Два сни, невеличким вкрапленням
в той свій індіянський період (і то я вже потім помітив, згодом, ближче до тепер) я майже перестав заглядати в дзеркала.
то відбувалося якось автоматично. от зараз, в це своє теперішнє, і до того періоду, і одразу після нього, я, як і всі нормальні здорові чоловіки, зиркав і зиркаю на своє відображення доволі часто, і не тільки у ванній кімнаті, чистячи зуби чи вмиваючись. дивлюсь у дзеркала просто щоби помилуватись собою (так, аякже), перевірити чи все в мене гаразд із зачіскою, чи комір куртки лежить добре, чи де зрадливий локон не вибився і не стирчить індіянським пером.
є ще дзеркала у коридорі, на дверях шафи-купе, в машині, у вітринах магазинів теж добряче видно.. а тоді, саме тоді, я наче свідомо уникав зазирати у дзеркала.
як навмисно, чи як за правило.
і я навіть не знаю, чи то було Моє рішення.
от що саме дивно
************************************
од будинку Бесті я повертаюся додому пізно, довкола мене знеможене місто геть спить-забулося, і тихо так, наче врешті вспокоєне дитя, що накричалося впродовж кількох днів од болючих коликів у животі ото виключилося..
йду собі неквапно, думаю за своє, за нас із нею.
за те, як ото ми так влаштовані дивно, людиська, чоловіки-жінки, ото народжуємося, ростемо, живемо своїми такими несхожими життями, йдемо кожне своїми стежками, що напрямками геть різними, і темпи руху в нас кожного свій, і різні в нас цілі, і мріємо ми кожне про своє, і тут одного прекрасного дня - бац, зустрічаємось, лоб в лоб, і не втечеш і не відступиш..
і між нас раптово іскра.
я не вірю в долю, в оту, котру люди розумні з великої літери "Д" пишуть.. не вірю
в оту, про котру постійно говориться, аж заїздили-зализали тую тему розмовами до блиску.. не вірю, ніколи не вірив
а тут отаке.. ця дівчина в мене на дорозі, котра сама вийшла назустріч, сама..
я знаю, вона давно до мене приглядалася, вона давно мене собі обрала, довго-предовго приміряла до себе, чи як там воно те все відбувється в молодих дівчаток, і все ніяк не наважувалася першою підійти, вичікувала, зволікала, знаходила тисячі причин чому не зараз, чому не вже.. ми ж, хлопці-чоловіки, якось так само ото приглядаємося часом, коли обираємо для себе дівчину-жінку, приміряємо її на себе, чи личать вони нам, чи до пари ми їм.. і часом зволікаємо ото так само довго, ніяк не наважуємося зробити перший крок, вичікуємо вдобного моменту, який так може часом і не настати ніколи..
і я знаю, що вона давно готувалася до того, аби мене отак взяти і зловити..
саме "зловити",
це буде дуже правильне, дуже точне слово.. вона дуже терпляче вичікувала потрібний момент. я думаю, що Бесті навіть ні в чому не була впевнена, вона навіть уяви не мала, як воно все може виглядати зі сторони, як воно все буде між насі чи буде взагалі.. і коли вона раптом відчула його, той момент, чи то пак - його наближення, то ретельно приготувалася, зібралася з силою, з духом, набралася рішучості і всієї своєї дівчиськової відваги, а потім просто взяла і вийшла несподівано на мою стежку, вхопила мене, сторопілого, не готового за звичкою одразу огризнутися, вчинити опір і дременути навтьоки, за руку і сказала "люблю".
вона саме так зробила, чорт забирай
просто сказала "люблю"
наче сказала чарівне слово-пароль, ввела код доступу
і все. щось клацнуло
між нас проскчила іскра
ця дівчина, то щось
а ще всі ці видіння мої, всі мої пригоди одна за одною по мотивам творів КК, мої польові дослідження нелюдського, і плюс все, що між нас із нею раптово і дуже неочікувано спалахнуло сліпучою ватрою до неба, все це сталося якось в одній череді подій, в одній площині координат, в одному не затухаючому темпі.. дуже дивно воно все склалося якось, маю визнати. над цим ще треба буде подумати на свіжу голову. не зараз. зараз я не готовий
і от не вірив у Долю, га
не повіриш тут
ця дівчина, вона якось дуже інша, не така. вона випадає із загального..
