У Львові просить притулку біженець з Миколаєва (обласного)
Originally posted by switluy_spogad at У Львові просить притулку біженець з Миколаєва (обласного)
11 жовтня надвечір біля входу до будівлі Львівської ОДА з’явився чоловік, який мав на собі плакат із написом: „Ільченко Анатолій - біженець з Миколаєва, переслідуваний регіоналами за захист української мови”. Пан Ільченко, котрий народився на півдні України та 20 років продив у Миколаєві, тепер вимушений шукати політичного притулку у західних областях. Причина, як він сам пояснив, доволі проста - через те, що він сам розмовляє українською мовою та примушує спілкуватися державною місцевих посадовців, тепер виникла реальна загроза для його життя.
Говорити українською - це бунт?
За два десятиліття незалежності України галичани чимало наслухалися про небезпеку русифікації українців, котра завжди закінчується етноцидом і денаціоналізацією. Та мало хто тут, у Львові, може собі уявити, що на протилежному боці держави під назвою Україна розмовляти українською, а тим більше - вимагати поваги своїх прав згідно з чинним законодавством, що стосується мови, буває просто небезпечно. Представляючи Анатолія Ільченка, президент благодійного фонду „Україна-Русь” Ростислав Новоженець на прес-конференції згадав про іншого відомого захисника державної мови на сході країни - луганчанина Сергія Мельничука, який кілька місяців тому також був у Львові та розповідав про нелегку боротьбу з русифікаторами та переслідування, яких він зазнає через свою активну позицію.
Як і С.Мельничук, Анатолій Ільченко вже видав книгу про те, які драматичні події спіткали його на шляху відстоювання власних громадянських прав. Утім, ситуація, що почала складатися навколо нього у рідному краю, насправді стає усе більш небезпечною.
- З української солідарності я погодився, щоб наш фонд „Україна-Русь” посприяв пану Анатолію довести свою позицію тут у Львові. І, можливо, вдатися ще до якихось інших кроків, які він запланував, - розповів Ростислав Новоженець.
- Коли я познайомився з паном Анатолієм, я пересвідчився, що це абсолютно неординарна особистість, це природжений бунтар, який все своє свідоме життя протестував проти системи, виступав за справедливість. - продовжує Р.Новоженець. - Він є автором книги „Іменем України та не в ім’я українців”, де виклав матеріали, з якими він офіційно звертався до органів влади до судової гілки для того, щоб відстояти право на українську мову в Миколаєві. Тобто, пан Анатолій є уособленням цілого півдня України, бо це не тільки в Миколаєві така ситуація з українською мовою, а в усіх південних областях. І стан української мови є абсолютно неадекватний у незалежній українській державі. А те, що за українську мову тих, які небайдужі і вимагають законних конституційних прав ще й б’ють і переслідують, яскраво видно на прикладі пана Анатолія.
Реальна небезпека. Чому в українських установах висять портрети Путіна та стоять прапори РФ?
А може, ситуація не настільки серйозна, аби вже оголошувати себе втікачем з рідного міста? Присутні на прес-конференції журналісти не одразу хочуть повірити, що пан Ільченко нічого не перебільшує у своїх твердженнях. Тому його просять ще раз і ще раз докладніше розповісти про те, що з ним відбувалося останнім часом у Миколаєві. Хоч спогади і не дуже приємні, він таки погоджується назвати принаймні основні факти, що викликають у нього дедалі більше занепокоєння за власну подальшу долю. Говорить, що тепер у нього залишається тільки один засіб захисту - надати історії чимбільшого розголосу, а також просить львів’ян вступитися за нього, написати листи президентові та до прокуратури. Можливо, хоч це допоможу приборкати його переслідувачів.
Далі Анатолій Ільченко розповідає:
„19 березнея торік розглядався мій позов до міського управління міліції. Вони опублікували в газеті інформацію російською мовою, я попросив зобов’язати опублікувати ту саму інформацію в газеті „Рідне Прибужжя” українською мовою. Але тоді вони знайшли проти мене адвоката. Це Павло Репешко. У 2004 р. він був у свиті Януковича. Репешко - українець із села з Кіровоградської області. Але ось яку статтю він написав. Заголовок: „Бандера герой? Якої України?”. Ось цитати: „Не зважаючи на пролиту у воєнні та повоєнні роки націоналістами кров беззахисних жертв, за президентства Ющенка весь 2009 рік оголошений на державному рівні роком Степана Бандери. У часи економічної кризи завжди активізуються різномастні радикали. Саме за глибокої економічної кризи у Німеччині прийшли до влади нацисти, за спинами яких той же Бандера хотів захопити владу.” Тобто, так в Миколаєві ставляться до Бандери. Такими статтями миколаївські газети рясніють. „Потрібно видалити з суспільства метастази націоналізму”, - це також цитата з Репешка. І саме він представляв газету, проти якої я позивався.
