"Как нам реорганизовать...
Никто не даст нам избавленья:
Ни бог, ни царь и ни герой.
Добьёмся мы освобожденья
Своею собственной рукой.
А взагалі попередній пост був вступом до того, що я хотіла сказати.
Останні дні щовечора у нас із sshamil відбувається приблизно такий діалог:
- Я деморалізована. Так, я щось там повідносила, стояти зараз я не можу, а якби й могла...
- Ніяка новина не тримається в топі більше тижня. Жодна рекламна акція не приваблює до себе уваги більше тижня - це основний закон маркетингу. Твій тиждень вже минув, я ж бачив.
(Ага, коли 3 дні тому я не ввімкнула комп і не пішла шаритися укрправдою в пошуках новин "штурмували?? не штурмували?? посадили?? не посадили??", а знову взялася до недошитих подарунків, коханий задоволено бурчав (як це він уміє): "О, жінку попустило!" А я просто відчула, що вже не можу перебувати в такому напрязі так довго... Крім того, їжа найпростіша або й тієї нема, підлога немита два тижні - я все відкинула і жила лише одним... Невістка, у такому ж стані як і я, взагалі злягла з температурою...)
- І що тепер?
- Тепер створювати новини самим.
З мене такий новинар, звісно...
(До слова: sshamil знає, що робити: http://sshamil.livejournal.com/266291.html. І reznichenko-d знає: http://reznichenko-d.livejournal.com/399684.html)
А ще чомусь спало на думку ось що: коли я ще під час першої вагітності проходила підготовчі курси, чи не найголовнішим з того, що я для себе винесла, були чиїсь мудрі слова: "Готуватися до пологів, звісно, треба. Але набагато важливіше готуватися до життя з дитиною". Я знала, що моє життя зміниться. Але чомусь навіть не підозрювала, що аж так! Обдзвонювала педіатрів з мільйоном запитань і трохи заспокоїлася, почувши одного (він уже тоді був пенсіонером, дуже-дуже досвідчений): "Почекайте тиждень-два. Незабаром ваша дитина знайде ключик до вас, а ви - до неї".
Я не пропоную чекати. Ми чекали занадто довго. По-моєму, наш Майдан - такий як зараз, мав постати одразу після 25 лютого 2010-го. (До речі, одній мені здається, що з того часу пройшло багато, ой так багато часу?)
Просто я, як дуро- оптимістко, прагну мріяти, що от зараз у нас з"являється щось якісно нове. Може, народ. Може, громядянське суспільство. Може, це просто діти Помаранчевої революції, нагодовані наколотими апєльсінками, вдихнувши повітря свободи, мають голос заявити про себе і свої права - і діяти? Невже ж це просто викидень. Чи даунятко. Чи позаматкова - висловлюючись медичними термінами.
Чи це просто мариво і марення? Здалося-не збулося і розвіється, як дим? Потім, у якихось архів має ж зберегтися сухий залишок: "Стояли з ... по ... Загальна кількість ... Досягнення: "
Чи не буде нічого? І досягнення наші потім (чи скоро) обстібуть, а Майдан зметуть на совочок і викинуть, як минулорічну ялинку?
Просто стояти і нарізати бутери, їсти борщ і скандувати - навіть читати лекції і облаштовувати IT-намет - дуже мало. Коли щось уже з"явилося, воно має рости і розвиватися. Хай навіть поки що у нього немає імені. Але лишати як є - з того виростає один бур"ян...
Ни бог, ни царь и ни герой.
Добьёмся мы освобожденья
Своею собственной рукой.
А взагалі попередній пост був вступом до того, що я хотіла сказати.
Останні дні щовечора у нас із sshamil відбувається приблизно такий діалог:
- Я деморалізована. Так, я щось там повідносила, стояти зараз я не можу, а якби й могла...
- Ніяка новина не тримається в топі більше тижня. Жодна рекламна акція не приваблює до себе уваги більше тижня - це основний закон маркетингу. Твій тиждень вже минув, я ж бачив.
(Ага, коли 3 дні тому я не ввімкнула комп і не пішла шаритися укрправдою в пошуках новин "штурмували?? не штурмували?? посадили?? не посадили??", а знову взялася до недошитих подарунків, коханий задоволено бурчав (як це він уміє): "О, жінку попустило!" А я просто відчула, що вже не можу перебувати в такому напрязі так довго... Крім того, їжа найпростіша або й тієї нема, підлога немита два тижні - я все відкинула і жила лише одним... Невістка, у такому ж стані як і я, взагалі злягла з температурою...)
- І що тепер?
- Тепер створювати новини самим.
З мене такий новинар, звісно...
(До слова: sshamil знає, що робити: http://sshamil.livejournal.com/266291.html. І reznichenko-d знає: http://reznichenko-d.livejournal.com/399684.html)
А ще чомусь спало на думку ось що: коли я ще під час першої вагітності проходила підготовчі курси, чи не найголовнішим з того, що я для себе винесла, були чиїсь мудрі слова: "Готуватися до пологів, звісно, треба. Але набагато важливіше готуватися до життя з дитиною". Я знала, що моє життя зміниться. Але чомусь навіть не підозрювала, що аж так! Обдзвонювала педіатрів з мільйоном запитань і трохи заспокоїлася, почувши одного (він уже тоді був пенсіонером, дуже-дуже досвідчений): "Почекайте тиждень-два. Незабаром ваша дитина знайде ключик до вас, а ви - до неї".
Я не пропоную чекати. Ми чекали занадто довго. По-моєму, наш Майдан - такий як зараз, мав постати одразу після 25 лютого 2010-го. (До речі, одній мені здається, що з того часу пройшло багато, ой так багато часу?)
Просто я, як дуро- оптимістко, прагну мріяти, що от зараз у нас з"являється щось якісно нове. Може, народ. Може, громядянське суспільство. Може, це просто діти Помаранчевої революції, нагодовані наколотими апєльсінками, вдихнувши повітря свободи, мають голос заявити про себе і свої права - і діяти? Невже ж це просто викидень. Чи даунятко. Чи позаматкова - висловлюючись медичними термінами.
Чи це просто мариво і марення? Здалося-не збулося і розвіється, як дим? Потім, у якихось архів має ж зберегтися сухий залишок: "Стояли з ... по ... Загальна кількість ... Досягнення: "
Чи не буде нічого? І досягнення наші потім (чи скоро) обстібуть, а Майдан зметуть на совочок і викинуть, як минулорічну ялинку?
Просто стояти і нарізати бутери, їсти борщ і скандувати - навіть читати лекції і облаштовувати IT-намет - дуже мало. Коли щось уже з"явилося, воно має рости і розвиватися. Хай навіть поки що у нього немає імені. Але лишати як є - з того виростає один бур"ян...