Сім з половиню алкашів
Пролог
- Кума, ну налий!
Хоч сто грамів, просю тебе.
Змилуйся! Послєдній раз!
Ніхто крім тебе. Я гроші віддам!
То ми так три дні підряд
дітьми
заставали в магазині одну тітку з села.
Йшли зі школи і хотіли шось прикупити,
але мусили перечекати оце.
З півгодини вона благала.
Божилась. Просила. Падала на коліна.
У тітки горіли труби.
Я якось не думав, шо у цієї фрази,
як і у "пухнуть вуха"
значення не дуже й переносне.
Вона, босою, розпатланою прибігала до магазину.
Хрипіла несамовито.
В неї просто падало забрало
і їй треба було випити хоча б чарку.
Все решта - неважливо.
Ми, як свідки її нещастя і приниження - теж.
Три дні підряд ми бачили її в магазині.
Ми знали її дочок. Вони близнючки.
Шкода їх.
Товста баба Вера - продавчиня - все ж наливала.
- Послєдній раз, - казала кожного разу.
Лизнути скляного бога
Ну от за шось я таки полюбляю втрачених алкашів
і трушних бородатих бомжів.
Часто ці іпостасії жоско симбіотичні,
злиті тобто в одній людині і витікають
та перетікають одна в одну.
Ну шось в них є того такого... позамежового.
Тим і привабливі.
Для соціологічєских научно-образоватєльних спостережень, насамперед.
Ну та про то пізніш писну.
Отак... ґрунтовно.
Бо колись мав такий експірієнс некепський зі спілкування з ними.
Фотоколекцію збирав портретів,
яка канула в нєбитійо разом з однією флешкою.
Ну та гаразд. Пізніш.
Коли буде ще більше досвіду, інформації та ЗУН.
Побачите! Напишу.
Наразі ж мені якось просто за короткий час,
за добу,
довелось ліцезрєть три з'яви героїв
з тих підвалів соціальних пірамід, катакомб навіть.
З-під низів усвідомлення людини людиною
і всяке таке пафосне, шо ше можна надумати для такого позначення.
Якщо коротше, то асоціяльних елементів,
як хтось колись невдало їх категоризував.
Бачив я шість з половиною алкашів.
Алкоголіків, алканафтів, хмирів, синяків,
п'яниць, бухарів, колдирєй, алкалоїдів, зюзіків,
ханиг, літроболістів, обриганів, лигарів, спиртологів,
чи, як завгодно, то віруючих в скляного бога.
Випадково.
Не просто набуханих людей, бо такими буваєте і ви,
пристойне товариство.
Нє, саме хронів - хронічних алкоголіків.
І за рахунок отої певної "замежовості" вони і торкають.
Дружнє плече
Як і ці, яких я бачив.
Вчора ввечері на зупинці
то стоїть, то хилиться
один такий:
шапка набакир, розхристаний,
небритий, запухлий, з фінгалом,
з гнилими зубами - класичний такий, шо аж нецікавий -
і тикає вказівним пальцем у мобільник,
який тримає на витягнутій десниці перед собою, яко люстро.
Його товариш собутильнік, чи... сострадалєц, стоїть позаду.
Типаж такий же.
Але стан... "руская нідвіжимость", "аллєс капут", "двері".
Воно то ніби хай би і стояв.
Ніби ж і нічого.
Але він не просто стоїть позаду.
Власне, він би і не встояв, якби (увага!)
не впирався лобом в плечі таваріщя.
Отак просто широко розставив ноги
і, стоячи під кутом 80 градусів,
вперся рогами між лопатки друга.
А той не ворушиться навіть.
Не думає кудись ступити вперед, бо відчуває
шо друг на його плечах в буквальному сенсі.
Така ідилія.
Може той рогатий і зваливсь, але я,
аби не псувати собі враження,
сів до автобуса і поїхав передати дівчині одній букет від друга.
Таке.
Delerium tremens
Сьогодні зранку
курю на балконі.
Ха! Абсолютна більшість з вас і не уявляє,
що таке балкон з видом,
чи пак чутністю, на дитячий садок.
Але не про те наразі.
Курю
і з двору дитячого садка чую воплі.
