Italian tramp ІІ
Першим потрапив на очі Новий Замок (Castel Nuovo), велична соруда, як нагадування про королівську міць та монаршу владу.
У нічному місті просто вирувало життя, відомі модники італійці із пакунками усе снували крамницями, закохані пари прогулювались вулицями та поважні чоловіки (одним словом інтелігенція) жваво обговорювали щось у колі однодумців. Скажу чесно, Італія для мене, - це завжди позитивні емоції та й як не мати гарного настрою, коли тобі навколо привітно посміхаються? Хтось скаже, що їхні посмішки не щирі, а я відповім, - можливо. Але хай уже мені краще не зовсім щиро посміхаються на вулиці, а не вбивають одним своїм похмурим поглядом, як часто буває вдома.
Ще одне цікаве зауваження, дуже багато пар. При чому молодь завжди прогулюється обійнявшись (це можуть бути і дружні обійми чоловіків, наголошую,- дружні). Італійці просто обожнюють жінок та красиво залицяються (хоча збоченців там також вистачає). Зізнаюсь, що зазирання у вічі на вулиці (голубо- та зеленоокі дівчата привертають особливу увагу чоловіків) і нав’язливе запрошення випити кави через деякий час починає страшенно дратувати. Але повторюсь, що хоч і сексуально стурбованих чоловіків вистачає, не потрібно усіх рівняти по тих, хто лише для цього й снує вулицями, і скажу відверто, має повне право на таку поведінку через легкодоступність наших же жінок. Так, не дуже приємно визнавати, але це правда життя.
Залишивши тему чоловічо-жіночих стосунків, прямую із друзями до Галереї Умберто, торговельного комплексу із скляним дахом, що скоріше нагадує музей. Часто там просто відпочивають, сидять у кафетеріях, насолоджуючись орнаментами і прикрасами споруди у неокласичному стилі.
Нічне місто безперечно гарне зсередини, але його краса із вершини пагорба являє собою щось незвичайне. Довгою звививстою дорогою вгору ми підіймались на оглядовий майданчик, щоб злившись із вітром пронестись над нічним краєвидом і захоплено споглядати різнокольорове мерехтіння вогнів Неаполя. Красиво...
У кафетерії тебе завжди привітно зустрінуть. Ознаки капіталістичної країни, де сімейний бізнес споконвіку передавався у спадок і де задоволений клієнт означає добробут власника, приємно налаштовують на гарне самопочуття ( я думаю, люди у яких існує таке поняття, як сієста, просто не здатні не вміти влаштовувати відпочинок). А коли ти зсередини танеш разом із смачним морозивом у затишному ресторанчику, нічого окрім позитиву тебе й не може оточувати.
Отримавши гарну прогулянку та майже не відпочивши із дороги (плюс наближення опівночі на годиннику), я наївно думала, що друзі підвезуть мене до квартири. Та пів години в дорозі змусили переглянути свої думки. Як виявилось, поки ми з Олею розмовляли про свої жіночі дрібниці, Паоло вирішив продовжити мою екскурсійну програму і давно уже віз нас на вулкан Везувій далеко за межі міста (відстань більше 12 км). І так, як хлопець недолюблює „тітоньку-навігатор”, яка постійно радить кудись повертати, він із виразом Сусаніна довго вишукував дорогу нагору. Заїжджали ми і у виноградники, кружляли лабіринтами вузеньких доріжок, часто просто потрапляли у тупик, але все ж у нічній темряві віднайшли дуже затишний ресторан на Везувії. Заклад мав назву, щось типу хлопчик-волоцюга, але прикрашали його територію класичні статуї :)
Вогонь у лампах, надавав затишку та зігрівав від вітру, а приємний літній офіціант (хоча не здивуюсь, якщо це був і сам власник) дозволив відчути себе найбажанішим гостем, любязно пропонуючи страви дня. Але який же перший день у Італії без піци? Ми звісно ж замовили кілька її різновидів, отримавши на додаток по великому шматку піци в подарунок, як новинки закладу. На величезному екрані транслювали футбол, що я відчула лише, коли Паоло попросив мене помінятись з ним місцями так, як його крісло виявилось повернутим від екрану у інший бік. Здійснивши данну маніпуляцію ми з Олею частково втратили Паоло на кілька десятків хвилин і не заважаючи таємному чоловічому ритуалу споглядання гри, весело проводили час. У ресторані було кілька іноземців, яких відразу видавало замовлене пиво. Можливо не відкрию великої таємниці, коли скажу, що італійці в основному визнають лише свою продукцію, тому у них на столах Peroni або Moretti, а пляшечка Tuborg відразу видає не місцевого.
Паоло активно вболіває, дивлячись футбольний матч, хтось насолоджується пивом та піцою, а поряд із нами компанія із кількох багатодітних сімей весело святкувала день народження малюка (малюку було рік). Не дивуюсь чому італійці такі завзяті футболісти, адже відразу після появи на світ, зелене поле та м’яч супроводжують їх у всіх моментах життя, навіть у таких урочистих.
Не вважаю себе футбольною фанаткою, але вечір мені дуже сподобався і отримані емоції навіть приглушували втому та сонливість. Від’їжджаючи від ресторану ми зупинились ще на кілька хвилин, щоб насолодитись краєвидом нічного Неаполю із схилів Везувію та назавжди закарбувати в пам’яті цю красу.
(відстань не маленька, тому передати на фото виявилось не легко)
Надворі ніч... життя у місті, як і раніше вирує...ми уже, насправді, стомлені, та все ж задоволені прямуємо додому...
Неймовірно вдячна гостинності моїх друзів (хоча скажу наперед, - це ще було не усе, що мене очікувало), переповнена враженнями просто провалююсь у сон.
