День знань
Сьогодні останнє моє "перше вересня" (принаймні я так сподіваюсь) в статусі спудея навчального закладу. Воно 18-те для мене. Тож я чесно-добросовісно поїхав в університет аби відбути тоті всі урочистості. На жаль, чи на щистя, там сьогодні вихідний, тож я розвернув ся і поїхав домів. Урочистості будуть завтра.
От такий був мій останній "день знань" в якості учня/студента. Наступного року в сей деня я вже й не думатиму, шо треба кудись іти/бігти на пари/уроки і по дорозі купити пару зошитів.
Доцільно, що я вирішив згадати й перший свій День знань, який ліг мні на долю у відносно далекому 1996-ому. Зі школою я вже був ознайомлений, бо мій на 1,5 року старший брат якраз того дня, коли я пішов у перший, почав "мотати" другий клас. І кгди він ішов у школу, то я йшов у садок. Нам було по дорозі: з ним я доходив до школи, а потім через лісок, стадіон, два горбка - і в садочку. Тож так само, як я ознайомлений був зі школою, школа знала і мене. Старші хлопці (переважно з сусідньої вулиці), які щоранку курили біля кутка, вчили мене здоровкатись за руку. Точніше робити сей акт вітання правою (я був лівша, поки мене не перевчили в першому класі, зараз я амбідекстр). І я тим в свої 4 дуже гордився, шо отак собі здоровкаюсь з дядьками, як дядько.
Одного разу хлопець на псевдо Гусь поставив мені традиційне, як до 4-річного запитання:
- Як тебе звати?
Я довго мовчав а він питав і питав.
Тоді я висмалив:
- Джохар. Джохар Дудаєв.
Тож школа, коли я наступного року прийшов туди учнем, зі мною була знайома. Так на і кликали в шкільному народі, поки ті хлопці, які так казали, не покинули храм знань, тішачись "атестатами зрілости".
З самого першого вересня я пам'ятаю лем, шо розповідав якийсь віршик, хотів чогось солодкого, не міг стояти на сонці, шо мені чувак (одинадцятикласник), який вів мене в школу подарував велику пластикову пожежну машину.
О! З чуваками тими теж історія. Вони - близнюки. Володя та Роман. Я досі не знаю хто мене вів у школу. І от під'їжджав я десь місяць тому з котримсь із них до села. І... хезе... Ну... Вибачєйте, хлопці.
І ше я пам'ятаю, шо поки стояв "на плацу", то заячий холодок (така трава) з букета моєї однокласниці постійно лоскотав моє радісносвятковонасуплене обличчя і то мене дуже бісило.
Ясно, шо я пам'ятаю і першу вчительку Анну Василівну, з якою познайомився, коли ми з мамою пішки йшли з базару, а вчителька йшла назустріч. Попитала там шось мене, чи я не тупий. (: Багацько батьків старались віддати своє чадо саме до неї. І се було однією з причин того, що я пішов до школи у 5 років і однією з причин того, що мама не захотіла аби мене за місяць по Дню знань перевели у другий клас. Анна, чи, як кажуть на Гуманщині та Христинівщині, Ганна Василівна просто... ну хезе... супер "перша вчителька". Вона навчила мене навіть вишивати, не кажучи про все те, шо вона зробила "за програмою". Дуже хороша. Звісно, я ще досі пам'ятаю її перли: "Собача тінь!" і "Теля Боже!" і те, як вона на середині класу нас "вчила" скакалкою, чи різкою, бо ми шось вчудили. Чи як смикала дівчат за косу, а хлопців за чуба, чи за волосся на потилиці. Дякую їй. Віка-здоров'ячка.
Пам'ятаю і першого шкільного друга: Сергія на псевдо Хрустік. Так казали ще на його батька. Тож йому і його братові (брат його навчався в класі з моїм братом) се псевдо дісталось у спадок.
Пам'ятаю і Оксану, з якою тусили все несвідоме дитинство [і пізніше, хто в курсі]. Вона жила через город від мене. І її в школу вів другий з тих братів-близнюків. Ех! Пам'ятаю шось ми грались і вона принесла прального порошку і каже нам з братом: "То нюхачка така, шоб пчихати!". Ми нюхали і пчихали, нюхали і пчихали. Зрештою, Оксана - та людина, з якою в моїм житті сталось чиненайбільше подій-історій. Та... Зараз не про те.
Зараз ми про День знань. Про перший і останній. Признатися, то зовсім нема ніякого щему. Скорше радий, що се останнє "перше" я в такому статусі.
Щастя всім і здоровлячка. Учіте ся, брати мої