(no subject)
Почала бігати під класичну музику і від тоді з`явилось відчуття награної нереальності всього, що відбувається на стадіоні. Чувак робить щось типу сальто на турніку, закидає ноги і перекручується як іграшковий солдатик з лего, в нього руки-прищепки і ноги-мутанти вигинаються будь-як у всіх стиках із пласмасовим тілом, його можна так прикріпити до іграшкового турніка і вертіти до бескінечності, реально-неральний мужик так не може. Дідуля в шапочці з бомбончиком завзято намотує кола і я інтуїтивно відчуваю, як він радіє обігнавши мене, ще й вдруге, от гад. Інший вибрав для себе верхній рівень стадіону, смішно, в такт музиці дьоргає руками і дупою. Цього хлопчину я кожного разу бачу зі спини, своєрідне дежа вю майже щоранку: собака на поводку ліворуч, ближче до стадіонної травки (чи що там зараз на землі???), він у чорній куртці, голубих джинсах і шапці. От так весь час - єдиний кадр, що можу відтворити, поняття не маю як він виглядає, який вираз відбився на його ранково заспаному обличчі, він певно клянчив пса у батьків, а вони з усіма цими "умовами" купили шаріка-дружка-бомика-тортика і 100% вигулювання собаки щоранку входило в список його обовязків. Роблю вдих-видих, вдих-видих, вдих-видих, зайнявши свою голову тільки підрахунком кіл, а іноді й те забуваю, в невагомості, десь на якомусь клапитку Землі, не відомо для чого виділяю вуглексилий газ, вентилюючи прокурені легені.