під загрозою існування власної думки
Досить давно сиділи ми на кухні, їли картоплю й говорили про страшне далеке майбутнє, яке якось мірою обіцяло нам в 30-35 років сидіти на тій самій кухні, пити смачне грузинське вино та ділитись порадами стосовно побуту та сімї. а десь в період 19-25 ми мали відбути в львові. двоє. будували величезні плани, записували ідеї для бізнесу, думали про суспільну діяльність на теренах української духовності та багато чого. Та найголовніше, що тоді не було інтернето-соціальної приналежності. Усі думки записувались в зошити, вірші передавались один одному на клаптику паперу з якого у гарному зошиті виводиш кожну літеру. ділились інформацією виключно по телефону, або при зустрічі.
До чого ведеться мова цілком і сама не розумію
Соціальні мережі та захоплення нашого розумового простору пам’ятками про паролі та цікаві ресурси (та й то. більшість записані в голові як-небудь і ти не хвилюєшся. адже краще гугла тебе ніхто не зрозуміє)
ось таке воно 21 століття. Період довіри інноваційним технологіям. Де не турбуєшся про те, що потрібно придбати новий зошит, бо немає куди записати ідею. або вірш. адже живий журнал.
ти не турбуєшся про те, як би це повідомити сотні людей про те, що на сусідній вулиці пожежа. адже є твіттер, який миттєво сповістить про це увесь світ!
Що вже казати навіть про духовність та те, з чим варто ділитись тільки з ближнім. Ми опираємось на статус вконтакті, який тепер для людей означає більше, чим якби це їм написали на лобі.
та не було б усе так страшно, якби не фактор поширення інформації усіма цими способами. Хтось десь щось придумав, оприлюднив в інтернеті і наступного дня про це говорить більшість впевнено наголошуючи, що це з достовірного джерела.
В соціальних мережах та на сайтах давним-давно підпрацьовують певні провокатори, які знову ж таки поширюючи неправдоподібну інформації спричиняють конфлікт між тими людьми, організаціями та націями. які і подумати навіть не могли б про протистояння один одному.
складається враження, ніби ця система працює виключно на знищення людства або принаймні на його деградацію.
Ще століття тому люди читали вірші і одразу ж їх запам’ятовували, вивчали історію та намагались пізнати значення різних слів. натомість зараз ніхто не переймається насиченістю своєї думки, можливостями запам’ятовування та вміщування інформації в головному мозку.
Жахливо спостерігати за 8 річними дітьми, які пізнають про якусь країну не з книжки з гарними малюнками над якою працювали десятки людей. не з того ж телеканалу діскавері. а з рідних рук батьків, які показують як користуватись Вікіпедією.
Обмеженість цих дітей у їхньому відпочинку тривожить. адже у свої 19 пам’ятаєш кожну гру та усі правила, які були ще у дитячому садочку.
Та завдяки цій всесвітній павутині ці ж діти читають різні демотиватори, які їх підбурюють піти пограти у дворі з м’ячем, піти і спитати у батьків, що таке козаки-розбійники і чи придбають вони йому велосипед.
утопічні надії на гальмування деградації суспільства як такого здається ніколи не покинуть.
Сподіваючись на розвиток майбутнього і за межами інновацій, які відбирають бажання вивчати, ти завжди будеш згадувати ті часи, коли в тебе цього не було і ти прагнув пізнати цей світ з усіх сторін.
краще піди й придбай великий записник і запиши туди усі свої бажання та плани. згадай якісь рядки зі свого улюбленого твору та нагадай собі дні народження своїх друзів. і зроби це все без допомоги твого вірного електронного пристрою.