Я живу моїм богом
Мій бог живе неподалік, на відстані одного подиху. Він живе виключно заради мене, натомість я - живу заради нього, тому ми ніколи не помремо, а будемо жити вічно. Здається, коли росою вкривається вранішня трава, то спати зовсім не хочеться, і ми з моїм богом ловимо сонячних зайчиків, які стрибають по наших тілах.
Та ось роса випаровується і спека вривається до моїх легенів, настільки сильно, що я перестаю відчувати його на відстані подиху, я навіть припиняю розуміти чи я дихаю взагалі. Він дивується моїй чуттєвості, і постійно повторює, що у пустелі я б не вижила. Дурненький! Я б не вижила тільки без нього. Та що там казати, він це і так знає, але чомусь боїться цього диявольського магнетизму, цього неврівноваженого стану; коли зупиняється час і навколо тиша, мертвонароджена тиша, в якій так голосно чути нас вдвох, серця нас вдвох. Я теж цього боюсь, та люди схильні боятися невідомого, мов мушля закриватися в своїй шкаралупі в надії, що колись ти проростеш деревом, або якийсь кроманйонець не розколить твій панцир. Та тиша проходить і вітер буденності знов підхоплює нас, мов осіннє листя і відносить кудись в сторону, до наступного погляду.
А коли бог дивиться, то проникає своїм поглядом прямо в душу, він входить не перепрошуючи, і тоді наступає тиша, мертвонароджена тиша, де чути нас вдвох, серця нас вдвох.
Та ось роса випаровується і спека вривається до моїх легенів, настільки сильно, що я перестаю відчувати його на відстані подиху, я навіть припиняю розуміти чи я дихаю взагалі. Він дивується моїй чуттєвості, і постійно повторює, що у пустелі я б не вижила. Дурненький! Я б не вижила тільки без нього. Та що там казати, він це і так знає, але чомусь боїться цього диявольського магнетизму, цього неврівноваженого стану; коли зупиняється час і навколо тиша, мертвонароджена тиша, в якій так голосно чути нас вдвох, серця нас вдвох. Я теж цього боюсь, та люди схильні боятися невідомого, мов мушля закриватися в своїй шкаралупі в надії, що колись ти проростеш деревом, або якийсь кроманйонець не розколить твій панцир. Та тиша проходить і вітер буденності знов підхоплює нас, мов осіннє листя і відносить кудись в сторону, до наступного погляду.
А коли бог дивиться, то проникає своїм поглядом прямо в душу, він входить не перепрошуючи, і тоді наступає тиша, мертвонароджена тиша, де чути нас вдвох, серця нас вдвох.