навіть я не такий. ні, не такий. далеко мені до неї. навіть попри всі мої прориви у Невідоме. навіть попри це..
в мене дуже стійке враження, що я не дотягую до її рівня. вона сильніша за мене, вона..
я йду, тиша довкола, чорнота непроглядна, а я йду і чую її запах на своєму одязі, на собі, на руках, на обличчі, я чую її смак на губах, на язиці, такий виразний, дівочий, молодий; я й досі відчуваю її тепло на долонях, на пальцях своїх, на грудях..
я пам"ятаю всі свої дотики до неї, всі рухи, я пам"ятаю всі її реакції на ці дотики і рухи, кожну окремо і загальну, фінальну..одну, другу, третю і ще, і ще.. я пам"ятаю її знеможеною, і щасливою, і відродженою..
я йду і марю нею, марю..
о Боже
і ці флешбеки з вовками, видіння з вовками, як рефрени-приспіви, постійні, коли я поряд з нею, чи коли вона зі мною. я не можу це не пов"язувати з нею
вона - Вовчиця, я - Вовк, ці наші видіння-марева тотемних звірів
я звідкись знаю, що ми з Бесті - одного племені, що наш рід од вовків походить, вовкам же і вклонявся, як захисникам роду, як поводирям в нашім світі і у світи поза нашим, як вчителям виживати і оберегам в трудну годину.
я звідкись то знаю, я сню то собі, бачу у яву, бачу картинами, котрі йдуть паралельно зримому зображенню..
я звідкись знаю, що Вовчиця у видіннях - то Бесті
і я - то Вовк, котрого вона вистежила і схопила простим тихим словом "люблю"
ця дівчина.. ох ця Вовчиця..
я йду нічним містом і раптом виявляю, що розмірковую вже зовсім за інше,
помічаю, що думаю наче двома потоками, один з котрих затухає, а інший навпаки - набирає силу, вивільняється звідкись з глибини, починає домінувати..
я розмірковую за те, чому я такий вимотаний, замучений роботою за двох упродовж дня, і попереднім днем, і ще одним важким і дуже вимотуючим у кузні, а ще таким божевільним спалахом емоцій біля цієї дивної дівчини от тільки-но увечері, кілька годин тому, і чому я, спаливши всі свої сили біля неї, всі свої енергії віддавши їй, пустивши їх на неї, чому я йду і не відчуваю енергетичного спустошення? отого звичного, схожого на висушення, на загальне зневоднення, знеструмлення, з думками наче то не я, за мене хтось інший, а я вже здох, склав повноваження, сиджу збоку в кабіні, а хтось інший цим Вітькою керує.. чому я не відчуваю слабкості?
навпаки, я йду зараз, переповнений силою
я наповнений по вінця енергією
і враз доходить.. я йду, переповнений нею, наповнений нею, ЇЇ енергією
все просто
вона віддала мені свою силу.
дивна дівчина, воістину дивна
Боже правий, як же я її люблю
і враз виразно, дуже зблизька і ззаді-справа згори хтось проказав мені просто у вухо:
- ЦЕ НЕ ЛЮБОВ
я аж присів од несподіванки, та як припущу по темній вулиці галопом
от кажуть наче од себе не можна втекти
а я тобі скажу зо всією впевненістю - можна..
почувши той голос, той тембр, ту нотку впевненості спеціаліста, я рвонув з місця по-суперменськи, ніг не чуючи, землі під тими ногами не знаючи, наче в мене ракетний ранець за спиною увімкнувся, і я клянуся, що відчув, наче якась частина мене таки залишилася позаду, ота сторопіла, загублена частина, сама в собі..
вона лиш руку безпомічно мені вслід: - еееее!
***********************
субота, рано сіре, ех. спати би ще і спати.. потягуюся, в тілі хрускіт.
я вже проспав час, коли всі мої збираються на роботу.
