Подвиг Андрія Заливчого (1998)
[3] Подвиг Андрія Заливчого
До 80-річчя повстання в Чернігові
На засніженому старому цвинтарі Чернігова під вітами кленів і беріз стоїть невеликий сірий пам’ятник. На ньому викарбувані слова:
«Революція береже пам’ять своїх кращих борців. Андрій Заливчий підняв у Чернігові прапор революційного повстання за Радянську владу і загинув у бою з гетьманцями на вулицях м. Чернігова 13 грудня 1918 року».
Нині небагатьом відоме ім’я двадцятип’ятирічного революціонера, письменника, який 80 років тому віддав життя за справу соціалістичної революції, загинув у Чернігові в нерівному бою з гетьманцями.
Починався тривожний грудень 1918-го. Німецькі війська (налякані революцією на батьківщині) поступово виходили з України. В гарнізонах міст і сіл було їх мало, залишилися переважно гетьманці. Та й вони не хотіли вже служити своєму гетьманові Павлу Скоропадському. Бо перестали їм платити гроші, давати харчі. Отже, падала дисципліна, почалося дезертирство.
А зі сходу, зокрема з так званої «нейтральної зони», вже вирушали в Україну полки повстанської армії. На Чернігівщину від Стародуба рухалися полки Миколи Щорса, Василя Боженка, Тимофія Черняка.
Ось у такій обстановці на початку грудня й прибув до Чернігова член Центрального комітету партії боротьбистів, завідуючий військовим відділом її центру Андрій Заливчий. Вольовий, енергійний, сміливець оселився в готелі поруч з кімнатою, де жили офіцери п’ятого корпусу гетьманців. Надто складне його завдання - визволити з в’язниці місцевих соціалістів-революціонерів, ватажків лівого крила партії - боротьбистів. І, зокрема, полковника Потапа Бондаренка.
За часів Центральної Ради той був начальником гарнізону Чернігова, при гетьманові Скоропадському - командиром одного з полків. Не знаємо, чому Бондаренко потрапив у немилість гетьмана, за що чернігівська варта запроторила його до в’язниці.
Але на підтримку полковника недарма сподівався Андрій. Визволившись, він міг повести за собою близько тисячі активних борців за владу Рад з усіх кінців губернії. За гратами опинилося багато колишніх керівників виконкомів місцевих Рад, Чернігівського губкому і міськкому більшовицької партії, анархістів. Були й карні злочинці.
Безпосередній учасник повстання під керівництвом А. Заливчого, житель Чернігова (уже покійний Макар Титович Куций згадував про ті дні: «Брудна кімната колишнього Олександрівського готелю. Десь за стіною регіт і пісні п’яної компанії гетьманських офіцерів…
- Далі чекати не можна. Повстання мусить бути через два дні. В іншому разі всі будемо у в’язниці, - так говорив Заливчий.
- Але ж мало сил, - казали йому.
- Нехай! Гетьманці вже розкладені. Почнемо з невеликої групи, що є. А там надійдуть партизанські загони з повітів».
Андрій встиг вже побувати в Городні, Тупичеві, Роїщі, зустрітися з їх ватажками П. Петровським, Є. Сухицьким, Г. Печорним.
За детально розробленим планом у ніч з 12 на 13 грудня 1918 року сміливці почали діяти. У бронедивізіоні гетьманців (стояв за Красним мостом) служили вірні люди - шофери Марко Кобижча і Макар Куций, артилерист Антон Дубина, фельдшер Вітя (прізвище невідоме). На прохання Заливчого вони захопили броньовик і автомашину. Броньовик повів Марко Кобижча. У ньому були Андрій Заливчий і Антон Дубина. Вантажу автомашину, в кузові якої вирушала перша група повстанців, вів і очолював Макар Куций. Друга група під керівництвом Трохима Ковтуна йшла пішки.
На знімку 1967 року: колишні визволителі і в’язні: справа наліво - учасник повстання А. Заливчого М. Куций, визволені з в’язниці М. Граб, У. Католик, Т. Савоста, І. Кущенко.
На вулиці Шевченка (неподалік будинку нинішнього міського управління міліції) загриміли гарматні постріли. З гармати вдарив Антон Дубина. В таборі гетьманців зчинився переполох. Їм здалося, що в місто входять полки червоних. Багато їх майнуло до мосту через Десну. Немало - в хліви і підвали будинків.