Вже під час засідання він намагався мене побити. Вставав і підходив до мене. Суддя робила йому зауваження. Навіть в поясненнях написала, що неодноразово робила йому зауваження. Далі була перерва, коли суддя підша формулювати вирок. Щоб вийти з приміщення, треба від дверей судової зали піти наліво. Тож я навмисно пішов в інший бік, щоб не зустрічатися з Репешком. Я зробив 3-4 кроки і несподівано отримав удар у вухо. Він загнав нігті, і почав роздирати мені вухо. І казав: „Нацист - унічтожу”. Там сиділи люди, я кажу: „В кого є телефон, викличте міліцію! Капітанша міліції стояла за три кроки від нас, і не реагувала. Він спокійно собі пішов.
Приїхала міліція, швидка. Фельдшер написав діагноз - забій лівої вушної раковини, рана. Але міліція почала захищати нападника. Мені, зокрема, видали скерування до судмедексперта без печатки. Я поїхав до експерта, експерт мене не прийняв. Невже у міліції, де видають скерування, не знали, що треба поставити печатку? В той день призначали голову обладміністрації Круглова, і я у відчаї прийшов до обладміністрації з плакатом „Круглов і Янукович - це жахливо.” В мене тоді була просто депресія.
Тут же до мене підійшла міліція. Я говорю, що лише хочу, аби мені поставили печатку. Мені скручують руки, запихають в міліцейську машину, везуть у центральний райвідділ і тримають там три години, поки закінчила роботу експерт, після чого мені таки вручають скерування вже з печаткою. Тобто, мене тримали, аби я в той день не потрапив до експерта і щоб не стояв біля ОДА, бо там же урочистості!
І дотепер уже є чотири постанови про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом незаконного затримання. Дотепер не можуть встановити, хто мене затримав і з якої причини. Розшукують, і більше року не можуть знайти.
Я пройшов експертизу, в мене було запалення, якого, щоправда, експерт чомусь не побачив. Як виявилося потім, в експертів був на столі прапор Російської Федерації. Я пізніше це побачив. Я тоді написав в управління охорони здоров’я - прапор забрали. Але це показує, хто такі експерти. Там „русскій блок” сидить, зрозуміло. Я 37 днів лікувався від запалення, але експерти написали, що вони не не пов’язують хворобу з ударом”.
Подальший перебіг подій взагалі нагадує гостросюжетне кіно. Раптом у місті з’явилися листівки з фотографією Анатолія Ільченка, його телефоном та домашньою адресою. На листівках - звинувачення у педофілії! Можна собі тільки уявити, якої реакції варто очікувати від місцевих мешканців, які мали б зустрічати Ільченка на вулиці та „випадково” його впізнавати.
Пан Анатолій з приводу розповсюдження брехливої інформації звернувся до міліції. Розповідає, що правоохоронці самі ходили та здирали ці листівки. Але в порушенні кримінальної справи за фактом йому також відмовили. Мовляв, жодних наслідків від тих наклепів немає. І це у той час, розповідає Анатолій Ільченко, коли на нього накидалися в трамваї якісь істеричні люди, казали: „Твоє щастя, що тепер не вечір”. Розповідає також, що якось з приятелем стояв на зупинці. Підходить якийсь чоловік та починає: „Бандеровская морда, ану давайтє по-русскі!”
- Я людина старша, не міцна, інвалід, - розповідає А.Ільченко. - Добре, хоч мій товариш - колишній підводник. Дав тому в пику, і він утік. Інакше той вечір невідомо чим би для мене закінчився.
Ще один випадок: пан Ільченко якось у приміському поїзді їхав до родичів. Десь на проміжній зупинці через вагон йшли двоє незнайомців. Несподівано один розвертається та б’є Ільченка з вигуком: „Бандера!”. І пішли далі. Кому скаржитися у такій ситуації, коли навіть цілком очевидне побиття у суді міліція не хоче розслідувати?
