Зоя
Click to viewрозповім тобі сьогодні про Зою
про головні її слова
Зоя - то моя "жінка в пісках", час мого великого переосмислення
і перші мої практики за інструкціями від Відьми
зі Старим ми зустрілися в суботу по обіді
я повернув за ріг якогось будинку і, от чорт, Старий просто виріс переді мною, як з-під землі
був у своєму вічному образі - у сорочці, застебнутій під комір, у чорному лискучому піджаку і джинсках
і запах, його вічний "церковний" запах - ти ж у курсі як і чим пахне в церкві? отож
він завжди підходив до мене впритул, дуже близько
говорив тихо, але виразно, складно і дуже правильно вибудовуючи кожне речення - лише по суті і коротко
при тому його погляд був направлений не в очі, а кудись через плече, здавалося що він говорив просто у вухо
(про самого Старого, про те, як ми познайомились, про наші зустрічі і розмови я розповім якось окремо, зроблю спеціяльну добірку постів)
а тої суботи він мені лише кивнув на вітання і сказав:
- завтра поїдемо в С. (село таке, в нашому районі). поїдемо вдвох, забереш мене вранці, на десяту, на виїзді з міста.
- добре, дядьку Іване.
отакі інструкції..
востаннє, коли ми сиділи в тісному колі біля вогню, вночі десь понад заміським ставом, у нас розмова зайшла за Відьом якраз..
а ще ми говорили про нашу таємну Долину Старовірів. і про те, що я неодмінно хочу там побувати
є на мапі Західної України чимало дивних і дуже таємничих місць.. лиш бажання знайти було б
але одне місце - ну просто Святий Грааль для пошуківця такого штибу, котрий цікавиться старовинними обрядами і віруваннями, я так його і називав.
по суті, в тій Долині насправді було десь чотири села, може й більше.. хто ж їх рахував
і про них колись навіть в центральних газетах якісь там вчені мужі писали - "старовіри... ідолопоклонники... жертви богам..." - отаке
дивно, правда?
то не Карпати зі своїми славними "мольфарами", не якісь ліси дрімучі, де можна отак ховатися та займатися "старовірством"..
то, єдріть, Тернопільська область. сама бідна і сама землеобробна область України..
ні тобі промисловості, ні тобі науки, ані торгівля шоби там шось особливе..
і ото посеред тих полів та кукурудзи - Долина Старовірів.
поміж церков і колгоспів, поміж роздовбаних доріг і бруднючих замулених річок, посеред грьобаної совдепії у всій її "застійності" - справжнє диво-дивне.
спитав Старого якось:
- дядьку Йване, а шо ви знаєте про Долину Старовірів? у вас там є контакти якісь? ви там бували?
- ціхо-ціхо.. не всьо зразу.. - засміявся Старий. - знаю про ті села.. є контакти, бував і буваю там, як нагода випаде.
- ого.. - кажу, а самого і жаба давить, і то так безсовісно.
а Старий сміється:
- а шо, ти ще й туди хочеш потрапити, малий?
- хочу, дядьку Йване. страшне хочу, то ж таке місце славне й легендарне!
замовкнув Старий. і одразу почав іншу тему - та на ній і завершили.
там багато було говоріння, питань-відповідей і навіть казок чаклунських.
та й забули наче.
аж ото бач - не забули, виявляється!
юхххху!
ніч перед виїздом я майже не спав.
склав речі, склав блокноти, ручки та олівці, фотоапарат зарядив і разів десять його перевірив (я його майже ніколи не використовував, та все ж - надія вмирає останньою).
вночі прокидався, ходив по кімнаті, знову лягав під ковдру, і знову очі не закривалися..
аж мною теліпало від хвилювання.
останні години тягнулися як дні..
я аж повискував щасливо від того, що мало статися от-от..
Старого я чекав, бо приїхав таки зарані.
на оливковій старій "ниві" (радянський джип такий), котру взяв у вітчима "покататися на рибалку"
роздовбайка ще була та, але все ж таки транспорт
Йван випорхнув з кущів придорожніх, під пахвою - пакунок паперовий.
- поїхали!
і я втопив акселератора до підлоги, аж по самий гумовий килимок
в неділю добре було їхати, свіженько та й поліцаїв нема.
віджнивували хлопці в суботній вечір - сплять, та нехай собі сплять.
їхали мовчки, хоч мене й розпирало питаннями..
але Старий як сів поруч, так одразу й відмахнувся, дав зрозуміти шо говорити не хоче і не буде.
там їхати півгодини, може хвилин 40, але як ми звернули з асфальту на манівці, то ще пішло з півгодини, бо яма була на ямі.
"нива" так жалібно скрипіла усіма тягами і з'єднаннями, так дзеленькала шклами і тарахтіла, що у мене просто серце йойкало, ото й мусів стишитись, щоби і машину і наші нутрощі від шаленственного гицкання якось врятувати
аж ось і село наше..