мене ніхто не розбудив, дивно, в хаті тихо..
протираю очі. стоп, не дивися у вікно, кажу собі. не дивися у вікно, не випускай сни.
які сни?
а мені таки снилися сни цієї ночі.
перший був смішний і дуже дивний. тому одразу запам"ятався.
велика і добре освітлена кімната чи, скоріше, зала. вона наповнена мольбертами, на котрих незавершені, недописані картини. посередині зали - невисокий подіум, круглий по формі, вкритий старим килимом.
я не пам"ятаю початку сну. здається, перед цим я довго йшов котримись коридорами, підіймався сходами, і знову долав коридорні відстані, я шукав котрісь двері і врешті таки їх знайшов.
і от, я в тій залі спиною до стіни, і ще я відбиваюся от невеличкого жирафеняти. я сам злегка знітився, просто крізь сон.
але так, на мене насідає справжніське губасте і дуже молоденьке жирафеня, воно трішки вище за мене.
і от воно кинулося до мене з дального кінця зали. наблизившись, жирафеня нахиляє свою плямисту шию до мене і тягнеться мордочкою, чи вкусити хоче чи облапати тими своїми губами, не знаю. я хапаю котрусь картину з ближнього мольберту і нею закриваюся, тримаючи на витягнутих руках. жирафеня відходить. чи лякається, чи просто перестає мене бачити і тому..
тільки я опускаю картину-щит, як те жирафеня знову кидається до мене, тягне свою шию і мордочку, у нього великі цікаві очі і смішні ріжки на голові, але я однаково боюся його до всрачки, я верещу і знову закриваюся од нього картиною.. жирафеня відходить, незграбно так, воно перекидає купу мольбертів, воно топче картини, ноги його ковзають тими картинами.. і тільки я роблю рух в бік дверей, як воно знову кидається до мене.. я кричу щось і б"ю картиною в руках по тій морді жирафеняти.
і воно враз вищірує зуби, величезні, зі здоровенними різцями, і гарчить на мене голосно, і тягнеться до мене знову, цього разу щоби вкусити..
другий сон йшов одразу слідом
абсолютна тиша і темрява.. ледь видно, лише якісь обриси
чи то печера велетенська, чи то скелі над мене нависають під нічним і густо захмареним нічним небом
я стою на великім і пласкім камені і мої руки поводять себе дивно. вони напружено випрямлені, долоні вниз, і я воджу ними проти годинникової стрілки, кожною окремо виписуючи невеликі кола, котрі дотикаються одне до одного, переходять і доповнюють одне одного, утворюючи собою єдине велике коло, дуже схоже на круглий ілюмінатор в борті прогулянкового судна..
тобто сон почався одразу з того, що я раптово опинився в своєму тілі, котре стояло в приголомшливій тиші і темряві, на велетенському камені і вперто крутило руками, "свердлячи" простір перед себе.
в цьому сновидінні я був пасивною стороною. я перебував якби у своєму тілі, проте я нічого не вирішував. воно, те "моє" тіло, саме наче знало що йому робити. і воно щось собі робило.
я був у тілі, я відчував руки і ноги, я відчував напруження в спині, опору під ногами, я навіть, здається, дихав
проте я нічого не міг змінити. я стояв і крутив руками в бік густої непроглядної темряви
і так тривало якийсь час
я не розумів, що то за ритуал, проте я звідкись був упевнений, що оте "моє" тіло було вкурсі справи, при чім - задовго до моєї, власне, особистої появи тут..
і от я з подивом починаю відмічати ще одну характерну особливість свого перебування у цьому сновидінні.. виявляється, що воно, оте моє тіло, в якомусь певному ритмі здригається, наче по ньому пробігає хвилька за хвилькою електричний струм, як судома
я почав акцентуватися на тому здриганні і вже за якусь мить зрозумів, що "моє" тіло насправді видає якийсь звук, котрий з"являється аж десь глибоко всередині мене, внизу живота, він там зароджується, потім підіймається по легенях вгору, до голови і виходить на поверхню із глибоченними швидкими видохами, за котрими йдуть потужні безмовні вдихи
і от крізь глуху і в"язку тишу сновидіння до мене почав доходити той звук
виявилося, що я не тільки кручу руками в бік темряви, але й видаю в її бік якийсь звук, схожий на слово..
