Шафа Шамана
Просто у якийсь момент речей стало забагато. Усі ці записники з наполеонівськими планами, стос книг, які обов’язково почну читати з наступного понеділка, кульчики і шалики, косметичні набори та набори для скрап-букінгу, коробки спогадів з листівками, квитками та іншим безцінним хламом, слоїки і пуделка з непередбачуваним наповненням, витинанки, малюнки, але найбільше - одяг, придбаний за різних часів і народів...
Речі норовили випасти з шафи, загубитися між інших, змішатися у неймовірному порядку. І медитуючи на золоту пилюку, яка літала довкола цього недоглянутого скарбу, я вирішила більше не чекати наступного місяця, переїзду, хлопця чи президента, а покінчити з цим хаосом прямо зараз.
Блискавично у моїй голові виникло кілька варіантів. По-перше з чистою совістю зайві речі можна було роздати добрим людям, зменшивши кількість непотребу у власному житті, а заодно почистивши карму і ощаслививши кількох ангелів, які сумно позирали у мій бік. По-друге речі можна було продати і на зароблені гроші купити бубликів в'язку і у просторій домівці складати натхненні казки за чашкою англійського чаю. Але третя ідея була найбільш привабливою.
[Продовження]
- Настав час купити другу шафу, - бурмотіла моя симпатична внутрішня жабка, з якою я жила доволі мирно свої 20 з гаком років. І от, гортаючи популярну газету з розряду “купити-продати”, я звернула увагу на оголошення.
- Віддам шафу у доброму стані задарма. - писав котрийсь з продавців, як мені тоді подумалося, продавців-невдах.
Питання було вирішене. Ми домовились про зустріч і на наступний день чорна шафа з трояндовим рисунком доповнила і без того еклектичний дизайн моєї жовтої кімнати.
З чого почати? Я акуратно порозвішувала сукенки - їх було аж 33 - від білої у червоний горошок, у якій я вперше прийшла на побачення з Принцом до блакитної джинсової, у якій полюбляла підливати свій сумнозвісний балконний сад. Довго пояснювати, чому він сумнозвісний, не стану, згадаю лише, що блакитну сукенку я вдівала ой як нечасто.
Поскладавши сукні і помилувавшись впорядкованістю, такою нехарактерною для мого помешкання, я закрила шафу. Навряд, чи я би відкрила її до наступного літа - адже час саме почав перетворюватись на шепітливий осінній drum-n-bass - але якась муха в голові спонукала згадати про існування класичної чорної сукні must have, яка пасувала до будь-якої погоди.
Та коли я відкрила шафу, сукні...зникли.
Мені стало лячно. Можливо, хтось чужий заходив у кімнату, можливо він ще тут… У мене в голові почали вимальовуватися фантастичні гіпотези. А що, як цей хтось сидів у шафі ще тоді, як її завезли сюди? Але ті сукні, кому вони здалися? Чоловіка навряд, чи зацікавить таке, а жінка навряд, чи замкнеться у тісній шафі, яка пахне горіховою настоянкою, заради користованого одягу.
Ідеї вичерпалися, і я подумала, що це просто божевільні хробаки у голові заставляють класти речі так, що їх важко знайти. Побоюючись, я все ж поклала до шафи коричнувато-жовті черевики з серії тих, що “на дощ” і пішла дивитися сльозоточиве кіно, події якого відбуваються у Нью-Йорку.
Під час фільму я малювала у записнику каракулі, і час-від-часу поглядала у бік шафи. Ану ж, монстр, який краде сукні, якимсь чином виявить себе. За вікном гальмували машини, перегукувались люди, їх перебивали нав’язливі платяні думки, тому попри внутрішню напругу, ніяк не вдавалось зосередитися на фільмі і заплакати. Тіні квітів, ще живих, падали з балкона на підлогу. То були жовті хризантеми, подаровані Принцом у білому глиняному горщику з золотими французькими надписами.
Я вимкнула ноутбук, закрила очі і подумала, що занадто зациклена на речах. І ця шафа мені ні до чого. З нею все тільки ще більше ускладнюється.
На наступний день, коли покупець, вивозив шафу (вирішила-таки її позбутися), я мимоволі скрикнула. Сукні разом з мештами рівненько вишикувалися у кутку.
- Ще один доказ того, що 33 сукні - для мене забагато, - пробурмотіла я. Принц, проте, вбачав у цьому інциденті більшою мірою доказ існування вигнутого простору і чорних дір, ніж моїх вад.
Того ж вечора я скликала подруг, буцімто на каву. Кожна вибрала собі по сукні. Щоправда, білу в червоний горошок і ще кілька особливо гарних, я залишила собі. Надто мені дорогі солодкі спогади, пов'язані з ними.
На гроші, зароблені на продажу шафи, ми з Принцом поїхали в Париж, бо як сказав той покупець-невдаха:
- Такі шафи 18 століття - страшенна рідкість, їх ще колись називали “шафами Шамана”, і де ви таку знайшли?
- Трапляється. - спокійно відповіла я.>/lj-cut>
А внутрішню жабу я по дорозі до Франції загубила.
Але думаю вернеться, ще та тварюка.