Коли в ранковому тумані повстанці примчали до в’язниці, гетьманців біля неї вже не було. На охороні залишалася невелика група німців, які заявили про свій нейтралітет, склали зброю і попросили гарантувати їм життя, вони ж - відкриють ворота і тюремні камери. Андрій дав згоду.
З камер на подвір’я посипали всі. Заливчий попросив політичних в’язнів згуртуватися і разом йти у бій з січовиками. Бо вони неодмінно схаменуться. люди стали брати гвинтівки (російські і німецькі), патрони.
З числа добровольців, що вийшли на волю, Заливчий створив чотири групи. Три з них рушили на виконання бойових завдань - до пошти і телеграфу, поліцейської управи, казарменої дільниці. Четверта залишилася в його резерві.
Та отямилися й вояки п’ятого корпусу. Вони збагнули - повстанців жменька. Застрекотіли їхні кулемети, вдарили гармати. Пішли в наступ сотні стрільців. Під натиском їх відступали загони повстанців. Багато останніх загинуло. Група Заливчого, що була поблизу броньовика, потрапила в оточення. Швидко тануло в нерівному бою невелике коло хоробрих. Броньовик спробував прорватися. Але не було вже пального і снарядів. Він зупинився навпроти банку (нинішньої міськради). З револьвером у руці вискочив з машини Андрій. Зробив останній постріл. І вмить у ранковій імлі затьмарилися його голубі очі. Гетьманці підняли Андрія на багнети. За ним загинув водій броньовика Марко Кобижча.
Групи, які очолили звільнені Заливчим в’язні М. Граб, І. Масан, М. Штупун, також зазнали великих втрат і розсіялися на околицях міста. Партизани, яких так так чекав Андрій Заливчий, вчасно не підійшли на допомогу. Значно пізніше з’ясувалося, що вони й не поспішали. Не виправдав великої надії Заливчого і полковник Бондаренко. Мабуть, подавшись із в’язниці до свого колишнього полку, не знайшов там підтримки. Чи щось інше завадило.
Повстання, підняте А. Заливчим, було потоплене у крові. Але він зробив велику справу. Ціною власного життя близько тисячі наших земляків. Багатьом із них загрожувала розправа. Окупанти й гетьманці не встигли її вчинити.
…Короткий шлях пройшов революціонер, український письменник Андрій Іванович Заливчий. Батьки його з села Міські Млини Опішнянського району, що на Полтавщині, наймитували в багатіїв. Велика сім’я, злидні. У пана ще дитиною пас худобу й Андрій. Важко жилося. Та здібний хлопець зумів закінчити сільську школу, а згодом вступити в Харківську гімназію, университет.
У великому промисловому Харкові він знайомиться з революціонерами. А незабаром і сам стає на їх шлях. У 1916 році його, студента 3-го курсу Харківського університету, схопили жандарми. Допити, в’язниці, а далі суд і заслання в Сибір. Тільки після Лютневої революції, яка змела самодержавство, Андрій Заливчий повертається в Україну. У Харкові, Полтаві поринає у вир революційної боротьби. В 1917 році був головою Полтавського губвиконкому. Потім - Київ.
У Києві Заливчий працював поруч одного з лідерів партії боротьбистів, поета і відомого громадського діяча Василя Еллана-Блакитного. За його порадою і прибув до Чернігова (на батьківщину Блакитного), щоб підняти у місті повстання…
У восьму річницю загибелі Заливчого, 13 грудня 1926 року, трудящі Чернігова вшанували його пам’ять, встановили на могилі пам’ятник. Рішенням Чернігівського губвиконкому ще в 1919 році його іменем була названа одна з вулиць Чернігова. Це ім’я вона носила і в повоєнні 1943-1955 роки. Згодом її чомусь перейменували на вулицю Крупської. У 1929 році видано окремою книжкою оповідання Андрія Заливчого.
Славетний український поет Павло Тичина знав і високо цінував А. Заливчого, його творчість. У збірці «Черігів» він називає імена земляків, які віддали своє життя в ім’я перемоги нового:
Окриєм кріпко планами,
Рости ушир-увись,
Злети аеропланами,
Заливчими, Елланами,
В майбутнє колосись.
-----
Брезкун М. Подвиг Андрія Заливчого [До 80-річчя повстання в Чернігові] // Деснянська правда. - 1998. - № 197 (26296). - 14 грудня. - С. 3.
