про котика
Click to viewсидів щойно в машині - очі в одну точку, сидів десь добіса часу - лише телефоном мене й отямило
в голові - наче ватою напхано
тілом - наче п'яний, аж повело
опираючись за дахівку "шкоди" так і вийшов з гаражу - хитаючись, в ногах дрижаки
дивне ступоріння від емоційного стресу, ох дивне, таке давно мене не хапало, аж гарчу - грррррр
шось забагато воно мене звідусіль лупить в тому жовтні
жопень та й усе
вже вибачай за натуралізм
але в мене сторійко для тебе, ким би ти, Чудо, не опинилося
читай
над вечір Васько прийшов увесь такий помитий, в чистих штанях і сорочці теплій, байковій, поверх штанів полами. сів на лавці біля дверей, цигаркою затягнувся
- збираєшся? - спитав
- я завжди готовий. - йому кажу, сміюся. а сам якусь біду доробляю, руки зайняті. вже й не пам'ятаю чим я був зайнятий, просто взявся перед приходом Васька за роботу невелику, щоб голова була зосереджена та думки дурні в голову не повзли. стратегія в мене така, науковий такий мій підхід.
зосереджений Васько, одною рукою на ногу сперся, задумливий погляд на сад. у нас зараз, на сутінки липневі - плани є. похід у гості до дядька Йвана - "дідька" місцевого, нашого "шамана". то ми його проміж себе так звемо, бо проміж себе собі щось знаємо. для всіх він - майстер-закрійник з ательє, котре в центрі міста бетонною коробкою стирчить. але то деталі
- то йдем? - Васькові не терпиться
- та зара йдемо, - кажу, бо якраз і закінчив я свою роботу.
аж тут і мама з хати на ганок - чаю нам принесла, хліба за маслом кожному по штуці.
- довго не швендяйте, шоб знову до рання не пропали. горнята залишет на лавці, я потім заберу. - сказала мама і пішла собі.
сидимо, на чай гарячий дмухаємо, хліб з маслом жуємо та все мовчки, та кожен за своє думаємо. а чай смачно заходить - тіло зсередини приємно зігріває. дарма що липень і дня сонячні, а на сутінки однак прохолода під одежину заповзає.
як в хаті затихло - мої повкладалися вже, то ми чай дохлебтали, крихти хліба пальцями позбирали, обтрусилися для форми та й пішли собі.
а йти нам доволі багато, то ж ми маршовим кроком та манівцями, стежками через парк, через безлюддя чорніюче та з прискоренням..
у Йвана сивочолого хата стара, мамина.. глиняна така, проте під дахом залізним. і простора.
на вулиці вона справді як "шевченкова хата" - автентикою аж вночі вгадується.
там вулиця не освітлена, а ще ніч.. я бігме би ту хату пропустив і загубився, але Васько тут все знає як рідне - він і навпомацки би знайшов потрібне подвір'я. і таки знайшов.
хвіртка рипнула зрадницьки, ми й на подвір'я ступили.
- он він сидить. - Васько мене штурхнув.
вікно жовтим світлом з хати на подвір'ї все в темінь позаганяло, але під стіною білою, праворуч від того вікна, тінь виділяється. справді сидить хтось на лавці - бачу. ото у Васька зір на ніч! ходити з ним по ночах і не лячно, і надійно - нізащо не вгубишся. знаю бо ходимо з Васьком ночами, як ті приблуди почасті..
але наближаємося.
- добрий вечір, пане Йване. - кажемо в один голос, не голосно проте.
- здорові будьте, хлопці. - відповідає нам тінь під стіною. - не померзли?
- нє. - так же разом відказуємо.
стоїмо перед Йваном, а він руки впер в коліна і на нас дивиться пильно. мовчить собі. наганяє таємничості, чорт старий.
ми ходою швидкою розігріті, дихаємо важко, я й подумав - дає нам старий дідько вспокоїтися мовчанкою та чеканням не знати чого.
ми й справді не знали шо буде. Йван вічно таємничості нагнати любить, знаючи наше зацікавлення хитровикохане.. ото стрів Васька на вулиці вчора, вхопив за петельки:
- приходіт завтра до півночи обидвоє, шос покажу. - і пішов собі геть.
от ми й прийшли, чого ж.. дідько старий, як на нього часом найде, то нам всяке то покаже, то розкаже - лиш тримайся та гав не лови.
у нас з Йваном своє балакання, ми за магію говоримо, ми за магію його слухаємо, та за магію його дива дивимось. шаман же ж. направді шаман. чаклун.
любить він нас - ми його вдячні фани, троха навіть учні, а ще більше - глядачі його відьмацьких вистав.
давно з ним дружбу водимо. Васько - давніше, я трохи згодом долучився - так вийшло. але тим не менше - Йван мене до свого клюбу прийняв, бо я геть начитаний за його фах позаробочий, а йому мені аж цікаво щось розповісти особливе - я ж розумно можу потім про побачене поговорити, а він то любить не занати як.
ото й нині ми приперлися в гості, до Йвана у компанію - та стоїмо, чекаємо, коли він слово скаже - господар же ж.
а він сидить, руки впер в коліна і мовчить. дивиться наче просто на нас, але ж ми не бачимо куди саме, на кого. з ноги на ногу переминаємося, сапимо собі.
- я на місяць чекаю - най соком налиєся. - врешті сказав інструкцію Йван. - а ви отуда сідайте - рукою на свою стодолу вказав, там дровиняки навалені під стіною - заледве їх бачимо, але знаємо шо вони там є, бо якось вдень їх запам'ятали.