До речі, згадав Анатолій Ільченко ще один вельми цікавий випадок. Заходить він до кабінету судді, а там на стіні портрет Путіна висить! Чи це український суд? Чи буде він зважати на права якогось україномовного?
Однак, усі попередні події видаються таки лише квіточками у порівнянні з тим, що почалося останнім часом. Хтось від імені Ільченка почав писати скарги до правоохоронних і контролюючих органів стосовно різноманітних будівництв, підприємств тощо. Сам Ільченко стверджує, що навіть не знає тих, на кого написані скарги, і, звісно, не має до тих скарг жодного стосунку. Утім, за останні 10 днів перед виїздом з Миколаєва отримав аж чотири офіційні відповіді від державних органів.
Отже, його хочуть посварити з усіма навколо. Але далі може виникнути іще більш небезпечна ситуація. До пана Анатолія якось підійшов незнайомець у міліцейській формі й ніби по-дружньому попередив: „Ти ждеш наркоманів?”. Тоді, каже Ільченко, він зрозумів, що нібито від його імені будуть написамі заяви на наркопритони чи щось подібне. І звісно, там стане відомо, хто на них скаржився. Таким чином, з ним можуть розправитися руками злочинного світу...
За що немилість?
Запитання: що ж такого треба зробити, щоб у місті, обласному центрі, де мешкає не одна сотня тисяч людей, все обернулося проте тебе?
Відповідь: потрібно стати на захист української мови у так званому російськомовному регіоні.
Анатолій Ільченко розповідає, що стосунки з сусідами та іншими людьми, які його принаймні знають, у нього добрі. Але через свою непримиренну позицію він здобув слави, яка заснована на брехні про нього самого. І причину тут принаймні дві. Перша - він подав понад 90 позовів на усунення фактів грубого порушення мовного законодавства, з яких, до речі, 20 було задоволено судами. Друга причина - суспільство у Миколаєві зрусифіковане й деградоване.
- Українці надто покірні, - говорить А.Ільченко. - Їм всю інформацію дають російською мовою, говорять до них російською, і вони з легкістю забувають про рідну мову. У самому Миколаєві проживає 72% українців. Але говорять вони переважно суржиком. Та чи знає українець, що він не стає росіянином лише через те, що думає, ніби розмовляє російською, хоч насправді це якась мовна суміш з додаванням значної кількості російських матюків?
Отож, все почалося з прийняття Закону „Про мови” ще за часів УРСР. Як не дивно, в останні роки комуністичного режиму на півдні тодішньої республіки почала з’являтися українська. Але вона так само почала стрімко зникати з ужитку вже після набуття незалежності. За Кучми - успішна русифікація, за Ющенка - бездіяльність, яку регіонали так полюбляють називати насильницькою українізацією, а за Януковича - цілковите повернення до часів Щербицького, коли, власне, у Миколаєві, змінювали вивіски на російські, перетворювали українські школи на російські і таке інше.
Утім, ще 1991-го року Анатолій Ільченко зрозумів, що може протистояти етноциду, використовуючи мовне законодавство. І почав писати скарги. Принаймні вдалося домогтися, щоб висилалли квитанції про оплату комунальних послуг державною мовою, оголошували зупинки у транспорті українською тощо. Та сил однієї людини, коли її не підтримує діюча влада, а також байдуже до цього ставиться основна частина громади, замало, аби досягнути реальних результатів.
Пан Ільченко розповідає про курйозні ситуації. Наприклад, коли, щоби виконати рішення суду, контора виготовляла спеціально для нього аж три (!) примірника розрахункових книжок українською мовою. Однак, минуло небагато часу, і державна мова змінилася на суржик, який взагалі-то й зрозуміти важко, або ж писали весь текст українською, а його прівзвище та ім’я - російською. Це також ставало причиною для чергових скарг.
Було й таке, що в офіційних установах через суд вдавалося примушувати переписати інформаційні стенди державною мовою. Але минало кілька місяців - і там знову з’являлися тексти виключно російською. „Все це тільки доводить, що жодної двомовності в Україні бути не може, - говорить А.Ільченко. - Буде або одна мова, або інша”.
Особливо ж ситуація погіршилася в останні рік-півтора. Якщо раніше суди та державні установи принаймні формально погоджувалися виконувати мовне законодавство, тепер на аналогічні скарги та позови Анатолію Ільченку пишуть, що, мовляв, російська мова така усім зрозуміла, така гарна, така собі мова міжнаціонального спілкування... Навіть службовців уже виправдовують в їх порушеннях. Ну просто СРСР якийсь!
