Екзергауз, замок Тиші
Будинок стояв пустим вже декілька років.
Ріелтори оцінювали його стан, як незадовільний або такий, який підлягає негайному ремонту. Тому покупці не спішили з купівлею, незважаючи на гарну мідну табличку “Пам'ятка архітектури”, яка висіла при вході. Дрібні тріщини на стінах з кожним роком ставали ширшими.
Як і всі старі будинки Екзергауз мав ім'я і жив спогадами. Вишукані темно-вишневі меблі ручної роботи із латунними ручками, урочисті прийоми гостей під звуки фортепіано, співочі годинники, маленькі біляві дівчатка у рожевих сукенках, високі ошатні пані, підтягнуті чоловіки - усе це час-від-часу блукало колами його пам'яті. Будинок пережив війну, зміну і смерть власників, він чув дзвінкий сміх і відчайдушний плач, у його стінах народжувалися і зростали нові покоління. Екзергауз довгий час був мостом, який з’єднував родини та емоції. Були часи, коли його називали Домом, а це найвища міра похвали для будинку.
Та тепер все змінилося, він став замком Тиші. На даху почала рости трава, а невдовзі і маленьке деревце пустило там свої корені. Остання людина, яка доглядала за ним, сива Марта, померла 5 років тому. Спадкоємці відразу ж виставили Екзергауз на продаж.
Для них будинок був просто набором цифр, який “містив 2 поверхи, з'єднані сходами, 5 великих світлих кімнат зі зручним розташуванням у центральній частині міста”. Вони зовсім забули написати про горище з круглим віконцем, у яке іноді залітають ластівки та горобці.
Екзергауз згадував будинок з квітучим балконом навпроти, два роки тому його знесли, як такий, що не підлягає ремонту. Він не здивується, як щось подібне станеться з ним. Врешті, на що нарікати? Будинки живуть значно довше, ніж люди.
Крізь шпаринки у віконних рамах доносився гомін нового світу, такого несхожого на попередні. Неспішне існування центральних будинків за останні півстоліття перетворилося на галасливу метушню крамничок і пивниць, Екзергаузу була чужа така доля. Він цього просто не витримає.
Так хотілося відкрити вікна на повну і вдихнути свіжого дощового повітря, впустити кілька жовтих осінніх листків досередини. Та вікна були передбачливо заліплені скотчем і лише дзвін з боку сусідньої церкви нагадував минулі золоті часи.
Сьогодні Екзергауз відчув дивний трем. Молода дівчина у червоній сукні на мить зупинилася біля нього і почала роздивлятися пожовклі стіни.
- Це все неспроста, - відлунювало у кімнатах будинку, і так хотілося надіятися на краще, - вона обов’язково повернеться і розжене привидів минулого стукотом своїх черевичків. Я впевнений, вона любить квіти. А можливо дітей чи котів. У будь-якому разі вона любить життя.
Двері скрипнули. Хтось зайшов. Білий промінь впав на порепані сходи. З чиєїсь сумки випали і покотилися яблука.
Ріелтори оцінювали його стан, як незадовільний або такий, який підлягає негайному ремонту. Тому покупці не спішили з купівлею, незважаючи на гарну мідну табличку “Пам'ятка архітектури”, яка висіла при вході. Дрібні тріщини на стінах з кожним роком ставали ширшими.
Як і всі старі будинки Екзергауз мав ім'я і жив спогадами. Вишукані темно-вишневі меблі ручної роботи із латунними ручками, урочисті прийоми гостей під звуки фортепіано, співочі годинники, маленькі біляві дівчатка у рожевих сукенках, високі ошатні пані, підтягнуті чоловіки - усе це час-від-часу блукало колами його пам'яті. Будинок пережив війну, зміну і смерть власників, він чув дзвінкий сміх і відчайдушний плач, у його стінах народжувалися і зростали нові покоління. Екзергауз довгий час був мостом, який з’єднував родини та емоції. Були часи, коли його називали Домом, а це найвища міра похвали для будинку.
Та тепер все змінилося, він став замком Тиші. На даху почала рости трава, а невдовзі і маленьке деревце пустило там свої корені. Остання людина, яка доглядала за ним, сива Марта, померла 5 років тому. Спадкоємці відразу ж виставили Екзергауз на продаж.
Для них будинок був просто набором цифр, який “містив 2 поверхи, з'єднані сходами, 5 великих світлих кімнат зі зручним розташуванням у центральній частині міста”. Вони зовсім забули написати про горище з круглим віконцем, у яке іноді залітають ластівки та горобці.
Екзергауз згадував будинок з квітучим балконом навпроти, два роки тому його знесли, як такий, що не підлягає ремонту. Він не здивується, як щось подібне станеться з ним. Врешті, на що нарікати? Будинки живуть значно довше, ніж люди.
Крізь шпаринки у віконних рамах доносився гомін нового світу, такого несхожого на попередні. Неспішне існування центральних будинків за останні півстоліття перетворилося на галасливу метушню крамничок і пивниць, Екзергаузу була чужа така доля. Він цього просто не витримає.
Так хотілося відкрити вікна на повну і вдихнути свіжого дощового повітря, впустити кілька жовтих осінніх листків досередини. Та вікна були передбачливо заліплені скотчем і лише дзвін з боку сусідньої церкви нагадував минулі золоті часи.
Сьогодні Екзергауз відчув дивний трем. Молода дівчина у червоній сукні на мить зупинилася біля нього і почала роздивлятися пожовклі стіни.
- Це все неспроста, - відлунювало у кімнатах будинку, і так хотілося надіятися на краще, - вона обов’язково повернеться і розжене привидів минулого стукотом своїх черевичків. Я впевнений, вона любить квіти. А можливо дітей чи котів. У будь-якому разі вона любить життя.
Двері скрипнули. Хтось зайшов. Білий промінь впав на порепані сходи. З чиєїсь сумки випали і покотилися яблука.