в долині, на схилі воно, а вдалині, на звищенні - ліс верхівками за хмарки чіпляється
але нам в село, он на ту вулицю, отут повернути - аж паркан з дощок, брама на кованих завісах - багате обійстя
зупинилися..
вмкнув я двигун, він ще покашляв трохи і затих
- ну, пішли в гості. - каже Старий і з машини зі своїм пакунком.
я теж "ниву" покинув, потягнувся спиною та всім тілом - аж кості затріщали.
ото була дорога, хай би вона встрелилась!
з машини нічого не взяв, бо Старий головою похитав - не треба.
разом зайшли на подвір'я.
гавкнув псисько з буди синьою фарбою барвленої, великий і старий геть псисько - чисто пенсіонер.
подвір'я все травою вкрите, але охайно скошеною - кури на тій траві мирно пасуться.
по праву руку - якісь комори, по ліву руку - стодола і хліви, хата стара але гарна - перед нами попереду.
на подвір'ї пахне їжею домашньою і трохи - хлівами.
ганок у хати - барвистий, багато різної фарби, незвично.
дерев'яні різьблені прикраси на тому ганку, на віконницях - дивно, бо у нас тепер і віконниць ніде не знайдеш, а тут....
з хати вийшов дядько, років йому за 60, сивий та ще й згорблений якийсь, сорочка жована, ширінька розстебнута, привітався до нас.
вказав на лавку під стіною хати - сідайте, гості.
ми й сіли.
- Зоя зараз прийде, на городі вона з дочками. - сказав той горбатий, позіхнув і до хати собі, двері лиш скрипнули.
сидимо, чекаємо.
Старий мовчить, лиш пакунок паперовий під пахвою поправляє, шарудить тим папером.
десь за пару хвилин з-за хати вийшли дві дівчиськи дебелі, волоссям чорні, в руках - зелень якась та городина, а за ними - жінка висока, худа, в спідниці до п'ят і з косою на голові, як ото у Юлі Тимошенко в кращі часи, лише чорною.
лице в жінки - точене, ніс як у римлянки - одразу й подумав я - ого, шляхтянка.
дівчата мимо нас - вітаються, сміються собі та до комори.
а жінка зупинилась, махнула рукою вітанням, привітно засміялася:
- здоров був, Іване. ти шо мені - зятя привіз на сватання?
Старий на ноги скочив і до жінки бігом.
- здоровля тобі, Зоїнька. на осьо - привіз шо обіцяв. - і пакунок їй до рук тицьнув.
прийняла вона той гостинець, кивнула вдячно.
- а як хлопця твого звати-величати, Іване?
- Віктор він, панська дитина.
мене аж перекосило - чого то я "панська" та ще й "дитина"?
от бляха-муха, Старий засранець, клятий пердун.
і вона теж собі на умі - могла ж і мене спитатися.
всі вони тут наче зговорилися!
та й стою такий всь ображений, ніздрями соплю і мало не плачу, бігме.
а вони сміються обидвоє, щось ще там собі жартують - а я вже й не чую.
трава під ногами, в траві - стежка пласким камінням викладена - розглядаю.
Зоя з пакунком за дівчатами до комори:
- почекайте, панове-гості, йдіть оно за хату - там сісти є де, а я зара дівкам дам команду і до вас прийду.
Старий перший - я за ним.
в мене аж розпач вхопив - ну шо то за такий прийом і знайомство отаке?
ото тобі "старовіри", йоптить.
де ж воно отак, де ж таке.. ехх
а Сарий хихоче.
за хатою - садок яблуневий, за ним - город в долину, а в кінці городу, в низині - річка змією-вужиком в'ється.
в садку - навіс з домашнім виноградом, стіл дерев'яний і лавки.
на ті лавки ми й вмостилися.
- я Зої подарунок привіз - вона така модниця. - каже Старий і хитро всміхається.
ну так, він же кравець - кроїти і шити майстер.
але все одно злюся і вгамувати злість не можу.
де ж таке.
прийшли дівки - на столі вже й молоко свіже, і якісь пиріжки рум'яні, хліб і сир домашній, полумисок з чимось їстівним, зеленкуваті шклянки-гранчаки.
пахне гарно, слина в роті.
пішли дівки, а Зоя з-за хати в сорочці білій з вишиттям накладним - і пасує їй, лице сяє, коси чорні - жінка-писанка .
хазяйновито налила нам повні гранчаки молока і собі, та й сіла до нас, вмостилася до Івана поруч, по праву від нього руку.
- ну, з чим приїхав до мене, мій соколе чорнобровий? - і на мене очима.
а очі ті..
як глянув у ті темні очі Відьми з Долини Старовірів, так мене злість і попустила в момент - її очі сяяли як наче в них десь глибоко горіли смолоскипи.
ті очі Відьми.
тут Старий знову за мене каже:
- та ото, Зоїнька, малий мій страшне хтів у ваші краї навідатися - з тобою познайомитись та поговорити на тему нашу, за Відьмів і Відьмаків тихенько розпитатися, про вашу віру та традиції слова правдиві почути.. він, бач, хлопчина вчений вельми, начитаний, а сам цікавий ще більше.. все йому інтересно, все він знати хоче.. ото за ваші місця як-но мова зайшла коли-то, він одразу й загорівся і давай мене шарпати-просити.. розкажи йому шо він хоче знати, Зоїнька, будь така ласкава..
