й цілий рік. Так що вже добре знав, де в матері пазуха розстібається. Мати мне вчила. Каже було:
- Кажи „дай”.
- Няй, мамо, ня-ай.
- „Дай” кажи кажу тобі.
- Ня-ай, мамо, ня-а-ай.
- Нявкатимеш - не дам!
І не дасть. То я було плачу, ніби мене по штату скоротили. Так що я за мову ту вкраїнську добре таки натерпівся. Та й ще й тепер маючи вже не одинадцять місяців, а значно більше як рік, та й то доводиться і граматику зазирнути, а іноді й у словник. Отака та мова.
Хоч особливо товариші зави, зами, замзамзави та інші радянські службовці не лякайтесь. Жахатися нема чого. Мова українська ще нікого не кусала. Були тільки випадки, та й то не пандемічні, що вона друкарщиць - здебільшого ніжних блондинок - до плачу доводила. Але ж ви самі знаєте, які тендітні ті блондинки. Вони навіть над ніжним французьким підручником плачуть. Так що це не факт. Єдине, що лякати може - це смішність. Але й з цього становища вийти можна. Принаймні так вийти, що не скоротять. І це не трудно.
Затямте ось що: всі папери, писані українською мовою, починайте завжди так „З огляду на те... та на те...”. Всі папери так починаються. Це значить, що ви, пишучи листа, на щось оглядаєтесь. По-російському значить „осматріваєтєсь”. Людина ви значить осматрітєльная. А такі люди цінні і по-російському, і по-українському.
Далі, затямте собі слово „позаяк”. Це дуже вкраїнське слово. Що воно значить, я й сам не знаю, але людина без нього не українець. Коли вас хтось спитає „Українську мову знаєте?”, кажіть „Позаяк я її вчив, значить знаю”. Квит! П’ять. І вищий розряд як кваліфікованому знавцеві мови української.
Далі. Папери, що ото пишуться в канцеляріях і звуться по-російському „отношеніямі”, звіть „відношеннями”. Обов’язково відповіді пишіть так: „З огляду на Ваше відношення за номером 101, ми на Ваше відношення маємо за честь надіслати наше відношення, бо Ваше відношення торкається нашого відношення...” і так далі, і таке інше.
Боже вас борони написати „На Ваш лист за номером 101 відповідаємо...”. Треба обов’язково в канцелярських паперах нявкати - тоді папери ті зручніші. Як коти в березні.
Далі. Широко вживайте слова „розумієте”. Як говорите з селянином, так після кожного слова: „Е, розумієте... розумієте?” То він вам кінець-кінцем скаже: „Ні чорта я не розумію!”, і піде. А вам, аби пішов.
Далі. Замість „спасибі” чи „мерсі” кажіть „дякую”. Тільки робіть наголос не на „я”, а на „у”: „ДякУю”. Дуже ефектне слово. Тоді вас запитивамуть усі: „А хто за попа? А чи велика парафія? А скільки цього пошту посповідали?”
Оце поки що візміть під увагу. Це обов’язкове для українізованої людини для того, щоб її не скоротили. Щасти ж вам доле на цім тяжкім, але славнім шляху.
(с) Остап Вишня