щиро вражений цим відкриттям, я був одночасно сильно заінтригований, бо раптово і дуже виразно почув слово, котре повторював при кожнім видоху. тобто я чув слово, котре видихало оте "моє" тіло. і мені здавалося, що я вимовляю його на незнаній мною дивній мові, при чім вимовляю натхненно, наче насправді ЗНАЮ, і що воно означає, і для чого його треба викрикувати-викидати з себе при інтенсивних жорстких видихах, та ще й крутячи хитро руками.
пам"ятаю ще, як я спробував акцентувати свою увагу на руках. на тому, як вони насправді сильно напружені, як мені насправді важко робити ті, здавалося би, прості кругові рухи проти годинникової стрілки.. я не встиг як слід проникнутися важкою працею своїх рук.
я не встиг ані збагнути сенсу тих рухів, ані вгадати чи визначити якісь правила, секрет
на мене просто з темряви щось вийшло, насунулося, здалося, що здригнулася сама ніч
здалося, наче сам простір, ба ні, якась його частина, котра знаходилася просто перед мене, якраз в отому "ілюмінаторі", котрий я вперто "малював" своїми руками, враз набула якоїсь форми, матеріалізувалася у щось велике, об"ємне, пульсуюче, живе, наповнене своїм власним світлом..
в наступну мить я тільки й зміг, що виразно побачити в тім "ілюмінаторі" дивну картину..
там був інший, не мій, не наш, зовсім не людський світ.
він був.. ні, все, що я побачив там, було..велетенським, неспіврозмірно великим
і ще..
там, за межею мого "ілюмінатора", в тім новому велетенському світі, стояв сонячний і погожий день, який засліпив мене і раптово сильно відштовхнув..
****************************
якийсь час я ще лежав у ліжку. ані сили, ані бажання вставати не було.
подумки я знову й знову прокручував той момент сновидіння в голові..
новий, інший, чорти б його ухопили, світ.
світ
цілий інший світ, котрий можна отак побачити у сновидінні, просто зайнявши стойку ноги на ширині плеч, ледь зігнуті в колінях, випрямлені і напружені руки перед себе долонями вниз і крутити ними кожна своїм колом проти годинникової стрілки, але так, щоби в сукупності просто перед мене вимальовувався такий собі "ілюмінатор". і ще при цьому треба хитро дихати, при каждім видиху виказуючи в оту діру перед себе дивне слово на явно не людській мові, котре складається здебільшого з приголосних..
ух.
так, я тішу себе тим, що це було всього лиш сновидіння. не більше того.
хоча дуже дивне сновидіння, маю чесно визнати.
мій розум спокійно прийняв такий підсумок, він не виявив жодного занепокоєння, для нього то був лише сон.
то був лише дивний і дуже живий сон.
мене бив легенький дрож, проте я мусів вставати з ліжка.
"командирський" на зап"ястку лівої руки вперто показував суботніх о пів на десяту ранку, а це вже було злосне порушення всіх домашніх умов і правил. але що там..
першою справою, проте, було підійти до письмового столу і короткими фразами, тезисно, занотувати в товстому загальному зошиті побачені і запам"ятовані сновидіння минулої ночі. що я і зробив.
другою справою було перекусити, на благо, що моя кімната сусідила з кухнею.
там на столі вже було приготоване щось спеціяльно для мене і дбайливо прикрито скатертинкою.. життя - чудова річ, особливо в суботу і коли проспиш вихід на роботу, а за це тобі нічого і не буде, бо працюєш ти у власної мами.
так, я халявщик. таке вже в мене життя, що вдієш.
на столі, поряд з тарілкою, повною млинців, лежала писулька, написана од маминої руки і купка грошей
"Вітя, сходи на базар і купи все по списку.
якшо залишаться ще гроші, то купи й собі щось, хоч ти того і не вартий.
коли ти вчора повернувся, паразіта кусок?"
ех. буде сьогодні тільки й розмов..