- та я розкажу - най він сам питається! - сміється Зоя. - я ж не знаю, що він чути хоче.
зуби в неї здорові та білі..
і почав я помало свою презентацію.
виклав свої ідеї вдома заготованими реченнями - не перший же раз.
розповів про записи, що веду, про зустрічі свої з людьми дивними, різними - Старого згадав, що йому дуже вдячний.
якийсь етикет.
розповів про свою Ідею описання ф систематизацію практик, про які дізнавався, про течії у відьмацтві, які вже виявив.
згадав і про схожі дослідження, про які знаходив відомості у книжках, фільмах та довідниках різних, ну і про свої власні спостереження..
виголосив зауваження, по пам'яті повідав коротко про загальні висновки, котрі поробив на основі обробки "статистичних даних"..
вони обидвоє сиділи, пили молоко, щось собі їли діловито, слухали і не перебивали ані словом.
потім я закінчив.
- дивний ти. - сказала вона.
а я в той момент чомусь подумав, що Іван був у неї напередодні та підготував її до зустрічі зі мною.
він хитрий жук.
він просто дуже хитрий жук - отаке я в той момент подумав.
Відьма усміхнулася.
здалося, що вона мої думки читає чи бачить, ну бігме.
мною пересмикнуло.
- ти справді дуже дивний.. - повторила вона.
я вже не знав, що казати.
в мені щось заклинило, перестало подавати ознаки життя і я..
напевно я більше не міг себе контролювати.
мене ніби накрило якимсь саваном - все всередині зупинилося.
вони сиділи навпроти і обидвоє на мене пильно дивилися.
а я не ворушився і не знав що казати.
я вже не міг нічого казати.
і ворухнутися не міг.
кролик перед двома удавами.
врешті я залепетав несміло:
- я...дуже хотів потрапити сюди до вашої Долини Старовірів.. страшне хочу знати, як воно вам вдалося, притягнути свою віру, свої вірування крізь віка, до нашого часу, і що ви...вмієте? і ще я хочу знати - навіщо воно вам..
- гмм.. "навіщо".... то насправді цікаве запитання - твоє "навіщо".
вона поклала руки на стіл..
її очі блиснули - аж штовхнули.
- знаєш, хлопчику, а давай сьогодні зробимо інакше. - вона вдарила долонями об стіл, аж дзенькнуло. - лавай зараз відкинемо всі твої питання геть.. і навіть про це місце - відкинемо.. як ти його назвав - Долина Саровірів? геть. - вона змахнула правою рукою, як відмахнулась від чогось в повітрі, як від мух-образів у голові. - буде ще в нас час про все оце дрібне поговорити. воно зара не важливе. давай я тобі розповім головне - "навіщо".
вона встала, вперла руки в боки і пішла до мене, навколо столу.
- ану вставай і зі мною ходи, хлопчику. - вона пішла в бік городу, туди, до річки..
там була стежка.
і вона йшла тією стежкою у своїй білій сорочці, спідниці довгій, до п'ят
я поплівся за нею.
ми зійшли до самої мулистої річки, до невисокого обриву, всілися на траві пасовиська, на самім краю
вода тихо несла свої каламутні води мимо.
- ти прийшов питатися про те, що вже сам знаєш, Вітя. ти все знаєш. і я думаю, що більше тобі й знати не потрібно.
я мовчав.
- ти не відповідей шукаєш, хлопчику.
ти шукаєш сам себе в тому всьому, з чим пов'язав своє теперішнє життя..
і знаєш що я тобі скажу?
дій.
просто дій. сам, без підтримки і заохочення, без осуду і критики зі сторони. без чужого втручання і без роз'яснень.
просто дій.
бери - і щось роби сам. у тебе є все, що для цього потрібно - описані і розказані тобі секрети, ритуали, практики - ти все маєш.
нема в тебе лише одного - власного досвіду.
в тебе просто нема власного досвіду, власних переживань і власних "чудес", здійснених тобою. в тебе їх просто нема.
вона зробила паузу, помовчала.
мовчав і я, заціпенілий.
- все в тому світі стається не просто так.
і ти зараз опинився поряд зі мною не прсто так.
Доля - і твоя і моя, звела нас зараз докупи..
але я не буду і не хочу відповідати на твої питання і гратися з тобою в твої ігри, хлопчику мій розумний.
не ображайся, але я скажу тобі отак: я дуже рада з тобою сьогодні познайомитися, я дуже вдячна вам обидвом за візит і за знайомство, за те, що знайшли час аби мене провідати і розділили зі мною снідання.
але я попрошу тебе одне - дій, хлопчику!
твори чудеса сам і приїжджай до мене коли захочеш, з будь-якими питаннями, але після того, як щось зробиш сам.
і я тебе дуже здивую.