Звісно, тепер, каже А.Ільченко, коли я став відомим у Миколаєві, різні там службовці бачать мене здалеку та навіть переходять на українську. Але лише тому, що „Ільченко іде”. Але ж провокації не припиняються. 13 вересня минулого року Ільченка оштрафували за буцімто скоєне хуліганство. При цьому, каже він, у суді не було жодного свідка, який би підтвердив факт скоєння правопорушення. А він усього лише зажадав, щоб працівники ощадбанку говорили з ним українською.
24 вересня того ж року його оштрафували за неповагу до суду. Привід, розповідає пан Ільченко, полягав у тому, що такий собі слідчий набрехав судді, що він буцімто нецензурно висловлювався на адресу представників феміди. Такі факти, як бачимо, не викликають в Миколаєві жодних сумнівів, на відміну від побиття у залі суду, переслідування, розповсюдження наклепів тощо на самого Ільченко. Чи не є це подвійними стандартами?
- Зараз мені просто небезпечно перебувати у Миколаєві, - говорить А.Ільченко. - тому я вимушений перебувати в інших населених пунктах. А у Львівської влади збираюся просити надати мені статус біженця та притулку на території Львівської області.
Але Львів розчаровує
Як же ми, львів’яни, любимо пишатися своїм патріотизмом та українськістю! Ми звикли, що гості зі сходу та півдня держави вихваляють наш толерантний націоналізм і певно вже готові нагороджувати самих себе усілякими чеснотам. Але ось яким побачив наше місто Анатолій Ільченко. Його розповідь про перші враження від Львова доволі промовсита, тож залишаємо її без коментарів:
„Від Львова враження значно гірші, ніж колись. Я був тут у 88-91-х роках - Львів був на піднесенні. Відчувався націоналістичний дух, енергія, люди були небайдужі. Люди були активні. Я це бачив.
Тепер, коли я приїхав, я написав отакий плакат („Біженець з Миколаєва...”), причепив і ходив. Я думав, що хто-небудь це побачить. Зверне увагу, підійде... Можливо, член якоїсь партії. Можливо, поцікавляться, покличуть своїх. І чимось мені допоможуть. Але мене вразило, що Львів, якщо не брати до уваги те, що люди говорять українською, в іншому наближається до Миколаєва. Байдужість повна. Я був на вулицях з 10-ї ранку до 5-ї вечора, і лише один чоловік підійшов, каже, візьми ось на пиво. Я відповідаю, що дякую, але я грошей не потребую. Все. Ніхто більше до мене не підійшов.
Здається, львів’яни втратили відчуття свій-чужий. Миколаївці давно його втратили. Йде негр по вулиці - це норма. Чують українську мову - агресія несамовита. Коли була виборча кампанія і Україну поділили на три сорти, от з того часу агресія в Миколаєві до західноукраїнців.
Я дзвонив у Львівську Політехніку. Сказав хто я. Просив повідомити до Ірини Фаріон, і свій телефон залишив. Її телефон запитав. Мені дали домашній, але там ніхто не піднімав слухавки. Ніхто мені не телефонував. Я зайшов у ВО „Свобода” на Чайковського. Там сиділи три дівчини. Попросив зв’язати мене чи з Фаріон, чи з Тягнибоком, чи з будь-ким іншим. Пона байдужість. Але це ще не все. Отут у них намет стоїть, і коли я зі своїм плакатиком підійшов до них, то чоловік, який там був, каже, мовляв, що ви себе кулаками в груди б’єте! Що ви зробили для України? Засучили б рукави та працювали! Що ви оце тут ходите!
Я йому сказав: слухате, не кричіть, у вас така ненавить до мене чомусь. Я справді потерпілий, справді потребую допомоги.
Коли я підійшов вчора до них і попросив допомогти зв’язати мене з їхнім керівництвом, ви ж, кажу, найбільші націоналісти, я ж не грошей прошу, то один із них сказав, щоб я йшов до депутатів, вони мені все розкажуть і покажуть. Це мене заїло. До депутатів і не морочте мені голову! - каже. Тоді я попросив газету, яку вони безкоштовно роздають. Взяв, там же телефони є, але в мене її почали виривати. Мені боляче це, тому що в Миколаєві я свободівцям завжди допомагав, я голосував за них, допомагав під час виборів...”
