12.
холодно. чогось всі ці свята мені страшенно холодно. кажуть, що десь в Карпатах випав сніг і ото.. на вулиці світить сонце, але дує якийсь крижаний вітер. і мені холодно.
бо мої кімнати з височенними стелями і взагалі великі кімнати. нашо такі будувалися, не розумію. може, бо люди завше тулилися в тісняві і от коли діставали можливість обирати, то вибрали великі площі? і будували величезні будинки для себе, для своїх дітей-нащадків. аби ті, сердешні, вже тої тісняви не відчували, аби їм хоч в житті легко дихалося..
не знаю, не подобається мені таке. нащо великі кімнати, де купа вільного простору? от нащо? щоби дихалося вільно? так відкрий вікно і дихай!! або піди прогуляйся, чи пробіжися містом. чи полем. як маєш оте поле поруч, як є у тебе така необхідність і можливість.
і прогріти ті кімнатища ти зимою спробуй, аби газу не напалити, що від рахунків сивієш. ех..
от і мерзну. бо мені добре в малім просторі. мені там затишно. я почуваюся там у безпеці і головне - мені там тепло. справді тепло.
я печерний, угу. я то знаю і відчуваю постійно. і боюся холоду великих просторів.. постійно. це певно фобія з котрихось. ну, для мене. за других не скажу, може другим то в кайф - жити у великих і просторих хоромах, губитися там якось, аби дихалося легко, аби їх сонячним промінням буквально заливало, аби як тепло то тепло, а як холодно то вже терпи.
не знаю.
як же я багато в цьому всьому житті не знаю. і вже не дізнаюся, мабуть, ніколи..
знаю напевно, що я таки печерний. бо люблю тепло. бо люблю кутатись з головою, але переважно сплю на спині, бо так зі снами легше вправлятись. і так воно мені спиться дуже чутливо.. і не люблю я багато світла. люблю Сонце, його тепло, а от саме світло - ні. і вітер мені до вподоби, вітер-помічник і порадник, вірний друг, і водойми, і ліси, і ніч.. і поле люблю. велике, безкрає. особливо - сутінкове, і нічне. там стільки чудес, ммммм...
я - нічне створіння, мисливець, хижак. я то знаю. відчуваю. світло - мій ворог. як і великий простір. як і холод.. але те все настільки суб"єктивно, наскільки про це важко і дуже не просто говорити.. десь так.
але це мій щоденник. і в ньому я пишу про все, що думаю, про все, що мені муляє. це моє право, врешті-решт. і в цьому ідея оцих-от щоденників, правда ж?
бо мої кімнати з височенними стелями і взагалі великі кімнати. нашо такі будувалися, не розумію. може, бо люди завше тулилися в тісняві і от коли діставали можливість обирати, то вибрали великі площі? і будували величезні будинки для себе, для своїх дітей-нащадків. аби ті, сердешні, вже тої тісняви не відчували, аби їм хоч в житті легко дихалося..
не знаю, не подобається мені таке. нащо великі кімнати, де купа вільного простору? от нащо? щоби дихалося вільно? так відкрий вікно і дихай!! або піди прогуляйся, чи пробіжися містом. чи полем. як маєш оте поле поруч, як є у тебе така необхідність і можливість.
і прогріти ті кімнатища ти зимою спробуй, аби газу не напалити, що від рахунків сивієш. ех..
от і мерзну. бо мені добре в малім просторі. мені там затишно. я почуваюся там у безпеці і головне - мені там тепло. справді тепло.
я печерний, угу. я то знаю і відчуваю постійно. і боюся холоду великих просторів.. постійно. це певно фобія з котрихось. ну, для мене. за других не скажу, може другим то в кайф - жити у великих і просторих хоромах, губитися там якось, аби дихалося легко, аби їх сонячним промінням буквально заливало, аби як тепло то тепло, а як холодно то вже терпи.
не знаю.
як же я багато в цьому всьому житті не знаю. і вже не дізнаюся, мабуть, ніколи..
знаю напевно, що я таки печерний. бо люблю тепло. бо люблю кутатись з головою, але переважно сплю на спині, бо так зі снами легше вправлятись. і так воно мені спиться дуже чутливо.. і не люблю я багато світла. люблю Сонце, його тепло, а от саме світло - ні. і вітер мені до вподоби, вітер-помічник і порадник, вірний друг, і водойми, і ліси, і ніч.. і поле люблю. велике, безкрає. особливо - сутінкове, і нічне. там стільки чудес, ммммм...
я - нічне створіння, мисливець, хижак. я то знаю. відчуваю. світло - мій ворог. як і великий простір. як і холод.. але те все настільки суб"єктивно, наскільки про це важко і дуже не просто говорити.. десь так.
але це мій щоденник. і в ньому я пишу про все, що думаю, про все, що мені муляє. це моє право, врешті-решт. і в цьому ідея оцих-от щоденників, правда ж?