Завтра чекає новий день...
У нічному місті просто вирувало життя, відомі модники італійці із пакунками усе снували крамницями, закохані пари прогулювались вулицями та поважні чоловіки (одним словом інтелігенція) жваво обговорювали щось у колі однодумців. Скажу чесно, Італія для мене, - це завжди позитивні емоції та й як не мати гарного настрою, коли тобі навколо привітно посміхаються? Хтось скаже, що їхні посмішки не щирі, а я відповім, - можливо. Але хай уже мені краще не зовсім щиро посміхаються на вулиці, а не вбивають одним своїм похмурим поглядом, як часто буває вдома.
Ще одне цікаве зауваження, дуже багато пар. При чому молодь завжди прогулюється обійнявшись (це можуть бути і дружні обійми чоловіків, наголошую,- дружні). Італійці просто обожнюють жінок та красиво залицяються (хоча збоченців там також вистачає). Зізнаюсь, що зазирання у вічі на вулиці (голубо- та зеленоокі дівчата привертають особливу увагу чоловіків) і нав’язливе запрошення випити кави через деякий час починає страшенно дратувати. Але повторюсь, що хоч і сексуально стурбованих чоловіків вистачає, не потрібно усіх рівняти по тих, хто лише для цього й снує вулицями, і скажу відверто, має повне право на таку поведінку через легкодоступність наших же жінок. Так, не дуже приємно визнавати, але це правда життя.
Залишивши тему чоловічо-жіночих стосунків, прямую із друзями до Галереї Умберто, торговельного комплексу із скляним дахом, що скоріше нагадує музей. Часто там просто відпочивають, сидять у кафетеріях, насолоджуючись орнаментами і прикрасами споруди у неокласичному стилі.
Нічне місто безперечно гарне зсередини, але його краса із вершини пагорба являє собою щось незвичайне. Довгою звививстою дорогою вгору ми підіймались на оглядовий майданчик, щоб злившись із вітром пронестись над нічним краєвидом і захоплено споглядати різнокольорове мерехтіння вогнів Неаполя. Красиво...
У кафетерії тебе завжди привітно зустрінуть. Ознаки капіталістичної країни, де сімейний бізнес споконвіку передавався у спадок і де задоволений клієнт означає добробут власника, приємно налаштовують на гарне самопочуття ( я думаю, люди у яких існує таке поняття, як сієста, просто не здатні не вміти влаштовувати відпочинок). А коли ти зсередини танеш разом із смачним морозивом у затишному ресторанчику, нічого окрім позитиву тебе й не може оточувати.
Отримавши гарну прогулянку та майже не відпочивши із дороги (плюс наближення опівночі на годиннику), я наївно думала, що друзі підвезуть мене до квартири. Та пів години в дорозі змусили переглянути свої думки. Як виявилось, поки ми з Олею розмовляли про свої жіночі дрібниці, Паоло вирішив продовжити мою екскурсійну програму і давно уже віз нас на вулкан Везувій далеко за межі міста (відстань більше 12 км). І так, як хлопець недолюблює „тітоньку-навігатор”, яка постійно радить кудись повертати, він із виразом Сусаніна довго вишукував дорогу нагору. Заїжджали ми і у виноградники, кружляли лабіринтами вузеньких доріжок, часто просто потрапляли у тупик, але все ж у нічній темряві віднайшли дуже затишний ресторан на Везувії. Заклад мав назву, щось типу хлопчик-волоцюга, але прикрашали його територію класичні статуї :)
Вогонь у лампах, надавав затишку та зігрівав від вітру, а приємний літній офіціант (хоча не здивуюсь, якщо це був і сам власник) дозволив відчути себе найбажанішим гостем, любязно пропонуючи страви дня. Але який же перший день у Італії без піци? Ми звісно ж замовили кілька її різновидів, отримавши на додаток по великому шматку піци в подарунок, як новинки закладу. На величезному екрані транслювали футбол, що я відчула лише, коли Паоло попросив мене помінятись з ним місцями так, як його крісло виявилось повернутим від екрану у інший бік. Здійснивши данну маніпуляцію ми з Олею частково втратили Паоло на кілька десятків хвилин і не заважаючи таємному чоловічому ритуалу споглядання гри, весело проводили час. У ресторані було кілька іноземців, яких відразу видавало замовлене пиво. Можливо не відкрию великої таємниці, коли скажу, що італійці в основному визнають лише свою продукцію, тому у них на столах Peroni або Moretti, а пляшечка Tuborg відразу видає не місцевого.
Паоло активно вболіває, дивлячись футбольний матч, хтось насолоджується пивом та піцою, а поряд із нами компанія із кількох багатодітних сімей весело святкувала день народження малюка (малюку було рік). Не дивуюсь чому італійці такі завзяті футболісти, адже відразу після появи на світ, зелене поле та м’яч супроводжують їх у всіх моментах життя, навіть у таких урочистих.
Не вважаю себе футбольною фанаткою, але вечір мені дуже сподобався і отримані емоції навіть приглушували втому та сонливість. Від’їжджаючи від ресторану ми зупинились ще на кілька хвилин, щоб насолодитись краєвидом нічного Неаполю із схилів Везувію та назавжди закарбувати в пам’яті цю красу.
(відстань не маленька, тому передати на фото виявилось не легко)
Надворі ніч... життя у місті, як і раніше вирує...ми уже, насправді, стомлені, та все ж задоволені прямуємо додому...
Неймовірно вдячна гостинності моїх друзів (хоча скажу наперед, - це ще було не усе, що мене очікувало), переповнена враженнями просто провалююсь у сон.
Завтра чекає новий день...