Джерело
11 жовтня надвечір біля входу до будівлі Львівської ОДА з’явився чоловік, який мав на собі плакат із написом: „Ільченко Анатолій - біженець з Миколаєва, переслідуваний регіоналами за захист української мови”. Пан Ільченко, котрий народився на півдні України та 20 років продив у Миколаєві, тепер вимушений шукати політичного притулку у західних областях. Причина, як він сам пояснив, доволі проста - через те, що він сам розмовляє українською мовою та примушує спілкуватися державною місцевих посадовців, тепер виникла реальна загроза для його життя.
Говорити українською - це бунт?
За два десятиліття незалежності України галичани чимало наслухалися про небезпеку русифікації українців, котра завжди закінчується етноцидом і денаціоналізацією. Та мало хто тут, у Львові, може собі уявити, що на протилежному боці держави під назвою Україна розмовляти українською, а тим більше - вимагати поваги своїх прав згідно з чинним законодавством, що стосується мови, буває просто небезпечно. Представляючи Анатолія Ільченка, президент благодійного фонду „Україна-Русь” Ростислав Новоженець на прес-конференції згадав про іншого відомого захисника державної мови на сході країни - луганчанина Сергія Мельничука, який кілька місяців тому також був у Львові та розповідав про нелегку боротьбу з русифікаторами та переслідування, яких він зазнає через свою активну позицію.
Як і С.Мельничук, Анатолій Ільченко вже видав книгу про те, які драматичні події спіткали його на шляху відстоювання власних громадянських прав. Утім, ситуація, що почала складатися навколо нього у рідному краю, насправді стає усе більш небезпечною.
- З української солідарності я погодився, щоб наш фонд „Україна-Русь” посприяв пану Анатолію довести свою позицію тут у Львові. І, можливо, вдатися ще до якихось інших кроків, які він запланував, - розповів Ростислав Новоженець.
- Коли я познайомився з паном Анатолієм, я пересвідчився, що це абсолютно неординарна особистість, це природжений бунтар, який все своє свідоме життя протестував проти системи, виступав за справедливість. - продовжує Р.Новоженець. - Він є автором книги „Іменем України та не в ім’я українців”, де виклав матеріали, з якими він офіційно звертався до органів влади до судової гілки для того, щоб відстояти право на українську мову в Миколаєві. Тобто, пан Анатолій є уособленням цілого півдня України, бо це не тільки в Миколаєві така ситуація з українською мовою, а в усіх південних областях. І стан української мови є абсолютно неадекватний у незалежній українській державі. А те, що за українську мову тих, які небайдужі і вимагають законних конституційних прав ще й б’ють і переслідують, яскраво видно на прикладі пана Анатолія.
Реальна небезпека. Чому в українських установах висять портрети Путіна та стоять прапори РФ?
А може, ситуація не настільки серйозна, аби вже оголошувати себе втікачем з рідного міста? Присутні на прес-конференції журналісти не одразу хочуть повірити, що пан Ільченко нічого не перебільшує у своїх твердженнях. Тому його просять ще раз і ще раз докладніше розповісти про те, що з ним відбувалося останнім часом у Миколаєві. Хоч спогади і не дуже приємні, він таки погоджується назвати принаймні основні факти, що викликають у нього дедалі більше занепокоєння за власну подальшу долю. Говорить, що тепер у нього залишається тільки один засіб захисту - надати історії чимбільшого розголосу, а також просить львів’ян вступитися за нього, написати листи президентові та до прокуратури. Можливо, хоч це допоможу приборкати його переслідувачів.
Далі Анатолій Ільченко розповідає:
„19 березнея торік розглядався мій позов до міського управління міліції. Вони опублікували в газеті інформацію російською мовою, я попросив зобов’язати опублікувати ту саму інформацію в газеті „Рідне Прибужжя” українською мовою. Але тоді вони знайшли проти мене адвоката. Це Павло Репешко. У 2004 р. він був у свиті Януковича. Репешко - українець із села з Кіровоградської області. Але ось яку статтю він написав. Заголовок: „Бандера герой? Якої України?”. Ось цитати: „Не зважаючи на пролиту у воєнні та повоєнні роки націоналістами кров беззахисних жертв, за президентства Ющенка весь 2009 рік оголошений на державному рівні роком Степана Бандери. У часи економічної кризи завжди активізуються різномастні радикали. Саме за глибокої економічної кризи у Німеччині прийшли до влади нацисти, за спинами яких той же Бандера хотів захопити владу.” Тобто, так в Миколаєві ставляться до Бандери. Такими статтями миколаївські газети рясніють. „Потрібно видалити з суспільства метастази націоналізму”, - це також цитата з Репешка. І саме він представляв газету, проти якої я позивався.