До 80-річчя повстання в Чернігові
На засніженому старому цвинтарі Чернігова під вітами кленів і беріз стоїть невеликий сірий пам’ятник. На ньому викарбувані слова:
«Революція береже пам’ять своїх кращих борців. Андрій Заливчий підняв у Чернігові прапор революційного повстання за Радянську владу і загинув у бою з гетьманцями на вулицях м. Чернігова 13 грудня 1918 року».
Нині небагатьом відоме ім’я двадцятип’ятирічного революціонера, письменника, який 80 років тому віддав життя за справу соціалістичної революції, загинув у Чернігові в нерівному бою з гетьманцями.
Починався тривожний грудень 1918-го. Німецькі війська (налякані революцією на батьківщині) поступово виходили з України. В гарнізонах міст і сіл було їх мало, залишилися переважно гетьманці. Та й вони не хотіли вже служити своєму гетьманові Павлу Скоропадському. Бо перестали їм платити гроші, давати харчі. Отже, падала дисципліна, почалося дезертирство.
А зі сходу, зокрема з так званої «нейтральної зони», вже вирушали в Україну полки повстанської армії. На Чернігівщину від Стародуба рухалися полки Миколи Щорса, Василя Боженка, Тимофія Черняка.
Ось у такій обстановці на початку грудня й прибув до Чернігова член Центрального комітету партії боротьбистів, завідуючий військовим відділом її центру Андрій Заливчий. Вольовий, енергійний, сміливець оселився в готелі поруч з кімнатою, де жили офіцери п’ятого корпусу гетьманців. Надто складне його завдання - визволити з в’язниці місцевих соціалістів-революціонерів, ватажків лівого крила партії - боротьбистів. І, зокрема, полковника Потапа Бондаренка.
За часів Центральної Ради той був начальником гарнізону Чернігова, при гетьманові Скоропадському - командиром одного з полків. Не знаємо, чому Бондаренко потрапив у немилість гетьмана, за що чернігівська варта запроторила його до в’язниці.
Але на підтримку полковника недарма сподівався Андрій. Визволившись, він міг повести за собою близько тисячі активних борців за владу Рад з усіх кінців губернії. За гратами опинилося багато колишніх керівників виконкомів місцевих Рад, Чернігівського губкому і міськкому більшовицької партії, анархістів. Були й карні злочинці.
Безпосередній учасник повстання під керівництвом А. Заливчого, житель Чернігова (уже покійний Макар Титович Куций згадував про ті дні: «Брудна кімната колишнього Олександрівського готелю. Десь за стіною регіт і пісні п’яної компанії гетьманських офіцерів…
- Далі чекати не можна. Повстання мусить бути через два дні. В іншому разі всі будемо у в’язниці, - так говорив Заливчий.
- Але ж мало сил, - казали йому.
- Нехай! Гетьманці вже розкладені. Почнемо з невеликої групи, що є. А там надійдуть партизанські загони з повітів».
Андрій встиг вже побувати в Городні, Тупичеві, Роїщі, зустрітися з їх ватажками П. Петровським, Є. Сухицьким, Г. Печорним.
За детально розробленим планом у ніч з 12 на 13 грудня 1918 року сміливці почали діяти. У бронедивізіоні гетьманців (стояв за Красним мостом) служили вірні люди - шофери Марко Кобижча і Макар Куций, артилерист Антон Дубина, фельдшер Вітя (прізвище невідоме). На прохання Заливчого вони захопили броньовик і автомашину. Броньовик повів Марко Кобижча. У ньому були Андрій Заливчий і Антон Дубина. Вантажу автомашину, в кузові якої вирушала перша група повстанців, вів і очолював Макар Куций. Друга група під керівництвом Трохима Ковтуна йшла пішки.
На знімку 1967 року: колишні визволителі і в’язні: справа наліво - учасник повстання А. Заливчого М. Куций, визволені з в’язниці М. Граб, У. Католик, Т. Савоста, І. Кущенко.
На вулиці Шевченка (неподалік будинку нинішнього міського управління міліції) загриміли гарматні постріли. З гармати вдарив Антон Дубина. В таборі гетьманців зчинився переполох. Їм здалося, що в місто входять полки червоних. Багато їх майнуло до мосту через Десну. Немало - в хліви і підвали будинків.
