***
Не маю наміру піднімати у топ Яндекса попередній псто, тому напишу окремий. А взагалі, звичайно, дуже приємно, що ви мене читаєте і коментуєте - це не може не радувати!
Попередній пост вийшов і так занадто похмурий, не хотілося напускати зайвого негативу: про те, як хлопчик, котрому тиждень тому пробивали гайморит, заїкався і ридав перед кабінетом лікаря, а мама монотонним голосом повторювала: "Дядя гляне носік, а потім підеш у садок" (і так разів зо 20, не менше!); про те, скільки разів мами у ізощрєнних формах лякали дітей уколами, лікарями і т.п....
Ну, ви ж розумієте, що я хотіла сказати. Я хотіла сказати не про голосні розмови у коридорах та фойє різних закладів і громадського транспорту - це і мене загалом дратує; і не про мусі-пусі, без яких не обійтися (я з молодшою не завжди без них обходжуся, правда!), але надмір яких пізніше прямою дорогою приведе вас до логопеда...
Невже ми всі настільки обділені батьківською любов"ю у дитинстві, що тепер власним дітям дати нічого?
Нам соромно своїх почуттів, тому притулити до себе дитину на людях вважається правилом поганого тону?
Ми не знаємо, навіщо живемо і навіщо нам діти?
Адже є мовчання і МОВЧАННЯ.
Є розмови і РОЗМОВИ.
Абсолютно не обов"язково розмовляти, спостерігаючи за сходом Сонця чи дивлячись на Інфанту. І так само не обов"язково мовчати, коли готуєш їсти чи збираєшся в гості.
Я - проти байдужості по відношенню до своїх дітей і взагалі до людей. Знаєте, як писалося у якомусь радянському вірші: "Покричи, побой посуду! Только не молчи!"
Батько підвищував на нас із сестрою голос по кілька разів на день. (Так роблю і я, ладна себе за це вбити, але поки ситуація майже не змінилася... ну хіба 1-2 дні можу протриматися). І у мене ніколи, ніколи не виникало сумнівів у тому, що він нас любить.
У глобальному плані: чи не тому увесь світ вважає нас "нацією лохів", що нам на все пох? І наша типова приказка - такий самий символ, як герб і прапор - "Моя хата скраю, нічого не знаю"
(Може, Марія і виросте емо. А може, і обидві. В принципі, я до цього готова. Адже сама сердобольна, аж занадто)
Попередній пост вийшов і так занадто похмурий, не хотілося напускати зайвого негативу: про те, як хлопчик, котрому тиждень тому пробивали гайморит, заїкався і ридав перед кабінетом лікаря, а мама монотонним голосом повторювала: "Дядя гляне носік, а потім підеш у садок" (і так разів зо 20, не менше!); про те, скільки разів мами у ізощрєнних формах лякали дітей уколами, лікарями і т.п....
Ну, ви ж розумієте, що я хотіла сказати. Я хотіла сказати не про голосні розмови у коридорах та фойє різних закладів і громадського транспорту - це і мене загалом дратує; і не про мусі-пусі, без яких не обійтися (я з молодшою не завжди без них обходжуся, правда!), але надмір яких пізніше прямою дорогою приведе вас до логопеда...
Невже ми всі настільки обділені батьківською любов"ю у дитинстві, що тепер власним дітям дати нічого?
Нам соромно своїх почуттів, тому притулити до себе дитину на людях вважається правилом поганого тону?
Ми не знаємо, навіщо живемо і навіщо нам діти?
Адже є мовчання і МОВЧАННЯ.
Є розмови і РОЗМОВИ.
Абсолютно не обов"язково розмовляти, спостерігаючи за сходом Сонця чи дивлячись на Інфанту. І так само не обов"язково мовчати, коли готуєш їсти чи збираєшся в гості.
Я - проти байдужості по відношенню до своїх дітей і взагалі до людей. Знаєте, як писалося у якомусь радянському вірші: "Покричи, побой посуду! Только не молчи!"
Батько підвищував на нас із сестрою голос по кілька разів на день. (Так роблю і я, ладна себе за це вбити, але поки ситуація майже не змінилася... ну хіба 1-2 дні можу протриматися). І у мене ніколи, ніколи не виникало сумнівів у тому, що він нас любить.
У глобальному плані: чи не тому увесь світ вважає нас "нацією лохів", що нам на все пох? І наша типова приказка - такий самий символ, як герб і прапор - "Моя хата скраю, нічого не знаю"
(Може, Марія і виросте емо. А може, і обидві. В принципі, я до цього готова. Адже сама сердобольна, аж занадто)