Вже під час засідання він намагався мене побити. Вставав і підходив до мене. Суддя робила йому зауваження. Навіть в поясненнях написала, що неодноразово робила йому зауваження. Далі була перерва, коли суддя підша формулювати вирок. Щоб вийти з приміщення, треба від дверей судової зали піти наліво. Тож я навмисно пішов в інший бік, щоб не зустрічатися з Репешком. Я зробив 3-4 кроки і несподівано отримав удар у вухо. Він загнав нігті, і почав роздирати мені вухо. І казав: „Нацист - унічтожу”. Там сиділи люди, я кажу: „В кого є телефон, викличте міліцію! Капітанша міліції стояла за три кроки від нас, і не реагувала. Він спокійно собі пішов.
Приїхала міліція, швидка. Фельдшер написав діагноз - забій лівої вушної раковини, рана. Але міліція почала захищати нападника. Мені, зокрема, видали скерування до судмедексперта без печатки. Я поїхав до експерта, експерт мене не прийняв. Невже у міліції, де видають скерування, не знали, що треба поставити печатку? В той день призначали голову обладміністрації Круглова, і я у відчаї прийшов до обладміністрації з плакатом „Круглов і Янукович - це жахливо.” В мене тоді була просто депресія.
Тут же до мене підійшла міліція. Я говорю, що лише хочу, аби мені поставили печатку. Мені скручують руки, запихають в міліцейську машину, везуть у центральний райвідділ і тримають там три години, поки закінчила роботу експерт, після чого мені таки вручають скерування вже з печаткою. Тобто, мене тримали, аби я в той день не потрапив до експерта і щоб не стояв біля ОДА, бо там же урочистості!
І дотепер уже є чотири постанови про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом незаконного затримання. Дотепер не можуть встановити, хто мене затримав і з якої причини. Розшукують, і більше року не можуть знайти.
Я пройшов експертизу, в мене було запалення, якого, щоправда, експерт чомусь не побачив. Як виявилося потім, в експертів був на столі прапор Російської Федерації. Я пізніше це побачив. Я тоді написав в управління охорони здоров’я - прапор забрали. Але це показує, хто такі експерти. Там „русскій блок” сидить, зрозуміло. Я 37 днів лікувався від запалення, але експерти написали, що вони не не пов’язують хворобу з ударом”.
Подальший перебіг подій взагалі нагадує гостросюжетне кіно. Раптом у місті з’явилися листівки з фотографією Анатолія Ільченка, його телефоном та домашньою адресою. На листівках - звинувачення у педофілії! Можна собі тільки уявити, якої реакції варто очікувати від місцевих мешканців, які мали б зустрічати Ільченка на вулиці та „випадково” його впізнавати.
Пан Анатолій з приводу розповсюдження брехливої інформації звернувся до міліції. Розповідає, що правоохоронці самі ходили та здирали ці листівки. Але в порушенні кримінальної справи за фактом йому також відмовили. Мовляв, жодних наслідків від тих наклепів немає. І це у той час, розповідає Анатолій Ільченко, коли на нього накидалися в трамваї якісь істеричні люди, казали: „Твоє щастя, що тепер не вечір”. Розповідає також, що якось з приятелем стояв на зупинці. Підходить якийсь чоловік та починає: „Бандеровская морда, ану давайтє по-русскі!”
- Я людина старша, не міцна, інвалід, - розповідає А.Ільченко. - Добре, хоч мій товариш - колишній підводник. Дав тому в пику, і він утік. Інакше той вечір невідомо чим би для мене закінчився.
Ще один випадок: пан Ільченко якось у приміському поїзді їхав до родичів. Десь на проміжній зупинці через вагон йшли двоє незнайомців. Несподівано один розвертається та б’є Ільченка з вигуком: „Бандера!”. І пішли далі. Кому скаржитися у такій ситуації, коли навіть цілком очевидне побиття у суді міліція не хоче розслідувати?