але в мене є план. вони ще ніхто не знають що в мене на сьогодні є план. і який!
то відбувалося якось автоматично. от зараз, в це своє теперішнє, і до того періоду, і одразу після нього, я, як і всі нормальні здорові чоловіки, зиркав і зиркаю на своє відображення доволі часто, і не тільки у ванній кімнаті, чистячи зуби чи вмиваючись. дивлюсь у дзеркала просто щоби помилуватись собою (так, аякже), перевірити чи все в мене гаразд із зачіскою, чи комір куртки лежить добре, чи де зрадливий локон не вибився і не стирчить індіянським пером.
є ще дзеркала у коридорі, на дверях шафи-купе, в машині, у вітринах магазинів теж добряче видно.. а тоді, саме тоді, я наче свідомо уникав зазирати у дзеркала.
як навмисно, чи як за правило.
і я навіть не знаю, чи то було Моє рішення.
от що саме дивно
************************************
од будинку Бесті я повертаюся додому пізно, довкола мене знеможене місто геть спить-забулося, і тихо так, наче врешті вспокоєне дитя, що накричалося впродовж кількох днів од болючих коликів у животі ото виключилося..
йду собі неквапно, думаю за своє, за нас із нею.
за те, як ото ми так влаштовані дивно, людиська, чоловіки-жінки, ото народжуємося, ростемо, живемо своїми такими несхожими життями, йдемо кожне своїми стежками, що напрямками геть різними, і темпи руху в нас кожного свій, і різні в нас цілі, і мріємо ми кожне про своє, і тут одного прекрасного дня - бац, зустрічаємось, лоб в лоб, і не втечеш і не відступиш..
і між нас раптово іскра.
я не вірю в долю, в оту, котру люди розумні з великої літери "Д" пишуть.. не вірю
в оту, про котру постійно говориться, аж заїздили-зализали тую тему розмовами до блиску.. не вірю, ніколи не вірив
а тут отаке.. ця дівчина в мене на дорозі, котра сама вийшла назустріч, сама..
я знаю, вона давно до мене приглядалася, вона давно мене собі обрала, довго-предовго приміряла до себе, чи як там воно те все відбувється в молодих дівчаток, і все ніяк не наважувалася першою підійти, вичікувала, зволікала, знаходила тисячі причин чому не зараз, чому не вже.. ми ж, хлопці-чоловіки, якось так само ото приглядаємося часом, коли обираємо для себе дівчину-жінку, приміряємо її на себе, чи личать вони нам, чи до пари ми їм.. і часом зволікаємо ото так само довго, ніяк не наважуємося зробити перший крок, вичікуємо вдобного моменту, який так може часом і не настати ніколи..
і я знаю, що вона давно готувалася до того, аби мене отак взяти і зловити..
саме "зловити",
це буде дуже правильне, дуже точне слово.. вона дуже терпляче вичікувала потрібний момент. я думаю, що Бесті навіть ні в чому не була впевнена, вона навіть уяви не мала, як воно все може виглядати зі сторони, як воно все буде між насі чи буде взагалі.. і коли вона раптом відчула його, той момент, чи то пак - його наближення, то ретельно приготувалася, зібралася з силою, з духом, набралася рішучості і всієї своєї дівчиськової відваги, а потім просто взяла і вийшла несподівано на мою стежку, вхопила мене, сторопілого, не готового за звичкою одразу огризнутися, вчинити опір і дременути навтьоки, за руку і сказала "люблю".
вона саме так зробила, чорт забирай
просто сказала "люблю"
наче сказала чарівне слово-пароль, ввела код доступу
і все. щось клацнуло
між нас проскчила іскра
ця дівчина, то щось
а ще всі ці видіння мої, всі мої пригоди одна за одною по мотивам творів КК, мої польові дослідження нелюдського, і плюс все, що між нас із нею раптово і дуже неочікувано спалахнуло сліпучою ватрою до неба, все це сталося якось в одній череді подій, в одній площині координат, в одному не затухаючому темпі.. дуже дивно воно все склалося якось, маю визнати. над цим ще треба буде подумати на свіжу голову. не зараз. зараз я не готовий
і от не вірив у Долю, га
не повіриш тут
ця дівчина, вона якось дуже інша, не така. вона випадає із загального..