Приглядаюсь:
а там бабуська така, шо вже білочка у неї,
біла гарячка,
delirium tremens.
І волає та розмахує руками.
Я ж,
зі свого інтересу,
почав прислухатись і приглядатись до неї.
Виявляється,
чи то мені так здалося,
вона на дворі дитсадка
командувала полками кавалерії,
лавами кінноти в бою.
"Право!" - і махає рукою, в якій уявна шабля.
І марширує по два-три стройових кроки.
"Ліво!" і запускає лівий фланг кіннотників у бій.
Цікаво ж!
Цікаво, що і як їй мариться.
Вона ще щось волає войовничо.
Командує.
Я докурив і пішов. Не заважатиму.
Вовки
Так,
для сяк-так повної картини,
не вистачає мені лигаря інтіліґєнтного.
в костюмчику-трійці і в капелюшку.
Професора хімії, чи філософії
у відставці, або й "робочого".
Таких немало біля розливайки за рогом.
Можна було б піти послухати та подивитись.
Але ж поштовх цього тексту - тільки випадок.
Не треба його провокувати.
Тож так само випадково,
мені здибалось ще троє алкашів.
З половиною.
- Хліба половинку житнього і пива два літри, - тітонька каже продавчині у магазинчику.
- Яке тобі? - вже запитує чоловіка років 35-ти, який буквально ховається за її спиною, а своєю стоїть до мене.
- Міцне, - каже хриплим, потойбічним голосом.
Ви пили міцне? То пиво взагалі? Ну нехай...
Міцного однак не було в наявності і вони взяли 2 л. світлого.
Чоловік одразу взяв його в руки і попер на вихід.
Якраз повз мене, тож я роздивився його неголене землисте обличчя.
З несвіжими, жовтуватими на краях, фінгалами
під пустими запалими очима.
Те пиво він тримав обома руками перед собою, як кубок,
чи чашу для причастя.
На виході його зустріли ще двоє.
Один - невиразна його копія. Одягом, зростом і виразом обличчя.
Нє, не брати.
Просто різниця стерлась.
Хоч і хто-зна.
Другий вищий. Запухлий, з відпущеною бородою, кремезніший.
Певно ще зовсім трохи,
але все ж тримає себе в руках.
Вони шось бурмочуть, поки тітонька віддає 25 з копійками грн. за покупки.
То мама того, з пивом.
Він шось бурмоче голосніше.
Пиво тримає, як діти банку з варенням
на класичних радянських картинках.
- Так забудь наш номер тєлєфона, - каже кремезніший.
- Ухадітє, - каже той, шо з пивом.
Шкода... Але я їх не чую. Це провтик. Да, це провтик.
Я взагалі мав би достати з торби фотик і зафіксувати це.
І пофіг.
Вони виходять.
Мама синка виводить за лікоть.
Той ледве пересуває ноги.
Я купую собі булок з сиром, маком і капустою.
Тоді теж виходжу.
Вони ще стоять.
Четверо.
Троє з половиною.
Ті двоє ніби не з мамою та сином,
та в той же час з ними.
І тягнуть руки до пива.
- Ухадітє, - кричиь син з пивом.
Я згадав, що бачив їх ще коли заходив до магазину.
Вони підходили тільки.
Немов, як вовки вчули здобич.
І зараз вони всі четверо нагадували вовків.
Зграйку.
Власне цією зграйністю найперше.
Бляха, але мені не чути шо вони говорять.
Ось синок з пивом вже замахується на кремезнішого.
Кволо, але замахується.
Огризнувся.
Мама його тримає.
- Мама, пусть уходят - каже він їй.
- Так, успакойся!- вона йому на те. І дає ляпаса.
Ті двоє мовчать постійно. Або в мене таке враження,
бо я крім фрази "забудь наш телефон"
нічого від них не чув.
Синок ледве пересуваючись іде.
Мама ж дістає пляшку паленої пшеничної з сумки
і дає тим обом відпити.
З горлА.
По трошки так.
Аристократично.
Відпивають.
Мама доганяє сина.
Ті двоє стоять.
А потім ідуть за ними.
Всі вони разом заходять, чи ні...
Разом вони зникають в сусідній під'їзд.
біля нього вже годину стоїть швидка.