До речі, згадав Анатолій Ільченко ще один вельми цікавий випадок. Заходить він до кабінету судді, а там на стіні портрет Путіна висить! Чи це український суд? Чи буде він зважати на права якогось україномовного?
Однак, усі попередні події видаються таки лише квіточками у порівнянні з тим, що почалося останнім часом. Хтось від імені Ільченка почав писати скарги до правоохоронних і контролюючих органів стосовно різноманітних будівництв, підприємств тощо. Сам Ільченко стверджує, що навіть не знає тих, на кого написані скарги, і, звісно, не має до тих скарг жодного стосунку. Утім, за останні 10 днів перед виїздом з Миколаєва отримав аж чотири офіційні відповіді від державних органів.
Отже, його хочуть посварити з усіма навколо. Але далі може виникнути іще більш небезпечна ситуація. До пана Анатолія якось підійшов незнайомець у міліцейській формі й ніби по-дружньому попередив: „Ти ждеш наркоманів?”. Тоді, каже Ільченко, він зрозумів, що нібито від його імені будуть написамі заяви на наркопритони чи щось подібне. І звісно, там стане відомо, хто на них скаржився. Таким чином, з ним можуть розправитися руками злочинного світу...
За що немилість?
Запитання: що ж такого треба зробити, щоб у місті, обласному центрі, де мешкає не одна сотня тисяч людей, все обернулося проте тебе?
Відповідь: потрібно стати на захист української мови у так званому російськомовному регіоні.
Анатолій Ільченко розповідає, що стосунки з сусідами та іншими людьми, які його принаймні знають, у нього добрі. Але через свою непримиренну позицію він здобув слави, яка заснована на брехні про нього самого. І причину тут принаймні дві. Перша - він подав понад 90 позовів на усунення фактів грубого порушення мовного законодавства, з яких, до речі, 20 було задоволено судами. Друга причина - суспільство у Миколаєві зрусифіковане й деградоване.
- Українці надто покірні, - говорить А.Ільченко. - Їм всю інформацію дають російською мовою, говорять до них російською, і вони з легкістю забувають про рідну мову. У самому Миколаєві проживає 72% українців. Але говорять вони переважно суржиком. Та чи знає українець, що він не стає росіянином лише через те, що думає, ніби розмовляє російською, хоч насправді це якась мовна суміш з додаванням значної кількості російських матюків?
Отож, все почалося з прийняття Закону „Про мови” ще за часів УРСР. Як не дивно, в останні роки комуністичного режиму на півдні тодішньої республіки почала з’являтися українська. Але вона так само почала стрімко зникати з ужитку вже після набуття незалежності. За Кучми - успішна русифікація, за Ющенка - бездіяльність, яку регіонали так полюбляють називати насильницькою українізацією, а за Януковича - цілковите повернення до часів Щербицького, коли, власне, у Миколаєві, змінювали вивіски на російські, перетворювали українські школи на російські і таке інше.
Утім, ще 1991-го року Анатолій Ільченко зрозумів, що може протистояти етноциду, використовуючи мовне законодавство. І почав писати скарги. Принаймні вдалося домогтися, щоб висилалли квитанції про оплату комунальних послуг державною мовою, оголошували зупинки у транспорті українською тощо. Та сил однієї людини, коли її не підтримує діюча влада, а також байдуже до цього ставиться основна частина громади, замало, аби досягнути реальних результатів.
Пан Ільченко розповідає про курйозні ситуації. Наприклад, коли, щоби виконати рішення суду, контора виготовляла спеціально для нього аж три (!) примірника розрахункових книжок українською мовою. Однак, минуло небагато часу, і державна мова змінилася на суржик, який взагалі-то й зрозуміти важко, або ж писали весь текст українською, а його прівзвище та ім’я - російською. Це також ставало причиною для чергових скарг.
Було й таке, що в офіційних установах через суд вдавалося примушувати переписати інформаційні стенди державною мовою. Але минало кілька місяців - і там знову з’являлися тексти виключно російською. „Все це тільки доводить, що жодної двомовності в Україні бути не може, - говорить А.Ільченко. - Буде або одна мова, або інша”.
Особливо ж ситуація погіршилася в останні рік-півтора. Якщо раніше суди та державні установи принаймні формально погоджувалися виконувати мовне законодавство, тепер на аналогічні скарги та позови Анатолію Ільченку пишуть, що, мовляв, російська мова така усім зрозуміла, така гарна, така собі мова міжнаціонального спілкування... Навіть службовців уже виправдовують в їх порушеннях. Ну просто СРСР якийсь!