навіть я не такий. ні, не такий. далеко мені до неї. навіть попри всі мої прориви у Невідоме. навіть попри це..
в мене дуже стійке враження, що я не дотягую до її рівня. вона сильніша за мене, вона..
я йду, тиша довкола, чорнота непроглядна, а я йду і чую її запах на своєму одязі, на собі, на руках, на обличчі, я чую її смак на губах, на язиці, такий виразний, дівочий, молодий; я й досі відчуваю її тепло на долонях, на пальцях своїх, на грудях..
я пам"ятаю всі свої дотики до неї, всі рухи, я пам"ятаю всі її реакції на ці дотики і рухи, кожну окремо і загальну, фінальну..одну, другу, третю і ще, і ще.. я пам"ятаю її знеможеною, і щасливою, і відродженою..
я йду і марю нею, марю..
о Боже
і ці флешбеки з вовками, видіння з вовками, як рефрени-приспіви, постійні, коли я поряд з нею, чи коли вона зі мною. я не можу це не пов"язувати з нею
вона - Вовчиця, я - Вовк, ці наші видіння-марева тотемних звірів
я звідкись знаю, що ми з Бесті - одного племені, що наш рід од вовків походить, вовкам же і вклонявся, як захисникам роду, як поводирям в нашім світі і у світи поза нашим, як вчителям виживати і оберегам в трудну годину.
я звідкись то знаю, я сню то собі, бачу у яву, бачу картинами, котрі йдуть паралельно зримому зображенню..
я звідкись знаю, що Вовчиця у видіннях - то Бесті
і я - то Вовк, котрого вона вистежила і схопила простим тихим словом "люблю"
ця дівчина.. ох ця Вовчиця..
я йду нічним містом і раптом виявляю, що розмірковую вже зовсім за інше,
помічаю, що думаю наче двома потоками, один з котрих затухає, а інший навпаки - набирає силу, вивільняється звідкись з глибини, починає домінувати..
я розмірковую за те, чому я такий вимотаний, замучений роботою за двох упродовж дня, і попереднім днем, і ще одним важким і дуже вимотуючим у кузні, а ще таким божевільним спалахом емоцій біля цієї дивної дівчини от тільки-но увечері, кілька годин тому, і чому я, спаливши всі свої сили біля неї, всі свої енергії віддавши їй, пустивши їх на неї, чому я йду і не відчуваю енергетичного спустошення? отого звичного, схожого на висушення, на загальне зневоднення, знеструмлення, з думками наче то не я, за мене хтось інший, а я вже здох, склав повноваження, сиджу збоку в кабіні, а хтось інший цим Вітькою керує.. чому я не відчуваю слабкості?
навпаки, я йду зараз, переповнений силою
я наповнений по вінця енергією
і враз доходить.. я йду, переповнений нею, наповнений нею, ЇЇ енергією
все просто
вона віддала мені свою силу.
дивна дівчина, воістину дивна
Боже правий, як же я її люблю
і враз виразно, дуже зблизька і ззаді-справа згори хтось проказав мені просто у вухо:
- ЦЕ НЕ ЛЮБОВ
я аж присів од несподіванки, та як припущу по темній вулиці галопом
от кажуть наче од себе не можна втекти
а я тобі скажу зо всією впевненістю - можна..
почувши той голос, той тембр, ту нотку впевненості спеціаліста, я рвонув з місця по-суперменськи, ніг не чуючи, землі під тими ногами не знаючи, наче в мене ракетний ранець за спиною увімкнувся, і я клянуся, що відчув, наче якась частина мене таки залишилася позаду, ота сторопіла, загублена частина, сама в собі..
вона лиш руку безпомічно мені вслід: - еееее!
***********************
субота, рано сіре, ех. спати би ще і спати.. потягуюся, в тілі хрускіт.
я вже проспав час, коли всі мої збираються на роботу.
мене ніхто не розбудив, дивно, в хаті тихо..