ну, почекаємо на місяць, най налиється.
пішли ми куди нам вказано, сіли на якусь дровиняку, спинами до глиняної стодоли.
а стіна й тепла. сіли і чекаємо собі.
з нашого місця і вікно жовтим світлом і Йвана видно, і двері до його хати - вони прочинені.
посиділи трохи, аж Йван встав, випростався, голову догори закинув - наче справді на місяченько орієнтується в небі високому.
постояв трохи без руху - чи то дихає, чи не дихає і не видно..
аж тут наче його шось згори, від того місяця та торкнуло - по його тілу наче хвиля пройшла та в землю вдарила невидимою блискавицею..
так він і рухнувся - від голови, по спині, по руках-ногах рухом брейк-дансом якимось чудним, і завмер..
ще здалося - голова вже вперед, шия витягнута
в мене аж мурахи по спині, от дідько.. шо ж він задумав? Васько теж поруч аж зубами підклацує - я направді чую.
аж Йван якось наче присів раптом, нижчий став зростом і шась у хату, в двері прочинені, в темні сіни. і пропав з виду..
сидимо, трясемося. вже і в мене зуби клац-клац...
тиша вселенська, ніч чорна
тут воно і почалося..
з сіней, в котрих Йван згинув допіру, висунулось щось живе, чорне - ледве вгадувалося воно обрисами.
висунулося головою - наче й пес, а не пес.
та й нема у Йвана собаки - точно знаю. вуха бачу, шию.. але й не пес!
але й наче пес, бо велике воно, лапи довгі, ростом з вівчура
і вийшло воно з тих сіней, чорне як вугілля, позаду нього світло жовте з вікна - аж то кіт!
і очиська котячі!
Васько мене за руку вхопив і стиснув, напружився весь, ноги підібгав - а мене навпаки аж послабило якось те, що бачив.
ворухнутися не можу, майже не дихаю - в горлі наче вата
а той кіт із собаку ростом і на нас прямком, та неспішно, лапа за лапою, хвіст його довгий кружала вимальовує
і на нас іде
вуха в нього - чисто котячі, морда, очі
але в голові думка - шось не так з тим котом! великий він до біса, де ж то кіт
а він йде на нас, великий з собаку, шерсть на нім чорна вилискує пухнаста
я ше й подумав - який хвіст в нього гарний
воно до нас, а я якось чуюся вже зовсім зле - в животі так донизу тягне, різка така слабкість - ні рукою ні ногою не рушу - як наче зомлію зараз
вже й не знаю, як я втримався - і всидіти і бачити, і в голові бачене з відчуваним єднати, аж тут бух - Васько на мене тілом, голова об моє плече і весь як той мішок з мукою - обм'як, зомлів, чооооррррт
а кіт ррраз і застиг.
стоїть, дивиться на мене, хвіст замер ключем нотним формою
а потім каже кіт - мрррррррр, та так голосно, злостиво й хижо, як тигра - я аж підскочив!
повернувся той кіт страшний, з собаку ростом, пухнастий і чорний блиском, блиснув очима як шаблею, та й шась за хату Йванову, у темінь непроглядну - я лиш і почув - гуп-гуп-гуп - його лапи по землі, та й стихло..
сиджу я, очима закліпав, дихаю вже як треба, ноги й руки чую, та Васька шо на мені обм'як, а він тяжкий, зараза - мене набік хилить.. я й штурхнув його
Васько ворухнувся, заплямкав ротом, головою туди-сюди і каже:
- пішов?
- пішов оно за хату.
- от курва. - сказа Васько і сів від мене. - шо то було?
а я і сказати не маю шо. смикає мною чогось - чи то від холоду нічного, чи то якесь залишкове від страху і тіла заціпенілого, але добряче так смикає.
- ніби котяра. - кажу таки, шоби шось сказати.
- та бляха, воно велике було аж ну! ти ж бачив?
- та бачив. - кажу. - ліпше би не бачив.
посиділи ще трохи. тиша - аж чути як серце гупає моє і Васькове.. затим встали якось разом.. шось треба ж робити, рухатися. пропав кіт - точно пропав, згинув десь за хатою Йвановою, на городі..
і ми до хати, до сіней помало, до Йвана.. не знаю як Васька, а мене дрижаки били шо страшне.
ото підходимо, та в сіни вдвох зазираємо, через поріг..
у Йвана сіни малі, куці - півтора на півтора, а одразу ліворуч - двері до світлиці, але замкнені..
темно в сінях, але ми одразу Йвана і побачили
сидить наш шаман, як ото сидів, коли ми на подвір'я зайшли - спина пряма, руки в коліна вперті і дивиться просто на нас.
а ми - на нього.
не знаю як Васько, а я й не кліпну повіками
темно, але бачимо якось - сидить Йван, без поруху сидить, наче й не дихає, на нас дивиться - очі відкриті.. але й не на нас - крізь нас, сидить і не рухнеться..
Васько руку підняв - помахав старому - агов!
ані руху
лиш очі якось в темряві блищать - аж видно
а ще видно - нема в тих очах зіниць, білі вони, очі Йванові, самі білки в тих очах розкритих
- він шо - здох? - шепоче Васько хрипло
аж Йван і каже - мрррррррр
тут ми й дременули геть, розвернулися разом, як по команді і фррррр - аж п'яти по спинах залопотіли..
і так гнали десь аж до першої-другої вулиці в місті, ліхтарями освітленої, далеко-далеко від Йванової хати
гнали наче за нами той чорний кіт здоровенний гнався, чи роздерти мав, чи кров випити
але не спинялися