Звісно, тепер, каже А.Ільченко, коли я став відомим у Миколаєві, різні там службовці бачать мене здалеку та навіть переходять на українську. Але лише тому, що „Ільченко іде”. Але ж провокації не припиняються. 13 вересня минулого року Ільченка оштрафували за буцімто скоєне хуліганство. При цьому, каже він, у суді не було жодного свідка, який би підтвердив факт скоєння правопорушення. А він усього лише зажадав, щоб працівники ощадбанку говорили з ним українською.
24 вересня того ж року його оштрафували за неповагу до суду. Привід, розповідає пан Ільченко, полягав у тому, що такий собі слідчий набрехав судді, що він буцімто нецензурно висловлювався на адресу представників феміди. Такі факти, як бачимо, не викликають в Миколаєві жодних сумнівів, на відміну від побиття у залі суду, переслідування, розповсюдження наклепів тощо на самого Ільченко. Чи не є це подвійними стандартами?
- Зараз мені просто небезпечно перебувати у Миколаєві, - говорить А.Ільченко. - тому я вимушений перебувати в інших населених пунктах. А у Львівської влади збираюся просити надати мені статус біженця та притулку на території Львівської області.
Але Львів розчаровує
Як же ми, львів’яни, любимо пишатися своїм патріотизмом та українськістю! Ми звикли, що гості зі сходу та півдня держави вихваляють наш толерантний націоналізм і певно вже готові нагороджувати самих себе усілякими чеснотам. Але ось яким побачив наше місто Анатолій Ільченко. Його розповідь про перші враження від Львова доволі промовсита, тож залишаємо її без коментарів:
„Від Львова враження значно гірші, ніж колись. Я був тут у 88-91-х роках - Львів був на піднесенні. Відчувався націоналістичний дух, енергія, люди були небайдужі. Люди були активні. Я це бачив.
Тепер, коли я приїхав, я написав отакий плакат („Біженець з Миколаєва...”), причепив і ходив. Я думав, що хто-небудь це побачить. Зверне увагу, підійде... Можливо, член якоїсь партії. Можливо, поцікавляться, покличуть своїх. І чимось мені допоможуть. Але мене вразило, що Львів, якщо не брати до уваги те, що люди говорять українською, в іншому наближається до Миколаєва. Байдужість повна. Я був на вулицях з 10-ї ранку до 5-ї вечора, і лише один чоловік підійшов, каже, візьми ось на пиво. Я відповідаю, що дякую, але я грошей не потребую. Все. Ніхто більше до мене не підійшов.
Здається, львів’яни втратили відчуття свій-чужий. Миколаївці давно його втратили. Йде негр по вулиці - це норма. Чують українську мову - агресія несамовита. Коли була виборча кампанія і Україну поділили на три сорти, от з того часу агресія в Миколаєві до західноукраїнців.
Я дзвонив у Львівську Політехніку. Сказав хто я. Просив повідомити до Ірини Фаріон, і свій телефон залишив. Її телефон запитав. Мені дали домашній, але там ніхто не піднімав слухавки. Ніхто мені не телефонував. Я зайшов у ВО „Свобода” на Чайковського. Там сиділи три дівчини. Попросив зв’язати мене чи з Фаріон, чи з Тягнибоком, чи з будь-ким іншим. Пона байдужість. Але це ще не все. Отут у них намет стоїть, і коли я зі своїм плакатиком підійшов до них, то чоловік, який там був, каже, мовляв, що ви себе кулаками в груди б’єте! Що ви зробили для України? Засучили б рукави та працювали! Що ви оце тут ходите!
Я йому сказав: слухате, не кричіть, у вас така ненавить до мене чомусь. Я справді потерпілий, справді потребую допомоги.
Коли я підійшов вчора до них і попросив допомогти зв’язати мене з їхнім керівництвом, ви ж, кажу, найбільші націоналісти, я ж не грошей прошу, то один із них сказав, щоб я йшов до депутатів, вони мені все розкажуть і покажуть. Це мене заїло. До депутатів і не морочте мені голову! - каже. Тоді я попросив газету, яку вони безкоштовно роздають. Взяв, там же телефони є, але в мене її почали виривати. Мені боляче це, тому що в Миколаєві я свободівцям завжди допомагав, я голосував за них, допомагав під час виборів...”
Джерело