протираю очі. стоп, не дивися у вікно, кажу собі. не дивися у вікно, не випускай сни.
які сни?
а мені таки снилися сни цієї ночі.
перший був смішний і дуже дивний. тому одразу запам"ятався.
велика і добре освітлена кімната чи, скоріше, зала. вона наповнена мольбертами, на котрих незавершені, недописані картини. посередині зали - невисокий подіум, круглий по формі, вкритий старим килимом.
я не пам"ятаю початку сну. здається, перед цим я довго йшов котримись коридорами, підіймався сходами, і знову долав коридорні відстані, я шукав котрісь двері і врешті таки їх знайшов.
і от, я в тій залі спиною до стіни, і ще я відбиваюся от невеличкого жирафеняти. я сам злегка знітився, просто крізь сон.
але так, на мене насідає справжніське губасте і дуже молоденьке жирафеня, воно трішки вище за мене.
і от воно кинулося до мене з дального кінця зали. наблизившись, жирафеня нахиляє свою плямисту шию до мене і тягнеться мордочкою, чи вкусити хоче чи облапати тими своїми губами, не знаю. я хапаю котрусь картину з ближнього мольберту і нею закриваюся, тримаючи на витягнутих руках. жирафеня відходить. чи лякається, чи просто перестає мене бачити і тому..
тільки я опускаю картину-щит, як те жирафеня знову кидається до мене, тягне свою шию і мордочку, у нього великі цікаві очі і смішні ріжки на голові, але я однаково боюся його до всрачки, я верещу і знову закриваюся од нього картиною.. жирафеня відходить, незграбно так, воно перекидає купу мольбертів, воно топче картини, ноги його ковзають тими картинами.. і тільки я роблю рух в бік дверей, як воно знову кидається до мене.. я кричу щось і б"ю картиною в руках по тій морді жирафеняти.
і воно враз вищірує зуби, величезні, зі здоровенними різцями, і гарчить на мене голосно, і тягнеться до мене знову, цього разу щоби вкусити..
другий сон йшов одразу слідом
абсолютна тиша і темрява.. ледь видно, лише якісь обриси
чи то печера велетенська, чи то скелі над мене нависають під нічним і густо захмареним нічним небом
я стою на великім і пласкім камені і мої руки поводять себе дивно. вони напружено випрямлені, долоні вниз, і я воджу ними проти годинникової стрілки, кожною окремо виписуючи невеликі кола, котрі дотикаються одне до одного, переходять і доповнюють одне одного, утворюючи собою єдине велике коло, дуже схоже на круглий ілюмінатор в борті прогулянкового судна..
тобто сон почався одразу з того, що я раптово опинився в своєму тілі, котре стояло в приголомшливій тиші і темряві, на велетенському камені і вперто крутило руками, "свердлячи" простір перед себе.
в цьому сновидінні я був пасивною стороною. я перебував якби у своєму тілі, проте я нічого не вирішував. воно, те "моє" тіло, саме наче знало що йому робити. і воно щось собі робило.
я був у тілі, я відчував руки і ноги, я відчував напруження в спині, опору під ногами, я навіть, здається, дихав
проте я нічого не міг змінити. я стояв і крутив руками в бік густої непроглядної темряви
і так тривало якийсь час
я не розумів, що то за ритуал, проте я звідкись був упевнений, що оте "моє" тіло було вкурсі справи, при чім - задовго до моєї, власне, особистої появи тут..
і от я з подивом починаю відмічати ще одну характерну особливість свого перебування у цьому сновидінні.. виявляється, що воно, оте моє тіло, в якомусь певному ритмі здригається, наче по ньому пробігає хвилька за хвилькою електричний струм, як судома
я почав акцентуватися на тому здриганні і вже за якусь мить зрозумів, що "моє" тіло насправді видає якийсь звук, котрий з"являється аж десь глибоко всередині мене, внизу живота, він там зароджується, потім підіймається по легенях вгору, до голови і виходить на поверхню із глибоченними швидкими видохами, за котрими йдуть потужні безмовні вдихи
і от крізь глуху і в"язку тишу сновидіння до мене почав доходити той звук
виявилося, що я не тільки кручу руками в бік темряви, але й видаю в її бік якийсь звук, схожий на слово..