Коли в ранковому тумані повстанці примчали до в’язниці, гетьманців біля неї вже не було. На охороні залишалася невелика група німців, які заявили про свій нейтралітет, склали зброю і попросили гарантувати їм життя, вони ж - відкриють ворота і тюремні камери. Андрій дав згоду.
З камер на подвір’я посипали всі. Заливчий попросив політичних в’язнів згуртуватися і разом йти у бій з січовиками. Бо вони неодмінно схаменуться. люди стали брати гвинтівки (російські і німецькі), патрони.
З числа добровольців, що вийшли на волю, Заливчий створив чотири групи. Три з них рушили на виконання бойових завдань - до пошти і телеграфу, поліцейської управи, казарменої дільниці. Четверта залишилася в його резерві.
Та отямилися й вояки п’ятого корпусу. Вони збагнули - повстанців жменька. Застрекотіли їхні кулемети, вдарили гармати. Пішли в наступ сотні стрільців. Під натиском їх відступали загони повстанців. Багато останніх загинуло. Група Заливчого, що була поблизу броньовика, потрапила в оточення. Швидко тануло в нерівному бою невелике коло хоробрих. Броньовик спробував прорватися. Але не було вже пального і снарядів. Він зупинився навпроти банку (нинішньої міськради). З револьвером у руці вискочив з машини Андрій. Зробив останній постріл. І вмить у ранковій імлі затьмарилися його голубі очі. Гетьманці підняли Андрія на багнети. За ним загинув водій броньовика Марко Кобижча.
Групи, які очолили звільнені Заливчим в’язні М. Граб, І. Масан, М. Штупун, також зазнали великих втрат і розсіялися на околицях міста. Партизани, яких так так чекав Андрій Заливчий, вчасно не підійшли на допомогу. Значно пізніше з’ясувалося, що вони й не поспішали. Не виправдав великої надії Заливчого і полковник Бондаренко. Мабуть, подавшись із в’язниці до свого колишнього полку, не знайшов там підтримки. Чи щось інше завадило.
Повстання, підняте А. Заливчим, було потоплене у крові. Але він зробив велику справу. Ціною власного життя близько тисячі наших земляків. Багатьом із них загрожувала розправа. Окупанти й гетьманці не встигли її вчинити.
…Короткий шлях пройшов революціонер, український письменник Андрій Іванович Заливчий. Батьки його з села Міські Млини Опішнянського району, що на Полтавщині, наймитували в багатіїв. Велика сім’я, злидні. У пана ще дитиною пас худобу й Андрій. Важко жилося. Та здібний хлопець зумів закінчити сільську школу, а згодом вступити в Харківську гімназію, университет.
У великому промисловому Харкові він знайомиться з революціонерами. А незабаром і сам стає на їх шлях. У 1916 році його, студента 3-го курсу Харківського університету, схопили жандарми. Допити, в’язниці, а далі суд і заслання в Сибір. Тільки після Лютневої революції, яка змела самодержавство, Андрій Заливчий повертається в Україну. У Харкові, Полтаві поринає у вир революційної боротьби. В 1917 році був головою Полтавського губвиконкому. Потім - Київ.
У Києві Заливчий працював поруч одного з лідерів партії боротьбистів, поета і відомого громадського діяча Василя Еллана-Блакитного. За його порадою і прибув до Чернігова (на батьківщину Блакитного), щоб підняти у місті повстання…
У восьму річницю загибелі Заливчого, 13 грудня 1926 року, трудящі Чернігова вшанували його пам’ять, встановили на могилі пам’ятник. Рішенням Чернігівського губвиконкому ще в 1919 році його іменем була названа одна з вулиць Чернігова. Це ім’я вона носила і в повоєнні 1943-1955 роки. Згодом її чомусь перейменували на вулицю Крупської. У 1929 році видано окремою книжкою оповідання Андрія Заливчого.
Славетний український поет Павло Тичина знав і високо цінував А. Заливчого, його творчість. У збірці «Черігів» він називає імена земляків, які віддали своє життя в ім’я перемоги нового:
Окриєм кріпко планами,
Рости ушир-увись,
Злети аеропланами,
Заливчими, Елланами,
В майбутнє колосись.
-----
Брезкун М. Подвиг Андрія Заливчого [До 80-річчя повстання в Чернігові] // Деснянська правда. - 1998. - № 197 (26296). - 14 грудня. - С. 3.