Про маленьких циган
В середу довелося разом із Дашечкою, моєю кращою подругою і нашою волонтеркою у Болгарії, попрацювати із циганчатами з дитбудинку. Точніше, із ними треба було погратися, приділити їм увагу. Перед тим я трохи побоювалася, що мені може бути неприємно, що я не знатиму, що із ними робити, що вони мене чимось закидають. Але насправді, все вийшло дуже добре. Я носила їх на руках, кружила в повітрі, стрибала з ними, грала в футбол, знімала їх з дерев і парапетів, відбирала в них сміття, якщо вони тягнули його до рота, дозволяла робити собі зачіски і намагалася говорити з ними болгарською. Все це було настільки круто, що годі й казати. Вони так щиро раділи нам з Дашкою! Я тотально розчулилася.
Звісно, старші діти дещо нахабніші, своєнравні, хитруваті, невиховані, але найменші - це просто диво. Із них можна було б виховати хороших людей, але ж середовище... Дитбудинок, байдужі викладачі, циганський менталітет, суспільне несприйняття. Дуже шкода.
На жаль, цих дітей за законами Болгарії не можна фотографувати. Хоча дуже хотіла би показати вам їх очі. Ви знаєте, певно, які очі у дітей-сиріт, які у них часто не по-дитячому важкий погляд. Але які ж гарні!
От вибрала і неті, щось схоже для іллюстрації, хоча, звісно, це все не те.
А на наступний день ми поїхали у переважно циганську школу у селищі Дълбоки, де Дашка викладає англійську мову. Дуже цікаво спостерігати за її учнями: вони приблизно одного віку, соціального статусу, схоже вдягаються, але такі різні... Є дівчата зі світлими дитячими обличчями, які прагнуть вчитися, грати, бачити світ кращим, ніж він є... а є серед них такі вже циганки-циганки, які справляють трохи моторошне враження.
Отже, я думаю, що і сама була би не проти взяти участь у цьому волонтерському проекті. Я люблю дітей, люблю викладати, люблю бачити результат своєї праці, бути таким собі "наставником". Сподіваюся, колись я таки приділю час чомусь такому.
Ну а Дашці - терпіння, наснаги і вдало завершити проект! )
Звісно, старші діти дещо нахабніші, своєнравні, хитруваті, невиховані, але найменші - це просто диво. Із них можна було б виховати хороших людей, але ж середовище... Дитбудинок, байдужі викладачі, циганський менталітет, суспільне несприйняття. Дуже шкода.
На жаль, цих дітей за законами Болгарії не можна фотографувати. Хоча дуже хотіла би показати вам їх очі. Ви знаєте, певно, які очі у дітей-сиріт, які у них часто не по-дитячому важкий погляд. Але які ж гарні!
От вибрала і неті, щось схоже для іллюстрації, хоча, звісно, це все не те.
А на наступний день ми поїхали у переважно циганську школу у селищі Дълбоки, де Дашка викладає англійську мову. Дуже цікаво спостерігати за її учнями: вони приблизно одного віку, соціального статусу, схоже вдягаються, але такі різні... Є дівчата зі світлими дитячими обличчями, які прагнуть вчитися, грати, бачити світ кращим, ніж він є... а є серед них такі вже циганки-циганки, які справляють трохи моторошне враження.
Отже, я думаю, що і сама була би не проти взяти участь у цьому волонтерському проекті. Я люблю дітей, люблю викладати, люблю бачити результат своєї праці, бути таким собі "наставником". Сподіваюся, колись я таки приділю час чомусь такому.
Ну а Дашці - терпіння, наснаги і вдало завершити проект! )