щиро вражений цим відкриттям, я був одночасно сильно заінтригований, бо раптово і дуже виразно почув слово, котре повторював при кожнім видоху. тобто я чув слово, котре видихало оте "моє" тіло. і мені здавалося, що я вимовляю його на незнаній мною дивній мові, при чім вимовляю натхненно, наче насправді ЗНАЮ, і що воно означає, і для чого його треба викрикувати-викидати з себе при інтенсивних жорстких видихах, та ще й крутячи хитро руками.
пам"ятаю ще, як я спробував акцентувати свою увагу на руках. на тому, як вони насправді сильно напружені, як мені насправді важко робити ті, здавалося би, прості кругові рухи проти годинникової стрілки.. я не встиг як слід проникнутися важкою працею своїх рук.
я не встиг ані збагнути сенсу тих рухів, ані вгадати чи визначити якісь правила, секрет
на мене просто з темряви щось вийшло, насунулося, здалося, що здригнулася сама ніч
здалося, наче сам простір, ба ні, якась його частина, котра знаходилася просто перед мене, якраз в отому "ілюмінаторі", котрий я вперто "малював" своїми руками, враз набула якоїсь форми, матеріалізувалася у щось велике, об"ємне, пульсуюче, живе, наповнене своїм власним світлом..
в наступну мить я тільки й зміг, що виразно побачити в тім "ілюмінаторі" дивну картину..
там був інший, не мій, не наш, зовсім не людський світ.
він був.. ні, все, що я побачив там, було..велетенським, неспіврозмірно великим
і ще..
там, за межею мого "ілюмінатора", в тім новому велетенському світі, стояв сонячний і погожий день, який засліпив мене і раптово сильно відштовхнув..
****************************
якийсь час я ще лежав у ліжку. ані сили, ані бажання вставати не було.
подумки я знову й знову прокручував той момент сновидіння в голові..
новий, інший, чорти б його ухопили, світ.
світ
цілий інший світ, котрий можна отак побачити у сновидінні, просто зайнявши стойку ноги на ширині плеч, ледь зігнуті в колінях, випрямлені і напружені руки перед себе долонями вниз і крутити ними кожна своїм колом проти годинникової стрілки, але так, щоби в сукупності просто перед мене вимальовувався такий собі "ілюмінатор". і ще при цьому треба хитро дихати, при каждім видиху виказуючи в оту діру перед себе дивне слово на явно не людській мові, котре складається здебільшого з приголосних..
ух.
так, я тішу себе тим, що це було всього лиш сновидіння. не більше того.
хоча дуже дивне сновидіння, маю чесно визнати.
мій розум спокійно прийняв такий підсумок, він не виявив жодного занепокоєння, для нього то був лише сон.
то був лише дивний і дуже живий сон.
мене бив легенький дрож, проте я мусів вставати з ліжка.
"командирський" на зап"ястку лівої руки вперто показував суботніх о пів на десяту ранку, а це вже було злосне порушення всіх домашніх умов і правил. але що там..
першою справою, проте, було підійти до письмового столу і короткими фразами, тезисно, занотувати в товстому загальному зошиті побачені і запам"ятовані сновидіння минулої ночі. що я і зробив.
другою справою було перекусити, на благо, що моя кімната сусідила з кухнею.
там на столі вже було приготоване щось спеціяльно для мене і дбайливо прикрито скатертинкою.. життя - чудова річ, особливо в суботу і коли проспиш вихід на роботу, а за це тобі нічого і не буде, бо працюєш ти у власної мами.
так, я халявщик. таке вже в мене життя, що вдієш.
на столі, поряд з тарілкою, повною млинців, лежала писулька, написана од маминої руки і купка грошей
"Вітя, сходи на базар і купи все по списку.
якшо залишаться ще гроші, то купи й собі щось, хоч ти того і не вартий.
коли ти вчора повернувся, паразіта кусок?"
ех. буде сьогодні тільки й розмов..
але в мене є план. вони ще ніхто не знають що в мене на сьогодні є план. і який!